От і підходить до кінця позачергова передвиборча кампанія 2007 року. Ще рано говорити, що вона закінчиться 30 вересня. Очевидно, що буде продовження. Так само, як і почалася вона не влітку 2007 року, а влітку 2004.
Вже впродовж трьох років йде бурхливий процес формування нової політичної системи в Україні. Під час Помаранчевої революції в Україні, в якості компромісу, було, по суті, зламано конституційний лад, який передбачав президентську республіку з величезними повноваженнями президента. Опоненти поспішно підписали компромісне рішення про перетворення країни у парламентсько-президентську чи президентсько-парламентську республіку. Кожен мав своє бачення розподілу повноважень.
У результаті в Конституції було пробито чимало дір. Їх можна було залатати (однак одразу після революції цього не було зроблено), або закрити своїм вольовим рішенням - і кинутися на ці лакуни, з яких поволі почали відстрілюватися „регіонали", мав сам президент. Та він не Маресьєв. І не Гастелло.
Як результат, ми отримали ренесанс „регіоналів", їх тріумфальне повернення не лише в політику, але й у владу. Президент і розсварені „помаранчеві" вже ледь стримували їх натиск. Але час працював і проти „регіоналів". Бо одна справа обіцяти, інша - дійсно робити кращим життя вже вчора. Якщо на початках реконкісти „регіоналів" ще мав місце певний драйв, зрештою, багато хто з них просто відбивався від тюрми, як Колєсніков, то потім все звелося до тупого проплачування голубого ентузіазму. Проплачений ними псевдо-Майдан виглядав жалюгідно. Щоправда, так само жалюгідно виглядали, а часто і виглядають, й акції їх опонентів.
Організаційні зусилля партійних функціонерів, чи то „синіх", чи то „помаранчевих", чи то „білих", не можуть замінити того всенародного здвигу, який був восени 2004-го. Тому так кволо і проходить позачергова передвиборча кампанія 2007 року. І причина не в тому, що вона дуже коротка - по суті, вона почалася після першого пробного розпуску Верховної Ради. Тобто, вона триває вже добрих півроку. Справа в тім, що насправді у ній беруть участь ті, хто зацікавлений у цих виборах, - безпосередні учасники політичного процесу в Україні. 2004 року, що не кажи, а саме народ у найширшому сенсі слова все-таки був безпосереднім суб'єктом політичного процесу. Хоча олігархи з обох сторін гадали, що це вони є реальними ляльководами. Народ повірив, що він може щось радикально змінити у цій країні на краще. Почасти все ж змінив, та не так радикально, як хотів. Тому суспільство захлинулось розчаруванням, яке дало змогу „біло-синім" здійснити свою контрреволюцію.
Сьогодні головна проблема полягає у тому, що виборці не вірять у те, що, взявши участь у виборах, вони щось змінять. Вони засадничо нічого від політиків не очікують. Дійсно, якщо восени 2004-го здавалося, що життя можна зробити чеснішим і справедливішим вже сьогодні, то тепер такого переконання ні у кого немає. Навіть у тих, хто напинається на трибунах та обіцяє щораз абсурдніші блага своїм виборцям. Тобто, ситуація відверто цинічна. Всі знають, що все це гра. Що реальні обставини не дозволять здійснити цих барвистих обіцянок. І прикро, що часом і достойні люди втягуються у цю гру, бо „такі правила передвиборчих кампаній", - переконує їх армія чужинських та доморощених політтехнологів. Таким чином, брешучи в очі людям, політики самі позбавили себе мобілізаційної мотивації. Зверніть увагу, що насправді вся політична реклама звернена неначе десь у порожнечу - не до реальної людини, вона насправді не зачіпає нічиїх сердець. І не тому, що погано спрацювали кліпмейкери. 2004 року вони мале ще менше досвіду та техніки. Просто нещирість, причому, як не сумно, нещирість всіх, важко приховати, коли ти стоїш чи перед телекамерою, чи позуєш для біл-борду.
Ще більше відчуження сталося тому, що виборчий закон, який передбачає пропорційну систему виборів, ми впровадили дещо передчасно - бо ж політичних партій, які відстоюють засади, а не групові інтереси, у нас ще немає. І у цьому сенсі дійсно актуальним стає анекдот: „Хто організував вибори - депутати, хто виграє - депутати, а навіщо це їм - бо їх це забавляє". Причому ніхто - ні „сині", ні „помаранчеві", ні „білі" не хочуть змінити цієї кричущої узурпації влади своїми політичними провідниками. А часто - одним провідником. І це ще більше розхолодило виборця. Бо він переконаний, що перетворився на абсолютного статиста.
Особливе огидження викликає совєтська система „втулювання покупцю" (в даному випадку - виборцю) разом з добрим товаром якогось непотребу чи просто мерзоти. А такий „товар" є в усіх списках. І це робить ситуацію ще більш цинічною, бо виборець просто заганяється у безвихідь. Він знає, що йому брешуть. Знає, що він ніяк не міг і не може вплинути на добір кандидатів на членство у найвищому репрезентативному органі країни. А головні політичні ляльководи немов насміхаються: тобі нікуди подітися. Якщо ти підтримував Помаранчеву революцію, то доведеться однаково голосувати чи за БНУНС, чи за БЮТ. Проголосувати за список, в якому, попри людей достойних, чимало непотребу, якому ти б руки не подав.
У багатьох опускаються руки. Ця кампанія чи не перша, після славетного підготованого політтехнологами „бою" таких політичних „титанів" як Кучма та Симоненко, коли дуже багато людей насправді не знають за кого голосувати. Бо ж люди не дурні - вони бачать всю цинічність ситуації і те, що їх просто заганяють в кут з виборчою урною. Боюсь, що ця урна вже є урною з прахом прямої демократії в Україні. Люди сфрустровані. Нещодавно мені довелося доволі багато подорожувати. Подорожувати провінцією у справах зовсім не передвиборчих. Однак розмови завжди скочувалися до запитання - так за кого ж голосувати? Чи може не йти не вибори? Або ж проголосувати проти всіх? У 2004 році такого не було. Бо біле було білим, а чорне - чорним. Принаймні в уяві виборця.
Та чи все так погано. Думаю, що ні. Ситуація цинічна, однак не трагічна. Помаранчева революція була трагедією у грецькому розумінні слова - це було справжнє дійство. Натомість вибори 2007 року навряд чи останній акт протистояння політичних кланів України. І навряд чи найбільш небезпечний момент у найновішій історії України. Попри вербальне нагнітання ситуації в останній тиждень перед виборами, всім зрозуміло, що це насправді вигрібання останнього електорального ресурсу. Тому виборча кампанія 2007 року - це не високий жанр трагедії, а, радше, фарс, який навряд чи змінить головний розклад сил. А фарс ніколи не страшний. Хоч іноді огидний.
Ба більше - ці вибори можуть мати і позитивні здобутки: вони можуть впорядкувати політичне поле України, на цьому полі можуть залишитися тільки три гравці. З тим, що ПР та БЮТ, безсумнівно, будуть домінувати. Особливо успішним у цій кампанії був БЮТ - його здобутки тут найбільші. Натомість БНУНС матиме золоту карту. Хоча його кампанія була блідою. Луценка так і не вдалося розкрутити на крутого хлопця, ну не такий переконливий він, як „залізна леді". Тому знову побігли до Ющенка, щоб рятував ситуацію. Таким самим непереконливим був і Янукович. Теж не „залізний Бісмарк". Звідки й істерика регіоналів останнього тижня.
Можливо, під час цієї кампанії вдасться змести з політичної шахової дошки політичних гієн. Та усунення таких персонажів як Мороз чи Симоненко з їх політичними холдингами - занадто мало.
Ця кампанія довела, що політичний клас України безнадійно застарів і відстав від суспільства. Так, йому вдалося усунути власне народ від тієї метушні, яку вони називають політичним процесом. Можливо, невдовзі завершиться і епоха Великого Перелому, яка розпочалася у 2004 році. Три роки постійної кризи - це забагато. Для нового синтезу потрібні нові люди. Різного роду „кризові менеджери" тут не потрібні. Але чи здатні на такий синтез наші три головні політичні сили, три їх головні репрезентанти? Напевне, ні. Тому на подальшу перспективу, як це не сумно, вони приречені. Принаймні в цій комбінації. Потрібні люди справді широкого державного мислення, а не смішні ховрашки з біл-бордів. Де Голів та Черчілів якось не проглядається.
Разом з тим я не думаю, що три основні політичні гравці є такими відморозками, що кинуть країну у чергове гостре протистояння. Вони безсумнівні циніки. Однак не відморозки. А тому я не боюся результатів виборів.
Попри все, на вибори потрібно йти. Можливо, зціпивши зуби чи гидливо проголосувавши за списки з душком. Важливо, що в Україні все ж відбуваються вибори - бо ж ніхто не знає „правильного" результату, як у наших східних сусідів.
Фото з сайту hiblogger.net