Отже, сепаратистський бунт 2014 року був зрежисований російськими спецслужбами. Наступне питання – чому саме Донбас став найслабшим місцем української державності? Про колабораціонізм місцевої еліти написано чимало. Однак глибші причини варто шукати в історії Донбасу.
Голем імперії
Почнемо з того, що Донбас – унікальний регіон України, який сформувався навколо вугільно-металургійного комплексу. Його коротка історія починається наприкінці 18 століття, коли Російська імперія почала розробку місцевих копалин для потреб військової промисловості. У 1795-му в цьому краї було закладено першу шахту і перший металургійний завод – так і почалася історія Донбасу.
Наприкінці 19 століття на теренах сучасної Луганщини та Донеччини працювало близько 300 вугільних копалень і 12 великих металургійних заводів, а простори Дикого Поля охопила залізнична мережа. Саме з робітничих поселень при станціях, шахтах і заводах виросла більшість сучасних міст Донбасу: Луганськ, Донецьк, Дебальцеве, Лисичанськ, Горлівка та ін.
В етносоціальному плані Донбас був плавильним тиглем, в якому з’єднувалися переселенські потоки переважно з українських та російських губерній. Переважно це були безземельні селяни, яких після скасування кріпосного права виявилося дуже багато. Шукаючи заробітку на Донбасі, вони відривались від свого коріння і досить скоро перетворювалися на пролетаризовану масу.
За Марксом, пролетарям нічого втрачати, окрім власних кайданів. У Донбасі це було справді так. Все життя промислових робітників залежало від виробництва та його керівників. Приміром, наприкінці 19 століття у 30-тисячній Юзівці (сучасний Донецьк) була відсутня місцева влада – її функції виконувала адміністрація підприємств промисловця Джона Юза.
Вузький прошарок інтелігенції формували переважно інженери й освітяни, які працювали у гірничих та заводських училищах. В таких умовах державницька свідомість просто не могла сформуватися. Не могли захопити мешканців переселенського регіону і національні слогани, відтак основою місцевої ідентичності стала індустрія.
У радянські часи життя Донбасу принципово не змінилося. В економічному плані регіон так і залишився «кочегаркою» – тільки тепер всесоюзною, а не імперською. Офіційна пропаганда усіма силами плекала «індустріальну» ментальність місцевих мешканців, а Голодомор стимулював урбанізаційні процеси, заганяючи селян у плавильний тигель промислових міст.
Бунтівний регіон
Будучи промисловим проектом Російської імперії (а потім – і радянської), Донбас ніколи не вирізнявся лояльністю до Москви. Під час революції 1905-го лідером симпатій тут була РСДРП, що виступала за повалення монархії. Луганське відділення РСДРП було одним із найпотужніших в усій імперії, а під час повстання у Горлівці робітники зі зброєю в руках виступили проти урядових військ.
У 1917-му Донбас активно підтримав більшовиків – навіть Перша світова не викликала патріотичного підйому. Єдиною дієвою альтернативою більшовикам тут були махновці – ще більш затяті антидержавники. Навіть у сталінські часи Донбас залишався «неблагонадійним» регіоном, куди Троцький не радив їздити без «політичного протигазу».
Золотим віком Донбасу були часи брежнєвського застою. Післявоєнна відбудова закінчилася, а керманичі СРСР перестали марити світовою революцією, і потоки нафтодоларів спрямовувалися на «проїдання». Стратегічно важливий для радянської економіки Донбас користувався певними привілеями – за ковбасою в Луганськ приїздили навіть з Ростова, не кажучи про навколишні райони.
Однак у 1980-х економічний спад поставив під загрозу відносно забезпечене життя регіону. Тому шахтарі – найбільш привілейована каста Донбасу – охоче виступили проти СРСР. Якщо РУХівці керувалися передусім політичними ідеями, то вимоги шахтарів стосувалися здебільшого економічних питань – так само, як і в 1905-му та 1917-му.
На референдумі 1991-го 85% мешканців Донбасу проголосували за незалежність України, сподіваючись на поліпшення свого економічного становища. Однак зовсім скоро їх спіткало розчарування – замість розквіту Донбас перетворився на депресивний регіон. Промисловість стрімко занепадала, а разом з нею руйнувалося життя десятків мономістечок, мешканці яких залишалися без засобів до існування.
Тому наприкінці 1990-х шахтарі страйкували вже з вимогами до української влади. Однак ситуації ці протести не переломили, і в регіоні надовго запанувало відчуття образи, яку пов’язували з Україною. Зовсім скоро сподівання на економічне відродження стали пов’язувати з Росією, через яку циркулювали масові потоки заробітчан з Донбасу.
Свою роль зіграла й місцева еліта, яка спекулювала невдоволенням, використовуючи його для тиску на Київ заради економічних та політичних дивідендів. Ось так з’явилися ті 30% населення, які у квітні 2014-го підтримували відокремлення від України, а крім того – кілька тисяч озлоблених безпросвітним життям люмпенів, готових піти в «ополчення».
Пастка патерналізму
Навесні 2014-го агресивна меншість, керована російськими «добровольцями», не зустріла масового спротиву населення. Це також характерна риса Донбасу. Патерналізм був притаманний цьому регіону від самого його зародження – у першій половині 19 століття індустріалізацію проводили адміністративно-командним способом з Москви, а у пореформений період Донбасом правили об’єднання промисловців, які придушували паростки робітничої самоорганізації.
Через це жорстокі бунти, які регулярно відбувалися на Донбасі, не призводили до формування стійких громадянських структур. За 70 років радянського тоталітаризму навички до самоорганізації взагалі атрофувалися. Та й взагалі, індустріальне середовище не надто сприяло активізму, позаяк робітники перебували у повній залежності від заводського чи шахтного керівництва.
Успіхи шахтарських страйків наприкінці 1980-х були збігом історичних обставин. Радянський союз уже руйнувався, його керівництво було дезорієнтоване. Натомість шахтарі змогли використати мертвонароджені профспілкові структури як таран – і досягли вражаючого результату. Однак це не стало початком громадянського суспільства на Донбасі – вже через 10 років спротив гірняків брутально зламали нові господарі Донбасу.
Півтора десятиліття Партія регіонів привчала Донбас до патерналізму. Тому навесні 2014-го обивателі до самого кінця сподівалися на те, що ситуація перебуває під контролем регіоналів, які поступилися Києвом, але ніколи і нікому не здадуть Донецьк. Але не так сталося, як гадалося, і мешканцям Донбасу довелося дорого заплатити за свою віру у всевладдя Рината Ахметова та інших «господарів» регіону.
Які висновки варто зробити керівництву держави і як запобігти «донбасизації» України? Про це – у завершальній частині.