Моя улюблена LJ-користувачка faina_kaplan походить із Дніпропетровщини, а мешкає в американському Сан-Франциско. Її погляди, а – головне – спосіб висловлювання є настільки влучними, що ними іноді спокійно можна користуватися як експертними висновками й дороговказами в нашому непростому житті. Вся сіль її слів – у безпосередньому і нерозтраченому народному гуморі, в природній здатності різати «правду-матку», у сміливій парадоксальності, врешті-решт. До того ж, це стосується рівною мірою речей локальних, які належать до її приватного життя й оточення, приміром, повсякденного побуту або психологічних портретів пересічних американців та вихідців із одної шостої суходолу, і речей глобальних – з апломбом великої політики, економіки чи культури.
От нещодавно, наприклад, вона буквально кількома реченнями сформулювала причину світових економічних криз. Не втримаюся від розлогого цитування. Оскільки з пісні слів не викинеш, то даруйте за пейоративну лексику:
«Знаєте, в чому проблема світової економіки? Бо в Бена Бернанкe великий, сука, чорний рот. Всі недавні кризіси случаються не по якимось об’єктивним причинам, а через огромний і голосний рот Бернанке. Завалі вже ти є…о наконєц! Алан Грінспен чим був хароший? Тим шо в нього мало того шо були фефекти фікції з тихим голосом, но і говорив він як грецький оракул. Кожен міг побачить шото своє в його толкованіях. Тому не було ніяких значітєльних світових крізісів. Бо він на них не вліяв, хоча міг. Він знав як так туманно і невиразно сказать, шоб не визвать своїм висловлюванням бунти і збанкрутіння країн світу.»
Здавалося б, нічого особливого у словах Фаїни немає, однак буквально кількома штрихами їй вдалося окреслити універсальний принцип, яким люди, що роблять велику політику, мають якщо не послуговуватись на щодень то іноді просто робити одну важливу мисленнєву процедуру – зважати на зміст і форму сказаного. З тої простої причини, що до тебе дослухається значна кількість людей, які певним чином інтерпретують твій «інформаційний привід».
Якщо ж застосувати її принцип до сучасного українського життя, то в наших людей зовсім не залишиться жодної надії на світло в кінці тунелю. Оскільки майже все, що говориться в українському офіційному просторі, скидається на говоріння «великого, чорного рота». І неважливо, чи цей колективний «чорний рот» говорить про речі насущні й важливі або просто собі жартує. Часом неважливо також, належить він до чинної влади чи опозиції. Цей «чорний рот» завжди говорить щось не те і не так.
От взяти, приміром, останній візит Януковича до Німеччини. З одного боку, всі звикли до ексцентричності світових політиків. Відомі цитатники, складені з недолугих висловлювань Джорджа Буша-молодшого або Олександра Лукашенка, стали вже частиною великої політики та сучасного фольклору. З другого боку, коли поглянути на поведінку нашого національного лідера, відкинувши поправку на фольклорний вітер і намагаючись оцінити його слова та дії трохи збоку, то дуже скоро може скластися враження, що вінки таки рідко помиляються.
Переплутати Італію з Ірландією і дурний може. Як плутав, приміром, Словаччину зі Словенією передостанній очільник США. І взагалі, сказані президентом дурниці – це лише словесне тло для речей нібито доленосних і важливих, тло, на яке можна й не зважати. Зрештою, яка там різниця – «отдєлка» чи «оздоблення»? Головне, аби зробили все пацани якісно.
Прикметно те, що тим самим ротом говориться, наприклад, про європейську інтеґрацію України і наші геополітичні перспективи. Тому складається враження, що наш головний політик не просто діє неадекватно, а, здається, просто не знає, що говорить. Із наголосом на слові «говорить». Одне зрозуміло, всі його міжнародні висловлювання останнього часу – це радше намагання донести до Європи якусь пристойну міну при дуже кепській грі, яка ведеться в Україні. Це не Фаїнин Бернанке чи Ґрінспен. Це наразі щось середнє між Лукашенко, Путіним і Ніязовим, яке ще за якоюсь інерцією пускають у європейські столиці й намагаються якось стримати.
Однак, чомусь дуже хочеться – хоч це, можливо, дуже непатріотично, – щоб це був останній його візит до Європи. Я нічого не маю проти того, щоб наші політики їздили туди лише на лікування і на мінеральні води до Карлових Вар. Зрештою, вони можуть ще працювати прибиральниками в Італії, збирачами апельсинів в Іспанії чи ганяти вживані автомобілі з Бундесу через Придністров’я. Тому моя мрія насправді маленька. Я хочу, щоб вони закрили, нарешті, свій «великий, чорний рот».