Звісно, що найпростіше застосувати це питання до ґеноциду євреїв під час Другої світової. У незаанґажованого споживача викликає певне відторгнення інформація про тисячі, мільйони людей, які слухняно йдуть до місць масових убивств. А від такого відторгнення – один крок і до заперечення трагедії Голокосту, і до звинувачення самих жертв.
Але – не тільки євреї. Ось приклади зі зовсім нещодавньої, навіть ще незакінченої історії: мешканці Донбасу й окупаційна влада, мешканці Білорусі і режим Лукашенка. Здавалося б, шахтарі з мозолястими руками чи робітники мінських заводів з легкістю могли б змести оборонців ненависної їм влади! Але ж не зносять. Боягузи, мабуть. Не заслуговують на свободу.
Безперечно, причина такого підходу – це примітивізоване і поверхове сприйняття історії, сформоване і школою зокрема. У нинішньому популярному світогляді історія України постає як безперервна боротьба. Тож жертви Голодомору розміщаються посередині між боротьбою УНР і боротьбою УПА, урівноважуються «сотнями антибільшовицьких повстань початку 1930-х років» – і оп! Уже ніби як нема сенсу питати, чому жертви Голодомору не захищалися. Просто це був такий собі період не надто активного спротиву, яким скористався ворог. Звісно, це просто самозаспокійлива ілюзія: багатоетнічний Український народ в 1932–1933 роках конав від голоду так само беззахисно, як і загнані у ґетто євреї через менш ніж 10 років. Завданням шкільного курсу історії має бути передусім формування причинно-наслідкових зв'язків. Голокост – це ж не просто історія про те, що стільки-то і стільки-то людей було вбито за певний проміжок часу. Значно важливіше зрозуміти, як вбивці давали жертвам надію на те, що відсутність спротиву дає шанс на виживання, що достатньо перетерпіти, перечекати. Як поступово, але методично, наприклад, місто Львів перетворилося на пастку для третини його мешканців, у якій – до того ж – будь-хто з решти двох третин міг виявитися добровільним помічником убивць. У значно меншому масштабі, але вже в наш час щось подібне відбулося, наприклад, з Донецьком: масового знищення там, на щастя, нема, але є швидке і радикальне згортання громадянських свобод, перетворення вбивств, зникнень і катувань на буденність. Ну і з Донецька на неокуповану територію можна відносно нескладно втекти. Львівські євреї часів гітлерівської окупації такого шансу не мали.
Так, я розумію, що наразі таке викладання історії Другої світової є фантастикою. Так само, як і викладання новітньої історії, зокрема Революції гідності. Читаю сучасний підручник: події 20 лютого там описуються як успішний наступ протестувальників, озброєних щитами та палицями, які відтіснили силовиків і переломили ситуацію на свій бік. Ані слова про те, що снайпери стріляли також по бійцях силових підрозділів, наприклад. Я вже мовчу про певну кількість вогнепальної зброї, яка вранці 20 лютого вже була у майданівців. Навіть українська Вікіпедія сумнівається і зазначає, що силовики почали «самовільний відхід», можливо, навіть «навмисно». А от шкільний підручник не сумнівається: звичайними палицями і саморобними щитами можна завиграшки перемогти озброєних вогнепальною зброєю професіоналів! Що там ті білоруси... Що там ті євреї в 1940-х! А населення Донбасу? Все ж так просто: палицю в одну руку, щит в іншу – і вперед!
А я пам'ятаю, як мого знайомого, учасника «Автомайдану», беркутівці взяли в полон під час засідки у Кріпосному провулку. І як дружина збирала знайомих, щоб обговорити, як його звідти витягти. Усі знайомі були учасниками Майдану, але нікому в голову не прийшло запропонувати взяти штурмом СІЗО чи там залу суду з палицями або щитами. Говорили про хороших адвокатів, про привернення уваги преси та міжнародних правозахисних організацій. Це, звісно, не дуже вписується в шкільну програму, але в реальному житті палиці і щити – не дуже надійний інструмент для досягнення мети.
Урок історії має підготувати школяра до дорослого життя, життя, в якому часто треба робити важливий вибір. Але це в ідеалі. Насправді, на жаль, педагоги-пристосуванці просто калічать світогляд молоді, прищеплюючи їй нереальні уявлення про те, як функціонує людське суспільство. І саме на них лежить значною мірою відповідальність за популістів при владі, котрі дають посади і всіляко заохочують саме таких от пристосуванців. Як розірвати це порочне коло – не знаю, але дуже хочеться і дізнатися, і розірвати.
Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE,англ. Ukrainian Jewish Encounter).