Останнім часом зауважив, що революційний запал українців дуже часто стукається об глуху стіну нерозуміння "силовиків". Здавалося б, невже люди у погонах не розуміють, що захищають клептократичний режим, який обкрадає їх і їхні сім'ї? Невже не бачать, на чиєму боці правда і справедливість? Вони ж живуть поруч з нами і серед нас. То чому вперто захищають своїми тілами тих, хто уособлює систему зневаги і приниження українських громадян?
Задуматися над цією проблемою змусили вигуки нерозуміння багатьох львів'ян: "Чому військові Внутрішніх військ, що базуються у Львові, так само були готові покірно виїхати на придушення повстання у Києві? Чому армія не з народом, чому військові мовчать? Чому вони захищають ненависну корумповану владну верхівку?".
Однозначної відповіді на ці запитання нема, але обдумати проблему потрібно, бо вона дорогого варта. Вона може коштувати нам нашого майбутнього.
З історії відомо, що народ не в стані побороти "власну" армію збройно. Співвідношення сил не те, і взагалі, це дурниця – боротися проти тих, кого ти утримуєш з власних податків, кого ти найняв себе захищати. З армією можна лише розмовляти, домовлятися, перетягувати на свій бік, щоб солідарно побороти несправедливість.
Люди в погонах – особливі. Їх зв'язує Присяга, Конституція, закони. Воно десь так і мало б бути, бо суспільство довіряє їм зброю і власні захист та безпеку. Держава, своєю чергою, бере на себе соціальну опіку і турботу за військових та їхні сім'ї. Це такі прописні істини. Але що робити, якщо при владі опинилися злодії і бандити? Як суспільство має самотужки впоратися з такою велетенською проблемою? Правильно, переконати людей у погонах, що при владі злочинці, що вони віддають злочинні накази, яких ті не мають права виконати. А що ми маємо зараз в Україні?
В Україні вже давно, приблизно з 2004 року, почалось планомірне знищення Збройних сил. Під виглядом переведення армії на контрактну основу влада до мінімуму скоротила кількість військових, натомість до краю роздула різноманітні загони спецпризначення. Вікторові Януковичу було від початку зрозуміло, що військові можуть завагатися виконувати злочинні накази, та й армію не так легко задіяти проти мирного населення. От і розплодилися в Україні "Беркути", "Грифони" та інші стерв'ятники. До слова, правовий статус існування цих спецзагонів доволі сумнівний, а тому й питатися з них будуть не як з військових. І тут виникають перші питання до опозиції: невже ви не бачили, до чого прямують новітні безпекові тенденції в Україні? Невже не помітили такого очевидного перекосу? Чому голосували за бюджетне забезпечення новітніх каральних загонів?
З принципом кадрового формування "Беркуту" українські громадяни мали можливість ознайомитися протягом останніх двох місяців: звіряче побиття мітингувальників, студентів, журналістів. Мільйони українців переглянули відео, де до зубів екіпіровані "звірі" практично добивали лежачих людей. Не знаю, про що насправді думали опозиційні політики, але владі таки вдалося сформувати чіткий образ, що всі, хто в погонах, захищають владу. І тепер, коли революція перейшла у "гарячу" фазу, особливо важливим є не тільки звернутися до Збройних сил і Внутрішніх військ, щоб не виконували злочинних наказів, але й гарантувати їм правовий і соціальний захист - і тепер, і особливо потім, коли вони перейдуть на бік революції.
Військові, як уже писалося, обмежені Присягою, Конституцією та законами. Вони не можуть не виконувати наказів командування. За непослух настає кримінальна відповідальність. А що будуть робити ті, хто підтримає мирні протести, перейде на бік революціонерів і відмовиться виконувати накази? Так, їх засудять, і якщо навіть не посадять, то звільнять із ЗС без права на пенсію. Хто при здоровому глузді буде наражати себе і свою сім'ю на такі митарства? Тим більше, що військові вже навчені гірким досвідом "реформування" армії, коли тисячі офіцерів опинилися на узбіччі й роками тинялися в пошуках хоч якоїсь роботи.
Не хочу проводити прямих аналогій, але короткозорість недавнього політичного керівництва України нагадує ситуацію в Німеччині одразу після Першої світової війни. Коли, згідно із Версальсько-Вашингтонською системою договорів, Німеччина змушена була викинути на маргінес сотні тисяч своїх військових. І вони, без роботи, без засобів до існування тинялися, аж поки їх "підібрав" Гітлер. Про страшні і трагічні наслідки цього "порозуміння" ще раз повторювати не варто. Таке враження, що Янукович пообіцяв "силовикам" не тільки добрі зарплати, але й гарантував багато преференцій за особисту відданість.
А що ж опозиція? Так, суцільні прокльони на адресу всіх людей у погонах і якесь майже дитяче очікування, щоб ті перейшли на їхній бік. А ті вагаються. Бо з ними ніхто не говорить, нічого не пропонує і нічого не гарантує. Віталій Кличко звертається до військових із закликом перейти на бік опозиції, але ні словом не згадує про гарантії. Українці обурюються відсутністю єдиного лідера в опозиції, який би взяв на себе всю відповідальність і зміг гарантувати успіх досягнутих домовленостей. Уже давно очевидно, що "трійця" не дозволяє комусь одному вирватися в лідери. А лідер зараз потрібний. Перш за все як гарант для тих, хто піде за ним заради збереження громадянського миру в країні.
Успіх революції, як це не дивно, зараз дуже залежить від позиції людей у погонах. І тепер вкрай важливо налагодити діалог з військовими. А для того, щоб цей діалог не був формальним, його має проводити авторитетна в суспільстві людина, яка знає ціну даному слову. Якщо ж така людина знайдеться і налагодить успішний діалог з військовими, то це і буде той загальнонаціональний лідер, бо він стане гарантом миру і спокою в суспільстві. Поза сумнівом, це питання номер один революції.