У конкурсній програмі Одеського кінофестивалю відбулась українська прем’єра фільму Анатолія Матешка Captum «Полон». Нагадаємо, що фільм бере участь відразу в двох фестивальних конкурсах: міжнародному та національному. Вперше картину показали у рамках кіноринку Каннського кінофестивалю.
У фільмі, знятому усього за 7 днів, йдеться про події, які і зараз тривають на сході України. Тож художнє осмислення того, що відбувається у фільмі, є складним і для авторів, і для глядачів. По суті усвідомлення того, що показане на екрані десь не надто далеко діється і в реальності, забирає в полон усю увагу від самого першого кадру і не відпускає до завершення фільму.
«Це некомерційний фільм, який мені було важливо зняти, хоча робота й давалася непросто. Хтось його прийме, хтось буде незадоволений, і я це допускаю», - заявив на прес-конференції режисер стрічки Анатолій Матешко.
Водночас єдність часу, місця та дії додатково підкреслює і класичність трагедії, та, водночас, певну документальність.
Володимир Горянський, Лариса Руснак, Остап Ступка та інші ведуть свої образні та сюжетні лінії без збоїв та надмірностей. Щодо Грянського, то для нього така робота аж ніяк не є типовою. Колишній вчитель стає садистом, що робить ставки на людські життя заради розваги. Лише у фіналі ми дізнаємося, що він катує одного із полонених, щоб здобути інформацію, яка аж ніяк не стосується військової справи.
Безвихідь та відчай є по суті основними фарбами фільму не залежно від того, з якого боку знаходиться персонажі. Вони розмовляють однією мовою. Навіть причини, з яких вони опинилися у цей час та у тому місті часом схожі. От тільки хтось став катом, а хтось - жертвою.
Сценарист фільму, Анастасія Матешко пояснила, чому в картині не вказане точне місце дії: «Це притча про війну в її глобальному значенні. Ми просто впізнаємо у фільмі свої реалії, але такі події можуть розвертатися в будь-якій частині світу».
Справді, у фільмі немає ані імен, ані географічних назв. Прив'язати до реальних подій те, що відбувається у картині ми можемо лише уважно слідкуючи за деталями.
А ще певним маркером стає колискова наприкінці. Вона прив'язує фільм не лише до місця, а і до традицій українського кіно, яке, на відміну від картини Матешка, більше тяжіє до поетичності, ніж до радикалізму.
Чи виправданий той радикалізм у «Полоні»? Так. Адже рана, нанесена суспільству подіями, показаними у фільмі, навіть не починала гоїтись. Такі сюжети все ще є прерогативою випусків новин, а не художніх творів. По суті «Полон» є першою спробою перевести повідомлення інформагенств у художні образи. І спробою досить дивною. Щоб оцінити її, потрібні час та дистанція.
«Ми звикли до того, що війна стала нормою нашого життя, звикли до крові і тому команді фільму потрібно було „повернути“ почуття жаху. Показати, що війна - це не нормально. Для цього у фільмі з'являються жорстокі сцени насильства» - відзначив Володимир Горянський, виконавець однієї з головних ролей.
Володимир Горянський. Фото: ОМКФ
Цікаво, що у головній конкурсній програмі, яка складається із 12 фільмів, три є чорно-білими. «Чорно-білі фільми в наш час - це підсвідома реакція режисерів на перетворення кіно на фабрику спецефектів. Це спроба повернути кіно його суть», - вважає програмний консультант фестивалю Алік Шпилюк.
Українські глядачі побачать «Полон» восени, коли відбудеться широкий прокат картини.