Чому її видно досі?

Мирон Капраль про те, як Річ Посполита вплинула на українців

12:10, 10 квітня 2023

Сьогодні разом із доктором історичних наук, професором і керівник Львівського відділення Інституту української археографії ім. Михайла Грушевського НАН України Мироном Капралем поговоримо про Річ Посполиту та її вплив на Україну. Окрім того, торкнемось теми Львова, як найвідомішого міста ХV-XVII ст., юридики, лібертації та міграційних процесів. Також спробуємо дати відповідь на питання про те, чи були русини ХVI-XVII ст. Львова національною громадою, а не релігійною?

У новому випуску «Без брому» – Мирон Капраль, дослідник історії українського міста середньовічного та ранньомодерного періоду, археограф, джерелознавець, упорядник творчої спадщини класиків української історіографії Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича, Ярослава Дашкевича. Капраль є автором монографій з історії давнього Львова «Національні громади Львова XVI-XVIII ст.» (2003), Люди корпорації: Львівський шевський цех у XVII-XVIII ст.» (2012), «Богоявленське братство Львова у XVIII ст.» (2016), видавець трьохтомної серії привілеїв міста Львова, науковий редактор успішного картографічного проекту «Атлас українських історичних міст».

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

***

Пане Мироне, насправді я дуже тішуся з нашої розмови, бо так виглядає, що історична наука в Україні міста відверто ігнорує. Можливо, історія міст якось присутня, але історична демографія, історична топографія, соціальна топографія, націотопографія в містах є на виразному маргінесі досліджень ще, напевно, з часів Грушевського, який вважав ці міста чужими. Якщо ми говоримо про сучасну Україну та історичні дослідження міст, мені видається, що Львів тут чи не найкраще досліджений, завдяки і вашим зусиллям.

Цьому є причина – джерела. З кінця XIV століття Львів має безперервну серію джерел протягом усього давнього періоду. Це тисячі актових книг, раєцькі, лавничі книги, книги консисторського суду, метричні книги, книги шляхетських гродських і земських судів. Проблема полягає в тому, що здебільшого це документи, написані латинською мовою і треба з ними вміти працювати. Це клондайк для дослідників міської історії.

Дослідження, які виходять у Львові, стосуються всієї міської історії України, бо інші міста, на жаль, позбавлені тих джерел із різних причин. Насамперед через знищення під час Другої світової війни.

Часто ми говоримо, що кордони Речі Посполитої сягали туди, де починалося Дике Поле. По обидва боки – різна ментальність, різні політичні практики, різні світоглядні цінності. Наскільки цей поділ відображає історичні реалії?

Я підтримую вашу думку, що є підстави вважати, що українство, яке пішло на схід, на Слобожанщину, на південь України, базувалося на тих цінностях, які виробилися на території Речі Посполитої. Але, як історик міста, я хотів би сказати, що ті цінності були не тільки шляхетськими. Вони були також вироблені на міській автономії, на магдебурзькому праві. Сітка магдебурзьких міст – то Полтава, Чернігів, але вже не Харків, не Одеса, не Донбас. На півдні місто Балта – це територія теперішньої Одеської області, де є місто з магдебурзьким правом. І захід України – це територія, де було найбільше магдебурзьких міст.

Ми недавно видали атлас магдебурзьких міст України, перший том якого присвячений Руському і Белзькому воєводствам. Це 370 міст і містечок, які отримали магдебурзьке право і які взорувалися на міське право Львова. Тепер частина з них є або великими центрами, або маленькими містечками, або навіть селами, що втратили міське право. Але етос, який виробився в цих містах, – це етос самоврядування, повага до прав міської громади спочатку, а потім і до прав людини. Я думаю, що це вплинуло на українську ідентичність, яка поширилася на схід України, а потім уже в ХІХ ст. відбулися процеси колонізації – і ми маємо український Крим, український південь, українську Слобожанщину.

Чи можемо говорити про поширення мережі магдебурзького права аж до Лівобережжя? Я розумію, що окремі центри були, але наскільки цей процес був сталий? І, врешті, чи ми знаємо, скільки міст було на магдебурзькому праві в Україні? Нехай у XVII столітті напередодні Хмельниччини?

Поняття магдебурзького права прийшло з Німеччини, через польські землі. Наприкінці XIII ст. у Львові вже було магдебурзьке право, тільки знаємо, що у той час була посада війта. Потім Перемишль, Сянок – 1339 рік, Володимир і інші міста. На мою думку, однією з основних причин падіння Галицько-Волинської держави став слабкий розвиток магдебурзького права у порівнянні із західними сусідами: Польщею та Угорщиною. Ну і лавина магдебурзьких надбань уже, звичайно, була за польських королів.

Потім почався процес поширення магдебурзького права на схід: Волинь, Кам’янець-Подільський, Київ. Після Люблінської унії цей процес уже перейшов і на Лівобережну Україну. Зупинився він аж у XVIII столітті. Найпізніше магдебурзьке надання на сході – Полтава. Вже за інерцією в часах Гетьманщини процес ішов далі на схід.

Чому він був такий популярний, такий важливий? Чому міста не залишилися на попередньому праві чи якогось іншого права не приймали? Є дві причини: це було вигідно економічно власникові чи володарю міста, він отримував сталі прибутки.

Частина податків лишалась у місті?

Частина податків йшла, наприклад, на фортифікації, що було вигідно тому ж князеві чи королю, який уже не вкладав коштів в оборону міста. Вже самі міста будували фортифікації, які ставали природною обороною для всієї держави.

А друга причина: міщани отримували судову й адміністративну автономію. Тобто органи влади, міська рада, міська лава, війт, судили їх справедливіше, ніж якщо це були урядники держави.

Свої судять своїх.

Існувала апеляція до королівського суду, але загалом вони були захищені від сваволі держави. Ще один важливий момент полягав у тому, що територія міста парцелювалася, точно вимірювалася. Наприклад, Львів отримав спочатку 70 франконських ланів, потім іще 30, тобто 100 франконських ланів, а це 2400 гектарів. Доволі велика територія. Її виміряли досконало, власник міста отримував сталі податки з цієї території. А міщани були позбавлені свавілля княжих чи королівських урядників, як це могло бути, скажімо, якби не було самоврядування.

А тут постає питання юридик у містах – вони були поза міською адміністрацією, ними могли володіти шляхта чи Церква. Як тут відбувалися процеси взаємовідносин?

Це особливість Речі Посполитої, що в ній розвинулися так звані юридики. Вони масово виникали ще зі середини XVI століття. Найдавніша львівська юридика – Святоянська, навколо храму святого Йоана Хрестителя, існувала ще в XV ст. І це були території, вилучені з юрисдикції міста. Є різні погляди на це явище в історіографії. Я вважаю, це було негативне явище, оскільки з цих територій не платили податків. І це були доволі великі території.

Андрій Фелонюк, голова Історичної комісії НТШ і старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту археографії, зробив карту юридик XVIII ст. Він підрахував, що було 16 юридик, він їх точно локалізував. Це унікальне дослідження, бо для інших міст регіону, наприклад, для Кракова чи Варшави, немає такої карти, позаяк він зумів накласти конскрипційні номери австрійського часу на документи польського часу. Йому це вдалося зробити, бо джерела дозволили.

Близько третини міських земель були вилучені з-під влади міста. І що ж? Ніби там були партачі, тобто вони також не платили податків. Не платили податків так звані чиншовики, які осідали на цих юридиках. До цих 16 великих юридик слід додати лібертації. Це інший вид тих же ж юридик. Тобто це окремі будинки, окремі ділянки, наприклад, навколо монастирів, які також вилучали з-під юрисдикції міста. Наприклад, на площі Ринок був палац латинського архієпископа. З нього не платили податків на нерухомість. У тих лібертаціях могли проживати ремісники, вони також не сплачували податків, які б ішли в міську скарбницю.

В радянський час говорили, що ці юридики ніби якось позитивно могли впливати на розвиток нібито якихось капіталістичних відносин. Бо це, мовляв, була вільнонаймана праця цих партачів, то вони могли розвивати, наприклад, мануфактури і т. д. Насправді цього не відбувалося. Шляхта вкладала кошти з тих юридик здебільшого в палаци. Добре, що у нас така добра архітектура залишилась.

Це позитивний наслідок юридик.

Але не стосовно розвитку мануфактур. Десь у XVII-XVIII ст. відбувся розрив у розвитку економічних стосунків Західної та Центрально-Східної Європи і Речі Посполитої, де шляхта домінувала у політичному житті і придушувала міський стан. Якщо в інших країнах Європи міщани мали представництво в парламентах своїх країн, то в Речі Посполитій не було цього представництва – і це негативно позначилося на розвитку міст, промисловості і вплинуло загалом на те, що Річ Посполита занепала.

В очах середньостатистичної людини, яка хоч трохи знає історію, Львів XV-XVII століть постає чи не найбільш розвиненим містом України. Чи справді так було, чи це дослідницька хиба, яка виникла якраз унаслідок більшої кількості збережених джерел про Львів?

Львів одразу планували як столичне місто. Зі середини XIII століття його передбачали як центр уділу Льва Даниловича. Місто розташоване на межі трьох інших старих князівств – Галицького, Перемишльського і Белзького. Львів був рівновіддалений від цих трьох міст. Ідея була в тому, щоби зробити новий центр, і зробити його столицею. І це вдалося, оскільки Лев Данилович потім став на чолі Галицько-Волинської держави й утвердив столичний характер Львова. Тут була скарбниця, регалії володаря, боярська свита, дружинники. Все це сприяло розвитку міста.

Столичний характер Львова зберігся і за Руського королівства, до 1434 року, коли місто нібито знизилося на рівень воєводського центру. Але воєводство називалось Руське, не Львівське, тобто це була столиця Русі. Таке зустрічаємо в документах того часу, отже, це відображає реалії.

Київ залишався духовною столицею українських земель. А Львів був реальною столицею українських земель, тому що це було найбільше місто, воно було найкраще промислово розвинутим. Українці можуть похвалитися тим, що, як сказав один польський історик, у Львові було «mało Rusi, ale dużo Rusi» (тобто «мало Русі, але багато Русі»). Це означає, що Русь тут була сильна, це був форпост українства на західноукраїнських землях.

Із XIII-XIV століття Львів перебував у потужних міграційних процесах. Є документальні свідчення, що у XV столітті тільки один відсоток із тих, хто отримував міське право, народилися у Львові. В XVI столітті тільки чверть були корінними львів’янами. Решта – прибульці, насамперед із німецьких, угорських, польських міст. Українців було близько 10%, вони прибували з навколишніх земель і хотіли дати відповідь на міграцію й на ті культурні взірці, які приходили із Заходу.

Я вважаю, що таку відповідь вони дали у XVI столітті, коли саме у Львові розпочався славнозвісний братський рух. Українці використали форму давньоруських братств, тобто організацій, які створювали при церквах для того, щоб доглядати за храмом. Але їх форма та зміст вже стали іншими з використанням ідей західноєвропейських цехових організацій із чіткою структурою, внесками, відповідальністю. Братство вже насамперед займалося не харитативними чи церковними справами, а національними, культурними і релігійними. Братство мирян утримувало школу та шпиталь, друкувало книжки. Відоме Ставропігійське братство при Успенській церкві Львова брало участь у виборі львівських єпископів. Елемент соборності впливу мирян, характерний для українського релігійного життя, дуже активно проявився в діяльності цього братства. І це стало дуже популярним для багатьох українських і навіть білоруських земель, братства поширились по всій Україні.

Історик Ярослав Ісаєвич вважав, що наприкінці XVI століття національна свідомість русинів, чи українців, Львова була невіддільною від релігійної. Чи можемо говорити, що русини у Львові XVI-XVII століття були все ж таки національною громадою, а не суто релігійною?Я вважаю, що слід вживати уточнювальний термін, що це була домодерна нація. Це не те саме, що нація ХІХ-ХХ століть. Але я вважаю такий термін цілком адекватним. Ми не можемо говорити, що русин – це тільки православний, що релігійна ідентичність цілком накладалася на національну чи етнічну.

Я вважаю, що слід вживати уточнювальний термін, що це була домодерна нація. Це не те саме, що нація ХІХ-ХХ століть. Але я вважаю такий термін цілком адекватним. Ми не можемо говорити, що русин – це тільки православний, що релігійна ідентичність цілком накладалася на національну чи етнічну.

У Львові виникла особлива ситуація внаслідок міграції. І не лише із Заходу, а й зі Сходу, бо, наприклад, сформувалася потужна вірменська громада. Ці громади мали свої привілеї, своє право, своє керівництво. Руські старші були сеньйорами Львівського братства, вірменські чи єврейські старійшини керували своїми громадами. До релігійного фактора додавався ще і правовий.

Також мало значення, що у Львові були національні квартали, які заважали швидкій асиміляції, як це було, наприклад, в інших країнах Європи, навіть у межах Речі Посполитої. Наприклад, у Торуні німецька громада чисельно домінувала над поляками, яких у місті налічувалося всього 2-3%.

У Львові існували руська, або українська, громада, польська, німецька, єврейська. Вірменська була найменшою – 8-10% населення міста. Українська – 15-20%, єврейська від 10% у XVI столітті зросла до 30% у XVIII столітті, польська громада ніколи не перевищувала 50% містян.

Тобто вона виразно не домінувала?

Так. Існувало толерування і своєрідний статус кво. Ці громади були засновані на релігійній, мовно-етнічній, правовій складовій, а також важливим був і територіальний аспект.

Ви говорите про 10-15% русинів у Львові і знаємо вулицю Руську, яка була чи не єдиним законним місцем проживання українців у місті. Як це співвідноситься не у відсотках, а у чітких цифрах?

Мої дослідження показують, що не тільки на вулиці Руській проживали українці. Вони намагалися вийти за її межі. Купували будинки на площі Ринок, там була напівжитлова вулиця багатих крамарів, де і торгували, і могли проживати. Не забуваймо про передмістя – княжий Львів, Підзамче, терени довкола Високого замку. Багато українців там мешкали.

Підрахунки за документами, які я провів щодо XVI–XVIII століть, показують, що серед найвищого прошарку, серед міщанства, українців було десь 10%, тобто повноправних громадян, які володіли нерухомістю, але у місті жили 70% жителів, які не мали громадянства. Міщани теоретично, могли бути обрані до міської ради, але українці та вірмени не мали цього привілею. Вони займалися торгівлею, ремеслом, але бути обраними у вищі органи міської влади не могли. Це парадокс.

Бо не католики?

Навіть після схвалення унії на початку XVIII ст. вони не отримали такого дозволу. Теоретично українці змогли увійти у склад міської ради лише 1745 року, коли після суду грек із походження Юрій Коцій став міським райцем, він був першим греко-католиком, який потрапив до магістрату. Проте він не отримав пільг за цією посадою, наприклад, прибутків із міських сіл. Райці йому сказали: вступай, але ти не будеш мати таких прав, як ми.

На волонтерських засадах, так би мовити.

Так само було з вірменами. Вони були дуже багатими, оскільки займалися найприбутковішою у тогочасному Львові діяльністю – торгували крамом зі Сходу, бо місто стало східними воротами Речі Посполитої. Товари, що прибували з Османської імперії, проходили через місто і вірменські руки. Вони розмовляли вірмено-кипчацькою мовою, що належить до групи тюркських мов, мали своїх співплемінників у Туреччині, які постачали товари гуртом за зниженими цінами. Польський чи німецький купець таких привілеїв не мав і програвав конкуренцію. Хоча вірмени мали потужний вплив завдяки фінансам, вони не могли бути членами міської ради до кінця існування Речі Посполитої.

Межі між національними громадами мали не лише релігійний та етнічний характер, а й правовий та економічний. Польська громада боялася конкуренції з вірменами. Щодо українців остерігалися, що руське море довкола почне домінувати.

Врешті це і сталося на початку ХХ століття, коли польський політик Францішек Смолька говорив про українське завоювання Галичини і Львова. В одній з ваших публікацій знайшов підтвердження цьому враженню, що історія Львова є різною відповідно до різних національних громад. Для поляків Львів “завжди вірний”, це ранньомодерна історія. Українці акцентують на княжому періоді Львова, запереченні Казимирівської легенди. Для євреїв це інша історія. Як подолати ці ізольовані версії минулого?

Ми не можемо подолати історію. Польський поет та бургомістр Львова Бартоломей Зиморович у своїй праці “Потрійний Львів”, що стала першою хронікою міста, виділив три етапи: руський, який охоплював події княжої доби, німецький (від 1340-го до 1550 року) і польський період, коли німецька колонізація зійшла нанівець через полонізацію, асиміляцію німецьких громад. Коли він пише про кінець XVI століття, то взагалі не згадує про українців, про Ставропігійське братство. Зараз ми бачимо, що це визначний факт в історії міста, це було важливо не тільки для української громади, а й для міста і загалом для регіону Центрально-Східної Європи.

Ментальні межі було важко подолати. Зараз займаюся виданням іншої роботи з історії Львова та історії Львівської архідієцезії авторства Яна Томаша Юзефовича. Бачу, що йому йшлося про історію католицького, польського Львова. Він припустився багатьох помилок, неточностей, які стосуються історії української громади. Я був вражений, коли висвячення Єрусалимським патріархом Теофаном у 1620 році руської ієрархії він інтерпретував так, нібито унійний патріарх приїхав до Києва і запровадив унію. При тому, що це період, близький до часу, коли він жив: кінець XVII – початок XVIII століття.

Для єврейської громади Львів – це насамперед центр відомої школи вивчення Талмуду у XVI-XVII столітті. Саме ця сторінка історії міста важлива для них. Вірмени дуже наполягали на княжому походженні своєї громади. Виводили історію від фальсифікату, виданого нібито київським князем Ізяславом 1062 року. За легендою, їх запросили не як торговців, а як військових на допомогу руським князям.

Такі міфи побутували до кінця існування Речі Посполитої, і вони увійшли в історіографію. Колись настане час взятися за синтетичну історію міста і буде гармонійно врахована історія усіх громад. Потрібно ще працювати з джерелами, документами, дискутувати, інтерпретувати початкові гіпотези. Врешті робимо це з початку 1990-х років, щодва роки відбувалися конференції почергово в Кракові і Львові під назвою “Львів: місто, суспільство, культура”, де польські, українські, німецькі дослідники нашого регіону обмінювалися думками. Втім, щоби прийти до спільного знаменника, потрібно ще досліджувати й осмислювати історію Львова.

В середовищі польської історіографії панує ідея, заснована на Казимирівській легенді, що самоврядування у Львові це продукт Казимира ІІІ, так званого Великого. Яким був Львів до 1340-го чи 1349 року? Це була міська одиниця чи діяло міське самоврядування? Хоча б теоретично, який вигляд мало це місто між Левом та Казимиром?

Я згадував про розвиток магдебурзького права на українських землях, яке, на мою думку, почалося саме зі Львова. Оскільки це був столичний центр, то не могло бути магдебурзьке право у Сяноку, Перемишлі, Володимирі.

А ці міста, як вважають, отримали магдебурію раніше за Львів.

Володимир отримав його десь 1324 року. Маємо документ із міста Штральзунд до райців міста Володимира. Це свідчить, що існувала міська влада на магдебурзькому праві.

Львів мусив мати магдебурзьке право з кількох причин. По-перше, є документи, що наприкінці XIII століття у місті був війт Бертольд, він жив за часів князя Лева Даниловича. Згадка звучить у контексті його онуків, що Казимир 1352 року дарував онукам Бертольда певні надання. Війт – це німецьке слово, тобто йшлося про громаду німецького права. Невідомо, чи вона поширювалась на все місто, чи тільки на прибульців-німців.

Є і другий документ, який свідчить про надання магдебурзького права у княжі часи, а не в польські. Він датований 1353 роком, і там міститься згадка про райців. Якщо райці – то йдеться саме про повноправну міську громаду. Війт міг керувати громадою на початковому етапі, а коли вже існує рада, це означає, що міська громада має завершений характер.

Також Зиморович написав, що за часів Лева Даниловича місто було розплановано, громади були поселені у тих районах, які відповідають теперішнім вулицям – Руській, Вірменській, Єврейській. Це додатковий аргумент.

Археологи роблять спроби знайти цей Львів. Є результати розкопок, які підтверджують, що за часів Лева Даниловича в районі долини річки Полтви існувало місто. Це була велика інвестиція і одночасно не могло місто постати. Моя гіпотеза полягає в тому, що за часів Лева Даниловича це місто було на магдебурзькому праві започатковано, а вже потім, після падіння Галицько-Волинської держави і захоплення Львова, цей процес завершився.

А чи можемо говорити, що у проміжку між Галицько-Волинською державою і кінцем XVI століття Львів мав німецьке обличчя? Чи Львів був втіленням класичного німецького права з німцями в уряді?

Можемо так сказати, оскільки 90% прибульців, які отримали міське право, тобто стали повноправними громадянами міста, – це були німці. А таких повноправних громадян було близько 25-30% від усього населення міста. Це була верхівка, патриціат, еліта. За цифрами з джерел бачимо, що це справді була німецька еліта. Мовами документів були німецька і латинська. Рідко польські прізвища трапляються в реєстрах міських райців чи лавників.

Але на початку XVI століття сталася Реформація. Німецьке населення інших міст Речі Посполитої, особливо на півночі, як-от Гданськ чи Торунь, прийняло протестантизм. Якщо ті міста залишалися німецькими до кінця існування Речі Посполитої, то у Львові цього не сталося. Міська влада не допускала протестантів не лише до керівництва, їм було заборонено навіть оселятися у місті. І це одна з головних причин, чому патриціат втратив німецький характер, спольщився та асимілювався. Відомий історик Львова Йоганн Альнпек змінив своє ім'я та став Яном Алембеком. Він залишив чудову роботу “Топографія міста Львова”, яку надрукували 1618 року у німецькому Кельні латинською мовою.

Тож зміна сталася в XVI столітті, коли польська нація «здобула» Львів?

Діяла асиміляційна політика. На початку XVI століття сперечалися, якою має бути мова проповідей у латинській катедрі. Спершу домовилися про компроміс – чергувати проповіді польською та німецькою мовами. Але з часом залишилась польська, а німецькою проводили проповіді в периферійних католицьких храмах. Здебільшого для новоприбулих із німецьких земель.

Ми вже говорили про певну ізольованість досліджень і поглядів. А якими були взаємовідносини між різними громадами Львова, найперше між українцями та поляками, впродовж XVI-XVII століть? Чи відчутна була дихотомія “свій-чужий”?

Ці громади були близькі мовно, одні розуміли мову інших. Вони були близькі з точки зору економічних занять – торгівля, ремесло були характерні і для руської, і для польської громади. Частково вони були конкурентами.

Конфлікти у взаєминах між цими громадами виникли з другої половини XVI століття, коли почалася Контрреформація, запровадили григоріанський календар. Русини і вірмени на нього не перейшли. Напередодні Берестейської унії тиск посилився. Є згадки, що українців запрошували до магістрату, щоби поговорити, чи не готові вони перейти на унію. Це був тригер, який посприяв відпірним явищам в українській громаді.

Братський рух – це була відповідь на тиск із боку польської громади. Українці вважали, що вони мусять бути освіченими, розвивати школу, займатися книгодрукуванням, бути людьми, які можуть гідно протистояти в релігійній полеміці польським проповідникам. А проповідь у той час була дуже потужною. Львівський канонік, проповідник Пйотр Скарга був чудовим оратором, виховав багато послідовників, які діяли на цьому терені. Єзуїтська колегія в 1608 році виникла саме у Львові.

Відповідь українців на польський тиск стала корисною не лише львів’янам. Братський рух поширився по всіх українських землях. З цього середовища вийшло багато важливих культурних традицій, наприклад, вертеп та колядки. Мені пощастило знайти у документах Львівського Богоявленського братства першу колядку, записану українською мовою, це кінець XVII століття. Її виконують на сцені дотепер – “Радуйтеся, всії люди”. Я знайшов не тільки текст, а й ноти. Виявляється, що виконувалася вона на мелодію латинської пісні середньовічного часу. Тобто український зміст та форма, але із залученням латинського мелосу.

І люди перетворюються в громаду.

Так, вони отримують цей інструмент, який захищав їх від агресії іншої громади.

А братчики і братства як національні корпорації – це унікальний випадок, вони були притаманні лише українській громаді?

В Римо-католицькій церкві також були братства, але вони цілком підпорядковувалися єпископу.

А наші конфліктували навіть.

Але в них був інструмент – статут, який 1586 року був наданий патріархом Йоакимом. У ньому містилось право братству противитися єпископу, якщо він буде зраджувати руську православну віру. І братство отримало право як ставропігія брати участь у синодах та соборах при обранні, наприклад, львівських єпископів. Їм це не подобалося, бо вони бачили приклад латинської церкви, де братства були слухняними.

Руські братства були зубатими, займалися і культурою, і релігією, захищали національні інтереси. Львівські братчики висилали делегації на сейми Речі Посполитої, де лобіювали свої інтереси в конфліктах із польським магістратом. Це був доволі дієвий інструмент, такий собі замінник автономії української громади в межах міста.

Діяльність братств обмежується кінцем XVI – початком XVII століття, далі їхня історія затихає, наприклад, ми дуже мало знаємо про Богоявленське братство, яке діяло у Львові наприкінці XVII – у XVIII столітті. Наскільки традиція братств була тривалою?

Братства проіснували до кінця XVIII століття, коли австрійська влада їх секуляризувала. У Львові вони діяли фактично при кожній церкві, їх було понад десяток. Підпорядковувалися Львівському Ставропігійському братству з осередком у церкві Успіння.

Я розглядаю їх як волонтерів того часу. Уявіть, товариство із 20-25 осіб, ремісники чи купці, після важкого робочого дня займаються справами громади. У 1709-1710 роках богоявленські братчики самотужки за власний кошт звели церкву, кілька тисяч злотих вклали у будівництво. Утримували не тільки церкву, а й школу, при цій громаді був чудовий хор. Вдалося з'ясувати, що хор виконував партесний спів – унікальне церковне багатоголосся. Це були люди, які дбали про українську культуру, при братстві були гравери, маляри, ливарники. Братчик Іван Полянський відливав дзвони для Успенської церкви та інших храмів. Вони творили середовище, яке протистояло асиміляційним впливам, які посилилися у XVIII столітті.

Коли виникали конфліктні ситуації, то громади замикалися. А як тільки зникали загрози, скажімо, як-от Хмельниччина або період Контрреформації, після прийняття братством і львівськими русинами Берестейської унії на початку 1700-х років, асиміляція посилилася. А братства утримували цей процес, були своєрідним форпостом українства.

Ви згадали про Хмельниччину: чи є у джерелах свідчення, як руське населення Львова сприйняло першу облогу Хмельницького?

Війська Хмельницького і його союзників татарів оточили Львів, за межі мурів вони не проникли. Є свідчення з польських джерел, що виявили одного зрадника-русина, який нібито на зборах польських воєначальників намагався щось вивідати. Є згадки, що нібито римо-католицькі священники кількох русинів кинули в криницю храму домініканців, яка досі існує. Але це непевні чутки. Також є згадки, що козацькі війська не жаліли українців, коли напали на храм Святого Юра, який був поза межами Львова. Але це була воєнна непередбачувана ситуація, повстання вибухнуло раптово.

Буквально за пів року дійшли до Львова.

Пізніше у документах йдеться, що у 1660-х роках деякі русини на юридиці Св. Юра покинули домівки і пішли в козаки. Але не слід забувати, що в Хмельницького союзниками були татари. Вони мусульмани і нищили всіх без різниці – польське чи українське населення. Хмельницькому треба було обирати – або захищати руське населення, або відмовитись від такого союзника.

Діячів братства кінця XVI століття ми знаємо, їхні імена увічнені у назвах львівських вулиць – Юрій та Іван Рогатинці, Памво Беринда. А у XVII-XVIII століттях руська нація Львова постає мовчазною більшістю. Про кого з діяльних українців тогочасного Львова ми не знаємо?

Іван Крип'якевич писав про цей період рубежу XVI-XVII століть, коли вибухнув і поширився зі Львова братський рух. Братів Рогатинців, братів Красовських він назвав людьми Відродження, вони були яскравими постатями, які йшли новими шляхами. Вони пропонували реформи, відмову від попередніх взірців із середньовічного періоду. Але цей вибух був нетривалим, після Хмельниччини все пішло на спад.

Ми маємо документи зі свідченнями про руських старійшин Львівського братства у той період. Але вони вже не такі яскраві, вони не пишуть віршів, полемічних творів, не створюють нових статутів, радше йдуть второваним шляхом. Вони більше займаються господарськими питаннями, дбають про те, як братство має заробляти. А заробляло братство часто на богослужбових книжках, вони мали привілей на друкування. Їхні книжки розходилися по всій слов’янщині. Тож вони були вже не реформаторами, не пасіонаріями, а господарниками, які дбали про інші інтереси. І не слід забувати, що у XVIII столітті у Львові почалися унійні процеси.

Асиміляційні, значною мірою.

Єпископ Шумлянський і його наступники вже хотіли прибрати братство і братський рух Львова до своїх рук. І це їм частково з другої половини XVIII століття вдалося. Далі, в австрійський час, почалися процеси секуляризації, коли братства заборонили. Лишилось тільки ставропігійське братство під назвою Ставропігійський інститут. Воно займалося шкільництвом, а в австрійський час тільки ті церковні інституції, які займалися або харитативною діяльністю, тобто утримували шпиталі, або шкільництвом, протривали. На жаль, багато тогочасних дерев'яних храмів – і католицьких, і греко-католицьких – ліквідували.

Важлива сторінка історії будь-якого середньовічного чи ранньомодерного міста – цехи. Наскільки Львів залежав від ремесла? Як цехова організація виникла та розвивалася? Нагадаю, перша згадка про шевський цех у Львові датується 1386 роком. Саме шевському цеху ви присвятили монографію.

Ремесло – це справді окрема сторінка в історії міст. Я вибрав шевський цех, оскільки він був наймасовішим не тільки у Львові, а загалом на українських землях. Цех як інституція виник разом із магдебурзьким правом. Але у Львові на початку XV століття існувало тільки 10 цехів. Річ у тому, що в одному цеху вживалося кілька ремесел. Це були з’єднані, складні цехи. Потім вони відбруньковувалися, створювали нові цехові об'єднання. Десь у XVII столітті маємо більше як 30 цехових об'єднань. Загалом у Львові було приблизно 100 ремісничих спеціальностей. Місто було найкраще розвинутим центром ремесла на українських землях. Львівські цехові організації стали взірцями для інших українських міст.

Цехова форма природна для домодерного суспільства. Ми не можемо чітко розділити середньовічне і ранньомодерне суспільство Львова. Місто мало однаковий вигляд як у XV, так і в XVI-XVII століттях. Ті ж самі вулички, організації, фортифікації. Загалом цехова організація проіснувала десь тисячу років. У XVIII столітті цехи у Європі занепали, у нас існували трохи довше.

Цехова організація – це не тільки про ремесло, а й про соціальні взаємини, між цеховиками панувало відчуття братерства.

Незалежно від віросповідання і національності.

Оскільки спочатку в цехах були винятково католики, то йшлося про релігійне об’єднання, вони відсували українців від цехової організації. Головне було не виробництво, а створення корпорації, у якій було б зручно працювати, молитися, провадити товариське життя.

Шевський цех Львова став унікальним, тому що в ньому мирно зжилися руська і польська громади. Ми не знаходимо подібних документів, як статут шевського цеху 1641 року, за яким усю владу у цеху розділили порівну. Один цехмістер – українець, інший – поляк. Два столових брати – українці, два – поляки. Українська громада мала в опіці храм Святого Миколая, польська громада опікувалася храмом Святого Христа. Кожен навчав учня своєї нації, сплачувалися рівні податки, всі солідарно відповідали перед міською радою. І цей статут чітко втілювався в життя, конфлікти не виникали до кінця існування Речі Посполитої. Братчики успішно зжилися в одному цеху, успішно конкурували на ринку, тоді як інші ремесла занепадали. Адже мануфактурне виробництво із Заходу постачало дешеві і якісні вироби. У деяких ремеслах було два, три, чотири майстри у XVIII столітті. А в шевському – 100 ремісників.

Хороший приклад синергії і толерації. Ще одна важлива і концептуальна річ. Українські дослідники зараз часто намагаються спіймати тренди світової науки і починають говорити про модернізацію, пов’язані речі. Якщо йдеться про Львів на перетині різних епох, чи можемо говорити про різку модернізацію міського соціуму, чи все ж таки йдеться про трансформацію та збереження архаїки?

Швидше, трансформацію, але не збереження архаїки. Братство мало традиційну форму, яка походила ще з княжого часу. Але відбулася реформа, хоч і не за зразком Лютерової реформації, коли миряни взяли у свої руки владу в Церкві і витворили нову конфесію. Це були зміни в рамках Православної церкви. І я думаю, вони були вдалими.

Навіть на прикладі шевського цеху бачимо ці трасформаційні реформи. Шевці, і русини, і поляки, відійшли від взірців попереднього часу. Наприклад, у Перемишлі чи навіть Києві існували два шевські цехи. Один польський, підпорядкований міській раді, інший руський, підпорядкований старостинській шляхетській владі. Вплив цієї реформи можемо прослідкувати і в культурних явищах – ті ж вертепи, колядки, які виникли в братському середовищі, а дяки рознесли їх по всіх українських землях.

Місто було модернізаційним моментом, це місце, де творилися нові культурні взірці та інтелектуальні горизонти. Вони доходили в села і там законсервувалися. Наше минуле, якщо говорити загалом про історію України, без міської історії збіднене. Коли йдеться про Середньовіччя і ранньомодерну епоху, то центральними постають історія Київської Русі, Гетьманщини та Берестейської унії.

Це три кити, на яких тримається ґранднаратив того часу.

З часів Володимира Антоновича і Михайла Грушевського міська історія нібито не є важливою. Але чому це відбулося в нашій історіографії? – бо в той час існувала народницька школа, коли розглядали історію народу. А хто був цим народом? – селяни, вони нібито мали стати рушійною силою, революцією нової України. Але вже В’ячеслав Липинський вважав, що потрібно враховувати інтереси шляхти, еліти. А за шляхтою потрібно говорити про міщанство, яке також було елітою.

Перший львівський єпископ був міщанином – Макарій Тучапський, обраний 1539 року. Він вийшов із братського середовища. Це він започаткував братство, яке спочатку було підпорядковане тільки його єпископській владі, при церкві Святого Миколая, їхній статут виданий 1544 року. Вже наприкінці XVI століття отримали нове явище – новий рух, нові реформи у братському середовищі.

Пане Мироне, щиро Вам дякую за цікаву і таку концептуальну історію про той пласт історії, який ми поки не дуже добре знаємо, але мусимо знати – це міська історія. Ну і наснаги для досліджень!

Дякую!