Навряд чи хтось із тверезомислячих людей не зрозумів, що у чистому вигляді пропозиції Януковича на суботній зустрічі з Віталієм Кличком, Арсенієм Яценюком та Олегом Тягнибоком були відвертим шахрайством. Уже навіть західний політикум устами публіцистів і політологів встиг заявити про розуміння суті пасток у президентських пропозиціях.
Чи означає це, що опозиційна трійка має взагалі не йти на компроміси, не розмовляти з владою й налаштуватися суто на революційний розвиток подій? Аж ніяк – я вважаю. Вести діалог навіть з цією всуціль здискредитованою владою потрібно. Хоча б для того, щоб якось впливати на ситуацію й запобігати більшій кількості жертв.
Як уже заявило багато політиків і з провладного, й опозиційного табору, у вівторок може вирішитися доля країни. Це зовсім не перебільшення. Залежно від того, які рішення цього дня будуть ухвалені, країна або запалає вогнем війни, який ніхто не зможе контролювати, або ж поступово прямуватиме до миру й сякої-такої справедливості. Зрозуміло, що фундамент цих рішень зводився ще напередодні. Уже відбувалися активні залаштункові консультації всіх причетних сторін.
Останніми днями не раз чув рекомендації до опозиції «не ходити на жодні переговори з наперсточниками, бо вони все одно обдурять». Рекомендації ці звучать навіть від людей доволі поміркованих чи, радше, тих, котрі до останнього часу були поміркованими. Нині нас переповнюють емоції, всі ми радикалізувалися і ще не скоро повернемося до зваженого способу мислення. Все ж вважаю неконструктивним гасло «Жодних переговорів з владною бандою!». І навіть не тому, що варіант силового протистояння – це шлях на манівці, це авантюра. Абсолютно безвідповідально закликати, фактично, беззбройних та ненавчених військової справи людей силою повалити режим, що володіє величезною армією озброєних до зубів охоронців, котрий диспонує значними коштами, аби найняти на підмогу кримінальних і напівкримінальних елементів. Зрештою, не варто ставитися скептично до можливості «братньої» російської допомоги.
Але навіть якщо гіпотетично припустити ймовірність військової перемоги повсталого Майдану, то варто замислитися, яку життєву й ідеологічну парадигму висунуть українській громаді нові переможці. Дуже сумніваюся, що буде вона демократичною й проєвропейською.
Так, «гаряча» фаза протистояння режиму Януковича, яка виникла незалежно від волі опозиційної трійки, все ж дала Яценюку, Кличку й Тягнибоку грубі козирі у перемовинах з владою. Силове протистояння на вулиці Грушевського у Києві змусило зарухатися українських олігархів і депутатів від провладних фракцій. Кити, на яких стояв режим, занедужали, але межигірську землю вони ще тримають доволі міцно. Можна гадати на кавовій гущі: одужають кити, чи хвороба прогресуватиме, а можна вже зараз скористатися непевною ситуацією влади.
Саме тому я категорично проти того, щоб Майдан позбавляв опозиційну трійку мандату на перемовини. Значно конструктивніше вимагати від них скоригувати свої вимоги, виставити чіткі маркери, за які відступати не варто і де чимось можна поступитися. Та й взагалі, питання такої ваги, коли вирішується доля країни, просто згубно вирішувати в атмосфері мітингової ейфорії. Один невдалий, але привабливий вигук із натовпу може поставити під загрозу долю цієї країни. І це аж ніяк не перебільшення.
Тому пропозиції для опозиційної трійки доречніше легітимізувати не з трибуни на Майдані Незалежності, а на засіданні новоствореної Народної ради. Тоді б обговорення кожного питання носило значно конструктивніший характер. Переконаний, що ймовірність прем’єрства Яценюка знайшла б серед народнорадівців значно більше прихильників, аніж противників.
Але, як я вже зазначав, у чистому вигляді така пропозиція Януковича не має жодного сенсу. Погоджуватися на неї можна лише тоді, коли (все ще) президент прийме пакет інших умов, які б до певної міри застрахували діяльність Яценюка на чолі Кабінету міністрів. Зокрема:
1. В уряді опозиція має отримати не лише посаду прем’єра й віце-прем’єра, а й ще низку міністерств, які б дозволили контролювати ситуацію в країні та відновити діалог Києва з Брюсселем.
2. Однозначно у відставку має піти міністр внутрішніх справ Захарченко. В ідеалі було б, якби цю посаду зайняв Луценко чи Москаль, хоча може бути й нейтральна постать.
3. Новий уряд має подати власну програму дій і бюджет, а Верховна Рада – затвердити обидва документи.
4. ВРУ має денонсувати свою постанову, якою імплементувала абсолютно незаконне рішення Конституційного суду про повернення до Конституції 2004 року. А перед цим вона повинна скасувати увесь пакет законів, ухвалених 16 січня цього року.
Доки цих умов не виконають, Майдан повинен стояти – як гарантія. Звісно, це лише засадничі умови. А досвідчені парламентарі знайдуть ще безліч пропозицій. У будь-якому разі, треба застосувати всі засоби, які б унеможливили Януковичу відіграти ситуацію назад. Я не називаю також усіх умов щодо амністії затриманих, оскільки про них і так уже чимало сказано, їх виконання не може підлягати сумніву.
Яка виникає проблема з реалізацією цього плану? Проблем взагалі багато, але можна виокремити дві основні. По-перше, Янукович, усвідомлюючи, що гра відбувається не за його правилами, може вийти з переговорного процесу. Ну, що ж, тут нічого не вдієш, хай президент бавиться з вогнем, уявляючи себе Нероном. До фрази «Який великий артист гине» йому залишиться недовго, але скількох він потягне за собою – важко навіть собі уявити.
По-друге, навіть доволі вигідний пакет пропозицій можуть освистати радикальні хлопці на Майдані, а тим більше – на Грушевського. Багато радикалів заявили про свою готовність стояти до кінця: перемога або смерть! Чи можна їх якось переконати? Думаю, що радше так, враховуючи, що переважний контингент «бойовиків-екстремістів» – це студенти чи люди з вищою освітою, а то й з кількома вищими. Просто досі ніхто з ними серйозно не розмовляв. А переконувати їх у потребі компромісів мала б особа, яка є для них авторитетом. Не повірю в заяви, що, мовляв, для них зовсім немає авторитетів. Навряд чи розмовляти з ними мали б представники триголової опозиції. Вже стало зрозуміло, що вони радикалам не указ. Більший вплив на них могли б мати такі люди, як Парубій, Гриценко чи Луценко (і Юрій, і Ігор). А якщо з вулиці Грушевського заберуться й вевешники з «Беркутом», то слово миру стане для тимчасових радикалів значно зрозумілішим.
Це Лев Троцький висунув свого часу тезу про «перманентну революцію». Це в радянські часи співали: «Есть у революции начало, нет у революции конца». Наша революція має закінчитися. І я переконаний, що вона закінчиться перемогою, відносно мирною перемогою.