У політичному спектрі України можна легко простежити партії та політичні проєкти, які свого часу перейшли з регіонального на загальноукраїнський рівень. Цікавими є також метаморфози, що з ними відбувалися після зміни статусу. Яскравий (негативний) приклад «донецької» Партії регіонів заслуговує на окрему розвідку, тому тут зосередимося на так званій Галичині. Так званій тому, що від старої галицької політичної традиції майже не лишилося й сліду. Але регіональні настрої та симпатії неодмінно впливають на природу політичних рухів, які народжувалися в цьому регіоні. Отже, йтиметься про великий електоральний успіх на старті і сумне завершення у фіналі.
Візьмімо для кращої ілюстрації такі політичні сили як ВО «Свобода», «Самопоміч», Українська галицька партія та ще актуальний нині «Голос».
«Свобода» на зорі своєї діяльності дуже вдало скористалася протестними настроями в регіоні. Успішно нагнітала «загрози» державності, мові, героїчній історії, завдяки чому потрапляла в локальну та державну владу, вправно монетизуючи все перераховане. Зрештою, «Свобода» створювала багато бутафорного шуму, вправно укладаючи сепаратні угоди з впливовими і багатими нібито політичними противниками. «Свобода» була свого роду кооперативом з успішної капіталізації націоналістичних та ультрапатріотичних гасел. До слова, у діяльності такого проєкту не менш зацікавлені були нібито його політичні антагоністи.
Не таємниця, що ВО «Свобода» було потрібне «регіоналам» як жупел, як унаочнення загрози, що нібито виходила від західноукраїнських «фашистів», «нацистів» та міфічних «бандерівців». Вони були потрібними для мобілізації східного електорату перед загрозою видуманого «бандерівського» наступу. Зрозуміло, що ідеї та програмні засади «свободівців» не мали жодних шансів бути реалізованими на загальноукраїнському рівні. Що їхній рух був холостим ходом, який відволікав українське суспільство від насущних проблем. Що ідеї «етнічного націоналізму» на цей час вже були мертвонародженими. А порядок денний цієї політичної сили майже повністю базувався на так званих історичних цінностях з виразним західноукраїнським забарвленням. І був від самого початку повернутим у минуле, нічого не пропонуючи на подальшу перспективу.
Зрештою, навіть на заході України симпатії до ВО «Свобода» звелися до твердження – оберемо наших хлопців у Верховну Раду, щоб було кому натовкти пику регіоналам. Тож західноукраїнський проєкт послужив засобом для посилення конфронтації в українському суспільстві й нейтралізував можливі впливи «західняків» на загальну політику в Україну. Але не запропонувавши реальної програми й імітуючи лише націоналістичну боротьбу, не знайшовши підтримки в ширшого загалу – маргіналізувався.
Наступною справді яскравою зіркою на політичному небосхилі стала поява партії «Самопоміч». Правильна ідея, яка ґрунтувалася на безпосередньому контакті з людьми і дозволяла взаємодіяти з виборцями в конкретних справах, дозволила їй позиціонуватися як партії середнього класу. Свого часу «Самопоміч» дійсно вигідно вирізнялася на тлі традиційних політичних партій. Що дозволило їй притягнути у свої лави багатьох цікавих молодих людей, які сповідували ліберальні цінності і прагнули проведення в країні радикальних економічних реформ. Складалося враження, що «Самопоміч» чітко вловила настрої в суспільстві, яке втомилося від надмірної патріотичної риторики і бажало переходу до конкретних справ. Завдяки чому партії вдалося сформувати своє якісне представництво у Верховній Раді і навіть якийсь час боронитися від диктату альянсу Блоку Петра Порошенка та Народного фронту у парламенті.
Але сили були нерівні, тому партія вирішила боронитися не шляхом нарощування своєї популярності у всеукраїнському масштабі, а завдяки цементуванню власного ядра в умовній Галичині. Де всі без винятку політичні партії позиціонувалися ультрапатріотичними, радикально націоналістичними та побожними силами. Витримати таку конкуренцію з боку партій, особливо не обтяжених зайвою відповідальністю за свої слова і дії, було справою майже неможливою. У цьому по-особливому патріотичному регіоні в «Самопомочі» залишався один шанс – залучитися підтримкою традиційно популярних тут церков.
Тепер важко судити, чи хоч якось посилив позиції «Самопомочі» крок у бік УГКЦ та її інтелектуального центру УКУ. Як показали президентські та парламентські вибори, мабуть, ні. Але з впевненістю можна сказати, що «церковний» ухил політсили не залишився непоміченим виборцями з-поза ареалу УГКЦ. Партія на очах втрачала підтримку середнього класу по всій Україні. Почалися бродіння в самій партії. Нові акценти в політиці «Самопомочі» виявилися на загальноукраїнському рівні надто консервативними і локальними. Що в підсумку й повернуло партію до рівня локальної політичної сили.
Всеукраїнський похід «Самопомочі» спонукав інших «галицьких» політиків повторити її успіх. Так на горизонті замаячіла ідея створення суто галицької партії. Знову ж таки, не таємниця, що попередній задум був з певним надто регіональним «душком». Проте батьки-засновники нової партії дуже швидко переорієнтувалися і під тиском нових політичних обставин назвали її Українською галицькою партією.
Зміна початкової назви з додаванням означення «українська» повністю змінила початковий задум. Замість виразно регіоналістської, злякавшись звинувачень у сепаратизмі, партія обрала собі місійну роль. Мовляв, Галичина – це зразок найбільш української України. Це – еталон української історії, культури і національно-визвольної боротьби. Відповідно, завданням партії стало поширення цього «еталону» на всю Україну. Зрозуміло, що партія, яка опиралася на неактуальний у масштабах цілої країни історичний наратив, не висувала релевантної політичної програми для більшості громадян, не могла навіть розраховувати на більший успіх. Її вершиною стали невеличкі представництва в міських та обласних радах. Та й месіанська риторика УГП в масштабі цілої України виглядала досить кумедно. Бо хто б при здоровому розумі в Києві, Харкові або Дніпрі визнав би свою культурну й політичну неповносправність і добровільно погодився бути «цивілізованим» вихідцем з умовної Галичини?
Але політичні амбіції львів’ян не сховаєш. І для них безвихідних ситуацій не існує. Здогадуючись про непопулярність «галицьких» політичних концепцій на решті території України й усвідомлюючи високий рівень конкуренції з іншими національно-патріотичними проєктами на обмеженому електоральному полі, їм довелося бути неймовірно пластичними.
Результатом такої пластики й амбіцій стала поява партії «Голос». Попри те, що до нової партії увійшло багато молодих людей з доброю освітою, менеджерським досвідом, зв’язками в ліберальних колах, вона не втратила «галицького» фльору. І не тільки тому, що її засновником став відомий львів’янин, співак Святослав Вакарчук. Його й так через всеукраїнську впізнаваність не сприймали б як західноукраїнського політика. А через те, що «Голос» від самого початку був задуманий як свого роду «Слуга народу» для Західної України. Тому що до виборчих списків «Голосу» увійшли відомі активісти з УГП і деякі з них стали народними депутатами.
Тож «Голос» став свого роду гібридним утворенням, сформованим з УГП та прагматичних київських активістів. Дуже часто і ті, і ті раніше були тісно пов’язані з іншими політичними проєктами. Кілька політиків були помічниками народних депутатів тодішнього Блоку Петра Порошенка або працювали радниками. У парламенті виявилося, що для «Голосу» найбільшим політичним конкурентом є не правляча партія, а «Європейська солідарність», у якої те саме електоральне поле. Фактично, партія «Європейська солідарність» ледве не від самого початку сподівалася цілковитого послуху від «Голосу». Щоб «Голос» став лише її тінню.
Частину київських депутатів від «Голосу» не задовольнила роль молодшого підручного у великій боротьбі за реванш Петра Порошенка. Вони прагнули вести свою політичну лінію і впливати на загальнодержавну політику. Комусь були не до кінця зрозумілі «галицькі» історико-патріотичні константи, винесені ще з «Пласту». Зрештою, такий великий ідейний розкид не дозволяв «Голосу» сформувати свій загальноукраїнський порядок денний. А бачення стратегії і тактики виявилися настільки різними, що заледве дозволили вживатися в рамках однієї фракції. Допоки Святослав Вакарчук був головою партії, ці внутрішні групи ще якось могли співіснувати. Тепер же над партією нависла серйозна загроза розколу. Тому що одні не бажають відступитися від прийнятих в умовній Галичині історичних цінностей і намагаються внести їх до практичної програми діяльності. А другі не хочуть відволікатися на культурно-історичні дискусії і тяжіють до вироблення спільної загальноукраїнської платформи.
Саме через це Українською галицькою партією останнім часом трясе і вона на межі розколу. Певні тектонічні зрушення відбуваються і в середовищі «Голосу», особливо видимими вони є на рівні парламентської фракції. У цій партії також можливий розкол. І все через те, що домінування в окремому регіоні відповідної риторики та набору ідей, максимум, що дозволяє – це обрати невелику фракцію до Верховної Ради. Але її впливи, якщо не об’єднатися з потужнішими однодумцями, будуть мізерні. Причому варто пам’ятати, що деякі «однодумці» не проти б ними «поживитися». А співпраця з партією влади загрожує внутрішнім розколом.
І на останок. Складається враження, що умовна Галичина продовжує обирати своє представництво ніби не до Верховної Ради, а до Галицького сейму. Зі своїм локальним порядком денним. З надією перебудувати Україну за своїм образом і подобою. Але поки що вимальовується одна чітка тенденція – «галичани» дедалі більше голосують не за «галицькі» партії. Тому що ефект від них мінімальний.