Україна має великий потенціал людського ресурсу й інтелекту, однак його слід почати використовувати для того, щоб заявити про себе у світі. Інакше ми приречені годувати зростаючу економіку Китаю і подібних країн...
Навчальний бізнес-тур в Китай: спостереження учасника
17-30 травня група студентів програми МВА Львівської Бізнес-Школи Українського Католицького Університету здійснила навчальний тур в Китай, відвідавши два найважливіші бізнес-центри цієї країни - Шанхай і Гонконг. Поїздка була запланована як виїзний навчальний модуль програми МВА, відповідно, вона була насичена відвідинами підприємств, фінансових установ, консалтингових фірм та інших компаній, як китайських, так і іноземних, які мають значний досвід роботи в цій країні. Крім цього, група мала унікальну нагоду взяти участь в одноденній навчальній сесії в бізнес-школі Гонконгського університету - одній із провідних в Азії і світі програмі підготовки кваліфікованих бізнес-управлінців. Загальною метою туру було дати його учасникам, теперішнім і майбутнім керівникам українських бізнесових структур, можливість самим діткнутися до «китайського чуда», побачити його зсередини, з'ясувати для себе потенціал цієї країни і її роль у сучасному і майбутньому світі. Хоча всі учасники групи очікували, що поїздка буде цікавою і несподіваною, проте побачене справді перевершило сподівання і змінило наш погляд на світ у значно більшій мірі, ніж ми думали. Китай дивував нас на кожному кроці, дивував усім: суперечливістю своєї політичної системи, гігантським масштабами економіки, розмахом і потенціалом своїх ринків, небаченим розвитком інфраструктури (будівництва, транспорту, магістралей), астрономічними цифрами кількості населення і фінансових оборотів місцевих компаній, своїм надзвичайно стрімким розвитком і несподіваним входженням у «цивілізований світ», а найбільше - тим, що породило все це «економічне диво» і що лежить в його основі - своєю стародавньою і самобутньою культурою, філософією життя, так відмінною від нашої, і стилем поведінки людей, який нам доводилося спостерігати впродовж цих двох тижнів.
Зрозуміло, що глибоко пізнати будь-яку країну, а тим більше Китай, за два тижні перебування, та ще й у найбільш розвинутих містах, неможливо. Ділячись своїми спостереженнями, не претендую на жодну вичерпність чи «істинність» суджень, однак побачили і почули ми доволі багато цікавих речей, які для вдумливого читача можуть дати багату поживу для роздумів. Наостанок слід сказати, що ці спостереження переважно про позитивне, повчальне. Це не означає, що Китай є раєм, що його слід ідеалізувати чи недобачати «темних сторін» тамтешнього життя. Я говоритиму про позитивне тому, що метою туру було побачити і почерпнути з «піднебесної» те, що вартує запозичення і наслідування. А такого там чимало...
«Китайський прорив», або Як все починалося...
Загальновідомо, що витоки «китайського чуда» історично сягають зовсім недавніх часів - самого кінця сімдесятих, а скоріше навіть початку дев'яностих років минулого століття. У 1979 р., після довгих десятиліть маодзедунівських реформ і терору, що завели країну в безвихідь, китайська комуністична партія вирішила радикально змінити курс на відкритість країни і поступове впровадження ринкової економіки. Це рішення стало переломним у розвитку сучасного Китаю, однак рясні економічні плоди почало приносити щойно з початком дев'яностих, коли у країну масово ринули закордонні інвестиції і відколи китайська економіка постійно зростала безпрецедентними у світовій практиці темпами. Досить навести лише один приклад: у 1991 р. обсяг прямих іноземних інвестицій в Китай становив 3 мільярди доларів США, а в 2005 - майже 40.
За цей час країна, яка досі жила практично в середньовіччі, почала впевнено і стрімко розвиватися: відбувся різкий стрибок у розбудові інфраструктури, як гриби після дощу почали з'являтися підприємства, часто з найсучаснішим обладнанням, розбудовувалися міста, піднімався рівень прибутків населення і зростав рівень освіти. І хоча показники добробуту пересічних китайців поки що не вражають, якщо порівнювати їх зі західними країнами, однак вони і не так сильно відстають від наших, як ми собі часто уявляємо, а за багатьма статтями і випереджують українські. Зате вони демонструють сталу позитивну динаміку, навіть зараз, під час кризи.
Всі дороги ведуть в... Шанхай
Найкращою ілюстрацією стрибка в розвитку Китаю є саме місто Шанхай - наймодерніший і найбільш розвинений мегаполіс (приблизно 25 млн. населення), бізнес-центр Китаю. Нам показували вежу висотою орієнтовно з 5-6-поверховий будинок, яка 30 років тому була найвищою точкою Шанхаю. Сьогодні споруда губиться серед понад 3000 хмаросягів, серед яких - найвищий на сьогодні будинок планети і багато наближених до нього за висотою. Інший факт: у 2000 р. в Шанхаї не було метро, сьогодні ж є 7 ліній, десятки станцій, і до наступного року буде відкрито ще додаткових 6 ліній. Вся економічно розвинута частина Китаю (а це все східне узбережжя - приблизно 30% території країни) покрита густою сіткою сучасних автомагістралей і залізничного полотна, що за якістю і масштабністю не поступається США і Західній Європі. Звичайний пасажирський потяг їздить там зі швидкістю понад 200 км. на годину і за комфортом не поступається своїм західноєвропейським аналогам. Існує також суперсучасна залізнична колія, по якій їздить поїзд на магнітних подушках, що розвиває швидкість до 450 км./год. Збудований він за новітньою німецькою технологією, яку, однак, китайці дуже швидко «засвоїли» і тепер наступну ділянку цієї магістралі будують вже власними силами і мізками.
Інвестиції в Китай
Говорячи про притік капіталу в Китай, я підсвідомо хотів вжити поширене у нас кліше «західні інвестиції», однак на ранньому етапі відкриття країни до закордонних капіталів головними інвесторами в китайську економіку були... самі китайці з чисельної і впливової китайської «діаспори» в країнах Південно-Східної Азії: Сингапурі, Таїланді, Малайзії, Індонезії, а також Японія. За ними прийшли американці і європейці. Цей факт демонструє два принципи, без яких важко зрозуміти Китай і увійти з ним «в контакт». По-перше, це певна самодостатність Китаю і всього регіону Південно-Східної Азії, який в жодному разі не слід розглядати як віддалені задвірки «розвинутої Західної цивілізації». Правда, що держави цього регіону, т. зв. «азійські тигри», які стрімко розвивалися за останні десятиріччя, дуже багато запозичують зі західних економічних моделей чи технологічних винаходів, проте роблять це з чітким усвідомленням власного «стержня», власної мети і власної користі. Та й кількісно, населення цього регіону, особливо якщо додати до нього ще й не так далеку Індію - це половина населення Землі. По-друге, це дуже важливий для китайської культури взагалі і бізнесу зокрема принцип «ґуан-сі» - «блату», «неофіційних» кланових, родових чи родинних зв'язків, через які легко відкривають будь-які двері і знаходять вирішення складних питань, своєрідний китайський еквівалент старого галицького «свій до свого по своє». Саме цей принцип відіграв і, як свідчили численні бізнесмени-іноземці, що працюють в Китаї, далі продовжує відігравати дуже важливу роль у політиці й економіці цієї країни, що значно ускладнює життя іноземному бізнесу.
Проте, незважаючи на жодні ґуан-сі, чисельна, дешева і невибаглива до умов праці, соціальних прав і гарантій робоча сила та бездонні китайські ринки збуту приваблювали і приваблюють колосальний притік капіталів в цю країну, де, за статистикою, кожних півгодини відкривається нове підприємство чи створюється новий бізнес. Таке стрімке залучення інвестицій дало китайській державі можливість здійснити значний економічний прорив і в останні декілька років перехопити економічну ініціативу від іноземців. Віднедавна обсяг внутрішніх інвестицій в китайську економіку взяв гору над зовнішніми, а виробництво і сфера послуг значною мірою переорієнтувалися на домашнього клієнта - це майже півтора мільярда населення самого Китаю, не враховуючи його південно-азійських сусідів, чия економіка тісно зав'язана на китайській.
«Одна країна - дві системи»
Розквіт своєрідної китайської моделі вільної ринкової економіки парадоксально поєднується з цілковитою політичною монополією комуністичної партії і досить тоталітарним державним устроєм. Китайці люблять і, на відміну від нас, дуже серйозно сприймають різні політичні гасла. Це, як і багато іншого, має свої глибокі коріння у стародавній китайській філософії, яка формулювала певні істини в чітких, легких для запам'ятовування гаслах. Одне з таких гасел, яким китайці виражають суть політичної системи «піднебесної» - «одна країна - дві системи». Насамперед ця максима стосується співіснуванні в Китаї справді як мінімум двох «країн»: Китайської Народної Республіки і Гонконгу, який формально увійшов до її складу, однак залишився практично незалежною країною, з усіма атрибутами своєрідного суверенітету: власною економічною системою, валютою, законодавством, мовою, громадянством, урядовими структурами..., практично всім, окрім незалежної міжнародної політики і армії. Більше того, Гонконг є однією з тих країн, що їх називають «податковим раєм», де надзвичайно просто і дешево зареєструвати і утримувати власний бізнес, сплачуючи при цьому доволі низькі і спрощені податки. Ця політика зробила Гонконг найважливішим азійським офшорним центром, в якому свої бізнеси залюбки реєструють не лише китайці й інші азіати, але й європейці і американці.
У більшому масштабі принцип про дві системи в одній країні стосується цілого Китаю. Суперечливість його політичної системи вражає, особливо нас, вихідців з колишнього СРСР. З одного боку ти бачиш навколо завішані червоними прапорами проспекти, комуністичну атрибутику, загальну лояльність людей до комуністичної партії (нагадаємо, що революційні події в Китаї кінця 80-их - початку 90-их захлиснулися не лише через жорстокі державні репресії, але і через брак підтримки «знизу»). З іншого боку, оглядаючись навколо, дивуєшся розвиткові країни, значній мірі «вестернізації» стилю життя людей, абсолютно ринковій моделі економіки, засиллю світових брендів і світового капіталу на китайському ринку. Наразі Китаєві вдається балансувати на тонкій грані між двома системами і дивним чином поєднувати комуністичну риторику і стиль політичного управління (насамперед жорстку однопартійність) з досить демократичною економічною моделлю розвитку. Одне з можливих пояснень цього феномену - древня політична культура Китаю, її філософська і культурна закоріненість в конфуціанстві, даосизмі й будизмі - світоглядних системах, що культивують законослухняність, перевагу загального добра над індивідуальним, лояльність до керівництва, незалежно від його політичного забарвлення. Ця політична культура, засвоєна китайцями впродовж тисячоліть, на генетичному рівні, можливо, й пояснює їх високу лояльність до уряду, що не відзначається великою пошаною до прав людини, демократичних свобод та інших цінностей, принципових для Західної цивілізації. Більшість населення, здається, задоволена станом речей, при якому особа втішається досить великим ступенем свободи в економічному, культурному і громадському житті, допоки вона рухається в загальному, достатньо широкому, фарватері, визначеному вищим керівництвом країни.
Важко робити якісь глобальні судження про справжні почуття китайців до своєї держави, тим більше, що саме населення досить по-різному ставиться до цього питання. Головна народність «хань» - «титульна нація» Китаю, що становить понад 90% населення країни, більш однорідна у своїх симпатіях до влади, ніж окремі національні меншини, що хотіли б власної державності - насамперед це тібетці й уйгури, що проживають, відповідно, на південному і північному заході країни. А є ще Тайвань, статус якого щодо материкового Китаю досі невизначений... Однак, що можна стверджувати напевно, так це те, що «площина координат» західної цивілізації з головними її поняттями і цінностями, такими як «демократія», «індивідуалізм», перевага прав особи над правами суспільства і т.д. не зовсім приймається китайцями, і то не лише владою, але й простими громадянами. Відтак, погляд західних, насамперед американських ЗМІ на Китай, з їх тотальною критикою тамтешньої влади, не завжди об'єктивний з точки зору самих китайців. По-друге, зрозуміло, що основоположним принципом щодо політичної ідеології в Китаї на сьогодні залишається старий принцип: «Немає значення, якого кольору кіт, головне, щоб він ловив мишей». Цей афоризм дуже влучно підсумовує сьогоднішній китайський «соціалізм», в якому від марксизму і маоізму лишилося багато риторики, але реальна політика якого дуже прагматична і «капіталістична».
Як довго цей баланс двох систем проіснує, сказати важко. Існує два прогнози сценаріїв, песимістичних для сьогоднішньої правлячої верхівки. Перший - це небезпека економічного колапсу країни через нерівність в її розвитку і певну «цивілізаційну недорозвинутість»: все ще занизьку технологічність виробництва, замалу додану вартість в економіці (економіка орієнтована на виробництво і експорт), недостатній рівень освіти населення, нещадну експлуатацію природних ресурсів... Під цим оглядом дехто називає Китай слоном на велосипеді, який у будь-який момент може зламатися під вагою гіганта. Другий сценарій - це повільні, але неминучі і невідворотні зміни у самому китайському суспільстві, які рано чи пізно призведуть до зміни соціальних і державних моделей. Згідно цих прогнозів, стрімкі економічні зміни неодмінно призведуть до лібералізації світогляду китайців, більшого індивідуалізму, а відтак і поступової політичної демократизації. Ця модель розглядає економічні ринкові реформи комуністичного уряду як «троянського коня», через якого рано чи пізно західний спосіб життя і суспільних відносин увійде в Китай. Іншими словами, те, що спрацьовувало у суспільстві бідних і невільних селян, більше не працюватиме в суспільстві розбагатілого і вивільненого середнього класу.
Управлінські висновки, або Чого можна навчитися в Китаї
Головним питанням для більшості з нас було те, які висновки зробити з побаченого в Китаї. Відразу скажу, що досвід поїздки був досить упокорюючий. Ми, звичайно ж, розуміли, що Україна перебуває далеко не в авангарді цивілізації і світової економіки і теоретично знали, що програємо ми не лише потужним західним країнам, але і тому ж Китаєві. Однак одна справа розуміти, а інша - наглядно побачити і пережити це. Перший і головний висновком, який ми могли зробити з поїздки в Китай як управлінці - це те, що Китай всерйоз став світовою наддержавою і надекономікою, з якою не можна не рахуватися і на яку треба пильно дивитися і уважно вивчати. Ми ж перебуваємо на далеких задвірках сучасного світу і становимо дуже малий інтерес для «проривних» країн типу Китаю. Для прикладу, в структурі Китайського експорту Україна займає жалюгідні 0,07%, а імпорту - ще менше. За розмірами основних економічних показників та рівнем розвитку інфраструктури ми відстали надовго і досить безнадійно. Такими країнами, як наша, Китай цікавиться лише під двома оглядами: або як джерелом сировини, якої їм бракує (наприклад металу чи сільгосппродукції), або як простором для освоєння (через міграцію, купівлю стратегічних ресурсів). До рівня стратегічного, чи хоча б серйозного економічного партнерства з цією країною треба дорости, і воно можливе лише тоді, коли країна (чи компанія) має у своєму авангарді найновіші технології чи знання. Україна має великий потенціал людського ресурсу й інтелекту, однак його слід почати використовувати для того, щоб заявити про себе у світі. Інакше ми приречені годувати зростаючу економіку Китаю і подібних країн вугіллям і рудою, доки ці ресурси будуть їм потрібні.
Від китайців можна навчитися конструктивної цілеспрямованості і прагматизму. «План» у розумінні китайців - це конкретний перелік дій для досягнення чітко визначеної мети: є чітка і досяжна мета, є зрозумілі всім кроки для її досягнення, є результат. Більшість хмаросягів, магістралей, мостів, небачених за своїми розмірами у нас, будуються впродовж року-півтора, за наперед чітко визначеним планом, що не має нічого спільного з деклараціями чи популізмом.
Говорячи про прагматизм китайців, я маю на увазі певну тверезість в оцінці навколишнього світу і свого місця в ньому. Китайці не надто переймаються минулим, не живуть в історії. До неї відчувається певна пошана і турбота про надбання минулого, але все таки країна живе сьогоденням і розвивається, спрямована у майбутнє. Я розумію відомий принцип, що «хто не знає минулого, той не достойний майбутнього», проте йдеться про здоровий баланс знання і пошани до історії з одночасним життям тут і тепер, баланс, який у нас порушений і який обертається безконечними війнами за історію і сентиментальними спогадами тоді, коли інші вимощують магістралі в майбуття.
Зрештою, стара добра приказка про те, що риба гниє з голови чи не найкраще пояснює різницю між сучасним розвитком Китаю і нашим. Причина успіхів реформ і економічного розвитку країни в значній мірі в дуже жорсткій і безкомпромісній боротьбі з корупцією. За хабарі чи інші корупційні діяння постійно летять голови (часто і в буквальному значенні цього слова) китайських чиновників і політиків, при чому від найвищого рівня (міністри, високі партійні боси) до низів. При досить тоталітарному політичному устроєві існує певна система кругової поруки на найвищому рівні державного керівництва, яка працює не як у нас, на корупцію, а проти неї. Як правило, крадіжки і хабарництво не лишаються безкарними, чому сприяє і досить велика прозорість фінансового життя чиновників і серйозний контроль з боку державних органів і суспільства (преси, громадських організацій). Зрозуміло, що політика «твердої руки» має багато своїх негативів, однак приклад Китаю свідчить про потребу пошуку здорового балансу між жорсткою системою контролю і відповідальності (сьогоднішня китайська модель) і системою демократичних цінностей і свобод, якою ми лише вчимося користуватися.
Мабуть не всі уроки «китайського чуда» можна і вартує перейняти. Мудрість в тому, щоб взяти в кожному випадку те позитивне, що вартує запозичення і те, що приживеться на нашому українському ґрунті, буде відповідати нашим реаліям і потребам. Однак це вже мудрість кожного керівника, власника бізнесу і кожного громадянина. Моєю метою було поділитися своїми роздумами і спонукати до думки читачів, бо, можливо, найгірша помилка в цій ситуації - не знати світу навколо себе, не цікавитися ним і не могти подивитися на себе збоку.
Автор - викладач Українського Католицького Університету