Щоб ліпше розуміти конкретні суспільні події та процеси, які відбуваються зараз, іноді доводиться повертатися до коріння. Тобто до первинного змісту тих понять, за допомогою яких описують ці події та процеси.
Візьмімо політику. Що ми бачимо практично у всіх підходах до її розуміння? «Область міжгрупових відносин з приводу використання влади для реалізації їх інтересів», – приблизно так. Іншими словами, політика – це передусім відносини між великими соціальними групами. Як мінімум, створення умов для мирних і цивілізованих міжгрупових відносин завжди вважалося однією з головних функцій державної політики.
Скоро президентські вибори, та цілком імовірно, що з наближенням виборчої кампанії суспільне повітря країни дедалі частіше буде заряджатися політичними газами, які явно не сприятимуть мирним і доброзичливим відносинам між двома великими соціальними групами України – Заходом і Сходом.
Тому в цій статті хотілося б детальніше поговорити про три головні кити, на яких зазвичай будується далеко не найкраща картина міжрегіональних відносин у свідомості українських виборців. Перший з цих «китів» – узагальнення на основі приватного досвіду, другий – вплив історичних стереотипів, третій – фактор ЗМІ.
Узагальнюй і живи спокійно
Робити узагальнення на основі окремих випадків – це зручний механізм мислення. Ми всі часто його використовуємо. Іноді нам вдається вгадувати по окремих елементах, як виглядає система в цілому. Але досить часто ми на цьому шляху помиляємося. У підсумку можна «обламатися» та переоцінити свої погляди. А можна продовжувати й надалі непохитно вірити у власну правоту. Зовсім не піддаючи критиці повітряний замок, який виник у голові на основі одного, двох або навіть серії фактів. А скільки ж потрібно фактів, щоб зробити правильні висновки? Якщо ми говоримо про справи гуманітарні, то кількість дерев не така важлива, як вміння бачити ліс у всьому його різноманітті. Це, по ідеї, з точки зору здорового глузду. Але пошук здорового глузду в непростих ситуаціях деколи вимагає від нас старанної розумової праці, яку далеко не завжди хочеться виконувати. Тяга до «енергоощадного режиму» в таких випадках посилюється, коли об'єкт нашої уваги для нас не дуже важливий. Треба також зауважити, що «узагальнення на основі окремих випадків» вважається однією з популярних політтехнологічних маніпуляцій. Але ми часто й без допомоги політтехнологів власноруч ловимо себе на цей гачок. Це – проблема культури думки. Та особливо вона виражається у нас, коли мова йде про соціально значущі питання…
«У кількох храмах бачив цінники послуг – ось воно, ваше православ'я». «Послухав деякі рок-групи, почув багато диявольських мотивів – вся рок-музика від сатани». «Переглядав російські канали, на них крутять одну попсу – така вона сучасна російська культура». «Із Заходу прийшов споживацький спосіб життя – звідти завжди йде одне зло». А тепер кілька вже «класичних» прикладів ближче до нашої теми: «в Галичині ненавидять усіх, хто розмовляє російською» та в «Донбасі живуть одні бандити». Звичайно ж, це – радикальні версії негативних стереотипів про Донбас та Галичину. Але дух цих стереотипів може бути присутнім і в більш помірних за формою політичних шаблонах. Хай там як, роблячи узагальнені висновки на основі досвіду окремих випадків або навіть фрагментарних тенденцій, часом можна прийти до повного абсурду. Тут автор цих рядків наведе приклад з власного досвіду.
Торік я приїжджаю до Львова. На вокзалі з вуст україномовних чоловіків чую «суржиковий» мат зі стилістичним перекосом на користь російської мови. З різних куточків привокзальної території доноситься голос «Русского радио». Знімаю квартиру, спілкуюся з господаркою, її рідна мова – російська. У центрі міста російську мову чую частіше, ніж уявлялося до цього моменту. А Львівський оперний театр дивиться на мене тільки двома символічними афішами – єсенінська музично-поетична програма Сергія Безрукова та концерт пітерської групи «Аквариум». Якби я взяв за основу серію цих спостережень і, відкинувши адекватне розуміння ситуації, не захотів би дати їм об’єктивні пояснення приватного плану, то який узагальнений і легковажний висновок я міг би зробити? Що Львів – та що там Львів, вся Галичина – знаходиться в російсько-культурному просторі не менше, ніж, наприклад, Полтавщина? Звісно, що ні. Чому ж тоді приватні та ситуативні вияви людського хамства змушують «ще раз переконуватися» в тому, що «в Галичині ненавидять усіх, хто розмовляє російською» або «в Донбасі живуть одні бандити»?..
Напевно, тому, що негативні політичні стереотипи справді перемагають у багатьох випадках, коли справа стосується непринципових для нас питань суспільного життя. До слова, згідно з результатами недавнього опитування Центру Разумкова, у списку соціальних цінностей, які українцям «дуже або скоріше важливі», політика зайняла останнє місце.
Економний захист і пошук інформаційного «негативу»
Говорячи про історичні стереотипи, які часто використовують, щоб нацькувати мешканців різних регіонів України один на одного, варто звернути увагу саме на соціально-психологічну природу стереотипів. На думку американського журналіста та політолога Волтера Ліпмана, область побудови стереотипів простягається від маячних фантазій до усвідомленого використання вченими округлених результатів обчислень. За Ліпманом, вся людська культура – це, перш за все, відбір, реорганізація та відстеження різних моделей середовища. Тобто, згідно з логікою дослідника, формування стереотипів є економією власних зусиль, оскільки спроба побачити всі речі заново та в подробицях, а не як типи та узагальнення, втомлює, а для зайнятої людини ця спроба практично приречена на провал.
Крім економії зусиль, Ліпман виділяє ще одну функцію стереотипів: вони можуть бути ядром нашої особистої традиції, способом захисту нашого становища в суспільстві. Суть у тому, що створюється зручна картина світу, і в ній комфортно розміщуються наші звички, смаки, здібності, задоволення та надії. Виходячи з цього, стереотипна картина світу може бути неповною, але це – картина можливого світу, до якого ми пристосувалися. Політолог підкреслює, що стереотипи служать гарантією нашої самоповаги. Отже, вони наповнені почуттями, уподобаннями, приязню або неприязню.
Те, чому в Україні негативні стереотипи про певний регіон в масі випадків затьмарює позитивні риси цього регіону, можна найпростіше пояснити з інформаційно-політичної точки зору. Зрозуміло, що зіштовхувати лобами східні та західні області вигідно певним політичним групам, які через свої структури, зокрема ЗМІ, час від часу кидають у соціально-медійний ґрунт необхідні подразники в надії отримати відповідний електоральний урожай. У цьому випадку не можна випускати з уваги те, що в українській практиці інформаційне середовище – це основне джерело міжрегіонального «взаємопізнання». Але багатьом українським ЗМІ часом і не потрібні ніякі політичні групи, які були б зацікавлені у ворожих відносинах між регіонами країни. Є соціальне замовлення на «негатив», і досить, ця проблема видається глибшою, ніж внутрішньодержавні політичні відносини. Згадаймо слова журналіста Павла Казаріна з його недавньої статті «15 причин не любити журналістів» на сайті Snob.ru:
«Ми не віримо в хороше, для нас чорнуха – норма життя. Ми вміємо знаходити найбільш непривабливі сторони життя будь-якого героя, старанно оберігаючи від сторонніх свої власні гріхи. Не віримо у відвагу та гордість, оцінюємо людей виключно за гіршими вчинками в їхньому житті. Ми твердо переконані в торжестві матерії над духом і переконуємо в цьому всіх інших. Наш світ населяють негідники та хабарники, кон'юнктурники та зрадники. Напевно, причина в тому, що ми всіх судимо по собі».
Когось обурить прямолінійність чи та сама узагальненість слів Казаріна, але прислухатися до них все ж таки варто і журналістам, і читачам з телеглядачами. За духом ці слова підводять вже до іншого, ще вагомішого висновку, про який писав Олександр Солженіцин у роки свого тюремного ув'язнення. Лінія, що розділяє добро та зло, проходить через серце кожної людини, а не між державами, класами та партіями. У нашому ж українському випадку до цього списку соціальних інститутів цілком виправдано треба додати ще «регіони та частини країни».
Післямова
Під кінець написання цієї статті стало відомо, що в Донецьку жорстоко побили активіста «Дорожнього контролю» Олега Богданова. Які коментарі про Донбас переважатимуть серед інтернет-користувачів, припустимо, на «Українській правді»? Чи не будуть це ті ж граблі, тільки в профіль, що й в оцінках інтернет-користувачів, наприклад, на сайті газети «Сегодня», коли у Львові так само жорстоко побили іншого активіста «Дорожнього контролю» Ярослава Пораду та його дружину? Адже це так легко – замальовувати вияви соціального звірства політичними кольорами...