Казкова свідомість до пори до часу допомагає долати безпробудну сірість буденності, мріяти і фантазувати про дивовижні шанси на перевтілення. Про принца для біднячки-сироти, про раптове неймовірне збагачення завдяки магії цвіту папороті, про щасливе нічогонероблення і життя в достатку. Про золоту рибку, про чарівну щуку, про продаж душі нечистому і про «золото Полуботка». Дуже часто для реалізації такого амбітного плану навіть в казці потрібен герой, наділений надлюдськими здібностями. У казці поява такого героя вирішує все. Тут пересічному обивателеві навіть нічого робити не треба, варто тільки знайти героя й захоплено спостерігати за його подвигами. Спостерігати і не думати, чого ж той забажає взамін за визволення. Тобто казкова свідомість – це виправдання власних пасивності, бездіяльності та відсутності критичного мислення.
Водночас таке сприйняття світу ніколи не надихає на важку і систематичну працю, завдяки якій можна дійсно переламати ситуацію. Воно не дає змоги визначитися з пріоритетами і поставити ясні і зрозумілі цілі. Воно дозволяє легко маніпулювати суспільними настроями і дуже часто підсовує фальшиві завдання.
Одне слово, люди з казковою свідомістю – вічно дезорієнтовані жертви своєї пасивної довірливості, що межує з вселенським лінивством. І це не рідкісний, а радше типовий випадок. З тією відмінністю, що в тих інших випадках неабияку роль у суспільстві відіграє інтелектуальна еліта. За таких обставин не перестає дивувати, якщо не продажність, то тунельне мислення української інтелектуальної еліти. Про політичні симулякри мова не йде. Вони на зарплаті для того, щоб зберегти чинну систему та відволікати від насущних проблем, імітуючи бурхливу боротьбу.
У нашому випадку йдеться про еліту, яка претендує на роль колективного розуму. Насправді ж намагається мобілізувати українців для того, щоб зберегти своє власне вигідне становище, прикриваючись благими і патріотичними ідеями, ревно прислуговуючи Системі. Знову ж таки, з тією відмінністю, що тамта демократична система, як правило, формувалася століттями. І особливо важливими є десятиліття після Другої світової війни. У нас же правової демократичної системи не склалося ні в радянський час, що й зрозуміло, ні тим більше за умов утвердження і панування кланово-олігархічної системи.
В умовах, коли правоохоронні органи корумповані, а суддівська система працює за принципом мафіозної кругової поруки, годі відразу визначити, де найслабше місце Системи. Системи, сила і міць якої в тіні, а видимим є лише вершечок айсберга. При цьому треба врахувати, що Система дуже добре підготувалася до оборони. Підготувала відповідну законодавчу базу з купою пасток, які просто пускають справу по колу або вихолощують до рівня непотрібності суть самих законів.
Після чого улюбленим жартом Системи стала порада: звертайтеся в суд. Тільки суд має право винести ухвалу у цій справі. А водночас інший фланг суспільства волає, що судді корумповані і залежні від Системи. Що їх треба розігнати, розпустити і набрати нових – чесних і незаплямованих. Причому за радикальні зміни: тотальну реформу судової системи, переформатування Вищої ради правосуддя і таке інше – «патріоти» голосувати не збираються. До всього вони атакуватимуть президента Зеленського за те, що олігархи встигли перекупити або ще раніше запхати в список «Слуги народу» частину своїх людей. Вони радіють невдачам боротьби зі Системою.
До всього треба додати, що ті, хто себе іменує національно-патріотичними політиками, насправді дуже часто є членами та прислугою Системи. Вони з неймовірною люттю до «вискочки» очікують його поразки. Навіть усвідомлюючи, що на кону стоїть майбутнє держави Україна, нібито патріотичні парламентські партії тільки те й роблять, що разом з ОПЗЖ не допускають позитивних змін. До всього, налаштовуючи своїх прихильників на те, що от-от Зеленський не впорається і ми знову повернемося на свої позиції. Не впорається – означає, що Система повернеться неушкодженою. Коли олігархи безперешкодно розграбовуватимуть Україну, існуватиме суддівська мафія, а Путін наглядатиме за цим бандитським анклавом за допомогою своїх «смотрящіх».
Велике здивування викликають великі патріоти, які свято вірили, що перемога Зеленського – це перемога Путіна. Що Зеленський агент Кремля, який завтра ж передасть Україну в кормигу Путіну. Що він тільки й мріє про капітуляцію перед ворогом. Що його, примітивного і некваліфікованого, відразу роздавить своєю величчю Путін. Що Путіну міг протистояти тільки Порошенко. Що Зеленський – всього-на-всього нарукавна лялька Коломойського. Який буде безвідмовно обслуговувати забаганки олігарха. Поверне йому націоналізований ПриватБанк, або ж виплатить компенсацію за розграбований ним же банк. Повісить борги МАУ на державу і взагалі – він ворог української держави.
Дивно, що ці надзвичайно прозорливі люди ще й зараз не зауважили, що Зеленський не те що не спасував перед Путіним, а тим більше не зрадив державні інтереси, він встояв і за появи сприятливої міжнародної кон’юнктури розпочав справжню війну зі системою Путіна в Україні. Він звільнився від впливів Коломойського, якому завдячував інформаційною та інституціональною підтримкою під час виборчої кампанії. Він в умовах паралічу судової системи знайшов правовий механізм боротьби зі Системою. Таким інструментом для нього стала Рада національної безпеки й оборони.
Завдяки цьому президентові вдалося закрити три пропагандистські канали, що існували на гроші країни-агресора та на кошти від торгівлі з проросійськими терористами на окупованому Донбасі. Причому претензії, чому не через суд, не приймаються. Бо ніхто рішенням РНБО приватну власність не відбирав. Просто був накладений арешт на рахунки й активи людей, причетних до оборудок з країною-агресором та терористами. Завдяки цим діям державі повернули незаконно відчужений у неї дизелепровід. Який в місяць збагачував проросійського політика Віктора Медведчука на 50 млн доларів. Створював матеріальну базу для антиукраїнської пропаганди. І найголовніше, Зеленський і РНБО максимально позбавили впливів свого роду намісника Путіна в Україні – Віктора Медведчука.
І навіть цього «патріотична» публіка не оцінила. Бо розумніші з них уже почали здогадуватися, що наступним на розгляд РНБО потрапить «віденський сиділець» Дмитро Фірташ. Який до Революції гідності виконував роль гаманця Путіна та «смотрящого» за Україною. Американцям вдалося вчасно локалізувати Фірташа, завісивши його у Відні. Тоді постало пекуче питання, хто має замінити в цій ролі Фірташа. За вказівками і благословенням до Відня полетів тодішній кандидат у президенти Петро Порошенко. Після двадцятигодинних переговорів Петро Олексійович дістав від Путіна ярлик на правління Україною. А водночас і нового партнера й посередника у відносинах з «одвічним ворогом».
Для наївних патріотів виявилося абсолютно достатньо дешевого акторства Порошенка з його «остаточне прощавай» та млосною патріотичною риторикою. Вони охоче повірили в цей образ героя-рятівника, бо він знімав з них обов’язок працювати в поті чола. Здійснювати непопулярні реформи, які на початках болюче вдарили б по них самих. Вони долучилися до великого вдавання. Яке виявилося милішим усім учасникам цього процесу. Але велике вдавання – це фікція. Це втрата часу. Це відтягування із встановленням справедливості. Це наруга над тими, хто загинув у боротьбі за зміни.
Тобто першим «пішли» Медведчука. На черзі Фірташ з його монополією в газорозподільчій сфері. А від Фірташа рукою подати і до п’ятого президента. Усе це розгребти і перемогти має «вискочка» Зеленський. Він має впоратися з олігархами, впливовими агентами Путіна в Україні, реформувати судову систему і підняти соціальні стандарти. І все це сам. А патріоти не тільки будуть відсторонено спостерігати, але й вставлятимуть палки в колеса. Придумуватимуть щораз нові комбінації: а ще так, а як ти виплутаєшся із цієї пастки?
Тобто від того, хто взявся наводити лад в країні, ідеться про президента Володимира Зеленського, вимагають здійснити навіть більше диво, ніж це зробив казковий Котигорошко. Він одним ударом має відбити всі голови олігархічній гідрі. Відсікти щупальця путінським монстрам в Україні: Медведчуку і Фірташу. Побороти суддівську мафію. Здійснюючи подвиги рівня Геракла, він не має права укладати ситуативні союзи. Він має дотримуватися букви закону, але тиснути на суд і прокуратуру, коли мова заходить про патріотів. При цьому не зачепити «святого» Петра, навіть якщо виявиться, що той перебував у змові з Владіміром Путіним. А патріоти в цей час подумають, чи не змінити про Зеленського свою думку. Але Зеленський не Котигорошко. Він не актор в цирку, який своїми трюками має здивувати і викликати симпатію у глядачів. Тут глядачі можуть назавжди залишитися на далеких трибунах, де їх ніхто не потурбує. Хіба що несподіваною повісткою для дачі свідчень.