Нівроку дивна ця штука – віра Заходу в нашу перемогу. З одного боку, вона ніби й ілюзорна, з іншого – визначає майбутнє народів і континентів на роки й роки.
Згадаймо, ще напередодні широкомасштабного російського вторгнення Сполучені Штати не надто вірили, що Україна, її армія, народ здатні вистояти, втримати принаймні більшу частину території під натиском «другої армії світу».
Найбільше, на що сподівалися, наприклад, у Вашингтоні – це на нашу мужню партизанку на окупованих землях. Тому й надавали нам відповідні засоби для ведення партизанської війни – Stinger’и Javelin’и, стрілецьку зброю, засоби зв’язку тощо. Приблизно так американці свого часу постачали афганських моджахедів, які захищали свою землю від радянських окупантів.
А в Берліні взагалі не вірили у здатність українців чинити спротив. Тому німці до вторгнення й надали лише п’ять тисяч старих касок. Зрештою, навіть не надали, а лише пообіцяли.
Дещо більшою була віра в нашу опірність у британців і поляків. Ті вже значно раніше зрозуміли, що забезпечити українське військо треба якомога потужнішими військовими засобами.
Ще більшою – у народів Балтії, хай навіть вона була спричинена екзистенційною необхідністю. Естонці, латиші й латвійці чітко усвідомлювали: не встоїть Україна – наступними жертвами російської агресії стануть вони.
Віра в стійкість України зростала разом з нашими успіхами на полях битв. Наші Збройні сили зуміли зупинити ворога на підступах до Києва, не пустили до Миколаєва, захистили Харків. Наші перемоги, природно, сприяли зростанню віри в нас на Заході. А з цією вірою зростала й потужність військової допомоги. Особливо це було помітно після блискучої Харківської офензиви та майже безкровного звільнення Херсона, якому вже пророкували долю новітнього Сталінграда.
Аналогічно відсутність успіхів призводила до падіння віри. От як зараз на всіх аналітичних майданчиках, політичних форумах, в авторитетних виданнях чимраз частіше декларується теза: наступ українців загруз, Україна втратила свій атакуючий потенціал, тож час повертатися до перемовин. А зброю більше можна українцям й не давати. Або давати лише для захисту ще не окупованих територій.
Ці розмови нагадують мені ще радянський анекдот про водія трамвая. Той щоранку спостерігав, як одна пані, запізнюючись на роботу, щоразу по-спринтерськи добігала до зупинки і в останню мить застрибувала у трамвай. Та одного разу водій зачинив двері перед самим носом у тієї пані й подумав: «Не встигла сердешна».
От і наші західні партнери, як той водій, не можуть усвідомити, що все від них і залежить. Вони постійно зволікають з наданням необхідного озброєння, довго, як то кажуть у Галичині, кремпуються, висловлюють застереження, страхи (не розгнівати б Росію), потім врешті-решт дають. Але дивуються: «Ой, не встигли сердешні».
Ми, звісно, вдячні їм у будь-якому разі, але дали б вони цю зброю швидше, то ситуація на фронті була б на порядок вигіднішою для України. Наприклад, якби гаубиці «три сокири» ми отримали ще до початку вторгнення, то доволі ймовірно, не сталося б трагедій у Бучі й Ірпені, можливо, навіть Херсон і Маріуполь не довелося б здавати. Були б у нас раніше HIMARS’и, то скоріш за все встояли б Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Були б у нас Leopard’и на момент проведення Харківської офензиви, то, ймовірно, нам ще рік тому вдалось би прорватися до Азовського моря. Якби українські ВПС отримали F-16 до початку літнього наступу на запорізькому напрямку, то в ЗСУ були б всі шанси прорватися щонайменше до Маріуполя й фактично заблокувати «неземний коридор» до Криму.
Звісно, історія, а тим більше військова історія, не терпить умовного способу, але факт – річ уперта: зволікання Заходу з наданням Україні відповідної зброї призводить до фатальних наслідків.
У попередній статті я вже доводив, чому українсько-російські перемовини є справою безглуздою навіть за умови актуального еквілібріуму сторін. Тож не буду ще раз повторювати своїх аргументів. Розглянемо саме ймовірність і доцільність продовження воєнного шляху розв’язання проблеми. І цей варіант можливий лише за потужної військової підтримки нас Заходом. Причому підтримка ця повинна надаватися за принципом «все і негайно».
І тут ми знову повертаємося до питання віри. Чи Захід ще вірить у нашу перемогу? У контексті відповіді на це запитання процитую уривок зі статті під назвою «Захід мусить перемогти Росію» (The West Must Defeat Russia) відомої журналістки Енн Епплбаум, яка добре знається на ситуації в Україні:
«Київ планували взяти за три дні, решту України – за шість тижнів. Понад 21 місяць потому російські війська залишили половину території, яку вони окупували в лютому минулого року. Щонайменше 88 тисяч російських солдатів, ймовірно, загинули – за скромними оцінками – і щонайменше удвічі більше було поранено. Знищено техніки на мільярди доларів, російські танки, літаки, артилерію, гелікоптери, бронетехніку, військові кораблі. Якби хтось передбачив такий результат до війни – а ніхто цього не зробив, – це назвали б фантастикою. Ніхто б не повірив, що президент України Володимир Зеленський, професійний комік, може очолити країну у стані війни, що демократичний світ об’єднається, щоб допомогти йому, чи що президент Росії Володимир Путін зазнає такого приниження».
Тож рік тому був шанс, коли Путін перебував у нокдауні, добити його, завдати переможного нокауту. Але Захід тоді виявився неготовим. У Європі й Америці висловлювали побоювання, що в стані відчаю шеф Кремля натисне «червону кнопку», накаже вчинити аварію на ЗАЕС чи придумає ще якусь бісівську відплату.
Хоча дивно, вже стільки було підстав вдатися до «асиметричних відповідей», то кримський міст підірвуть, то флагмана Чорноморського флоту на дно відправлять, то Севастополь атакують. А відплата все не на часі. Так, з опалу росіяни підірвали Новокаховську греблю, затопивши й власні оборонні редути – і це виявилося максимумом їхньої гнівної відповіді.
Та окрім цього, на Заході не зник страх щодо розвалу Росії. На думку багатьох політиків у високих кабінетах Вашингтона, Брюсселя, Берліна чи Парижа, критична поразка російського війська може похитнути путінський режим, запустити процеси дезінтеграції Росії, а то й громадянської війни з неочікуваними для світу результатами. Хоча боятися варто зовсім іншого – перемоги Росії й укріплення путінського режиму. А Росію можна вважати переможницею навіть якщо вона не просунеться на жоден дюйм далі на українському фронті. Якщо закріпить за собою вже окуповані території навіть у якомусь тимчасовому статусі, в якійсь угоді про припинення вогню (навіть не перемир’я). Життям доведено, що немає нічого постійнішого за тимчасове. Пригадаймо мінські угоди, де окуповані землі навіть не визнавалися російськими, а лише «тимчасово неукраїнськими». І що? Світ де-факто визнав право Росії на володіння ними. Фактично так само, як і окупованим Кримом.
І це буде проблемою далеко не лише українською. Адже буде остаточно порушено систему глобальної безпеки, вибудувану після Другої світової війни й закріплену Гельсінськими угодами. Тут доречно ще раз зацитувати статтю Енн Епплбаум:
«У цьому сенсі виклик, який Путін кидає Європі та решті світу, не змінився з лютого 2022 року. Якщо ми відмовимося від того, чого досягли досі, і відмовимося від підтримки України, результатом все одно може бути військове чи політичне завоювання України. Завоювання України все ще може посилити Іран, Венесуелу, Сирію та решту союзників Путіна. Це може спонукати Китай вторгнутися на Тайвань. Це може призвести до нової ситуації в Європі, за якої Польща, країни Балтії та навіть Німеччина перебуватимуть під постійною фізичною загрозою з усіма супутніми наслідками для торгівлі та процвітання. Європа, яка постійно перебуває у стані війни, ідея, яка здається неможливою для більшості людей на Заході, все ще здається надзвичайно правдоподібною для російського президента. Пам'ятну частину свого життя Путін провів як офіцер КДБ, представляючи інтереси радянської імперії в Дрездені. Він пам’ятає, коли Східна Німеччина була під владою Москви. Якщо так могло бути колись, то чому б і не знову?»
І щоб не сталося описаної катастрофи, потрібно надати Україні все те, що описав головнокомандувач Валерій Залужний у статті для газети The Economist. Коли порівняти з видатками Заходу на афганський проєкт – це мізер. А якщо спрогнозувати втрати, яких зазнає демократичний світ, якщо пророцтво Енн Епплбаум реалізується, то порядки цифр взагалі непорівняльні.
Розвал Росії? Невже досі не зрозуміло, що це є значно меншою проблемою, ніж існування нинішньої агресивної путінської Росії, яка бажає поставити увесь світ з ніг на голову?