Типові відповіді на це питання починаються з переліку гальмівних чинників – корупції, всевладдя олігархів, агресії Росії тощо, або з відсутності сприятливих, таких як дієві інститути, ефективні еліти чи цілісна нація. Пояснення, що беруть до уваги вплив одного чи навіть кількох чинників, рідко спираються на надійну теоретичну основу. Без такої основи важко зрозуміти причини занедбаного стану країни, а тим більше шукати шляхи виходу з нього.
Реформи, як і захист території, – це справа держави. Проте, якщо з початком російської агресії захист території взяли на себе громадяни, то для впровадження реформ суспільного запиту на зміни замало. Для цього потрібна ефективна держава і професійна, у веберівському сенсі, бюрократія. Впродовж майже чверті століття наші «еліти» порушували Конституцію, послаблювали принцип верховенства права, віддавали перевагу «політичній доцільності» над усталеними процедурами прийняття рішень, чим підривали суверенітет держави. Результатом стало те, що після революційної зміни влади держава втратила монополію на використання примусу, контроль над територією і населенням.
Мотиви українських еліт
Щоб зрозуміти, чому українські еліти не будували, а руйнували державу, потрібно з’ясувати їхні мотиви. Пояснення цих мотивів можливе принаймні з трьох точок зору, які доповнюють одна одну. Якщо почати з найширшої, то, наприклад, теорія соціальних устроїв каже, що у суспільствах «обмеженого доступу», до яких потрапляє Україна, еліти можуть змінюватися, але устрій суспільства залишається тим самим. Збереження устрою визначається прагненням еліт отримувати ренту. (Рента – це додатковий дохід, що утворюється не завдяки затраченій праці чи інвестиціям, а завдяки контролю над ресурсами. Ренто-орієнтована поведінка – це використання влади для перерозподілу багатства серед різних груп без створення нового багатства.) Отримання ренти вимагає обмеження доступу до політичної й економічної діяльності та обмеження конкуренції. Добра новина є в тому, що ті три десятки країн «відкритого доступу», які є сьогодні у світі (це країни, що входять до Організації економічної співпраці і розвитку), ще зовсім недавно також були суспільствами «обмеженого доступу». Їхні еліти поступово зрозуміли, що відкритий доступ, тобто конкуренція у різних сферах, приводить до інновацій, які й забезпечують сталий розвиток і добробут. Українські ж еліти не можуть відмовитися від звичних джерел ренти, тому й не зацікавлені у здійсненні системних реформ.
Доповнення, яке пропонує теорія часткових реформ, пояснює мотиви еліт у суспільствах «обмеженого доступу». Автономія та адміністративний потенціал держави у таких суспільствах низькі, сама держава часто стає жертвою хижацьких кланів. У «захопленій» державі починати реформи вигідно, тому що ніші у ринках, які виникають від недосконалого законодавства, потрапляють під контроль обмеженого кола людей. Так виникають монополії, ринок суттєво деформується і нагадує неофеодальні володіння. Натомість доводити реформи до кінця не вигідно, тому що латання законодавчих дір і посилення конкуренції загрожує втратою ренти. Коли ж соціальна ціна часткових реформ починає зростати, від них поступово відмовляються, доки не запропонують інших. Так, кожен новий президент в Україні оголошував свою програму реформ, проте жодна з них не була доведена до кінця.
Врешті, третє пояснення застою України можливе крізь призму теорії інституційних пасток. Інституційна пастка – це сукупність неефективних політичних та економічних інститутів, які ніхто з головних гравців не зацікавлений змінювати. Інститути – це правила, які формуються в інтересах тих, хто при владі. Якщо конституція і закони не діють або використовуються вибірково, то їх місце заступають корупція, клієнтелізм та непотизм (кумівство). Ці неформальні практики домінують у суспільствах «обмеженого доступу». У нашому випадку їх варто також вважати вихідною умовою потрапляння країни до інституційної пастки.
Двадцять три роки суспільних змін так і не призвели до появи повноцінного ринку, демократії, ефективної держави чи цілісної нації. Незавершеність реформ у кожній з цих сфер вказує, що Україна зіткнулася з цілим синдромом проблем, що підсилюють одна одну. Іншими словами, ми потрапили в системну інституційну пастку. Еліти розуміють згубність цього стану, але не можуть відмовитися від ренти і звичних способів поведінки. З цієї точки зору політичний та економічний режим не змінився ні 2004-го, ні 2010 року. Неформальні правила продовжують визначати поведінку еліт, які прийшли до влади і в 2014 році.
Отже, причини застою України полягають у прагненні еліт грабувати країну, що дозволяє доступ до влади. Про те, чому нова влада не змінює своїх мотивів навіть в умовах війни, як і те, що могло би змусити її це зробити, читайте у наступних частинах.