Чорнобильську зону відчуження визнали найбільш екзотичним місцем відпочинку, де можна найсильніше полоскотати власні нерви. Друге і третє місця обійняли відповідно Галапагоські острови та Антарктида.
На маршруті від Києва до Чорнобиля немає звичних для передмість українських мегаполісів новочасних багатих замків та магістралей, шістьма смугами яких можна яйце покотити. Дорога та сільські хати помірно занедбані. Автівок теж порівняно менше, їдуть, не поспішаючи, допоки після останнього вказівника на Чорнобиль не зникають взагалі. Натомість, виявилося, що ми приїхали на КПП «Дитятки» акурат у ранковий час-пік, який буває раз на два тижні, коли міняються вахти. Довелося спочатку пропустити робочих у старенькому «Ікарусі», які поспішали на свою зміну в ЧАЕС. Для них процедура контролю спрощена – лише за списками. Наступні охочі проїхати в 30-тикілометрову зону спілкувалися з міліціонерами довше і через перекладача – телевізійна група з Колумбії вирішила зняти фільм про Чорнобиль через призму життя самоселів. Ні спеціального захисного обладнання, ні дозиметра зі собою не мали. Як і не знали на скільки в зоні відчуження відрізняється радіаційний фон від природного. В Інтернеті прочитали – боятися нічого. От і подалися в таку далечінь на пошуки ексклюзиву та екзотики.
2600 квадратних кілометрів екстремальної екзотики
Щороку зростає кількість офіційних туристів, які платять свої кревні за вибух адреналіну в крові. Але не вони впливають на статистику відвідування Чорнобильської зони. За словами уже екс-керівника Держдепартаменту адміністрації зони відчуження i безумовного відселення Андрія Сельського, щороку Чорнобильську зону відвідують близько 7000 осіб. «Цих відвідувачів можна поділити на кілька категорій, - розповів Сельський. – Перша – найчисельніша, - іноземні науковці, які проводять відповідні дослідження спільно з українськими науковцями. Друга за кількістю – це журналісти: українські та закордонні. Третя – це ті люди, які раніше мешкали на території зони відчуження та приїжджають впорядкувати могили своїх рідних і близьких. Найменш чисельні – ті, хто вирішив самостійно подивитися на місце катастрофи планетарного масштабу і те, як ліквідовують її наслідки».
Чи не найкращу рекламу для останньої категорії – іноземних мандрівників – зробив восени минулого року журнал Forbes. Завдяки Чорнобилю, Україна вперше очолила рейтинг, складений цим відомим виданням. Зону відчуження визнали найбільш екзотичним місцем відпочинку, де можна найсильніше полоскотати власні нерви. Друге і третє місця обійняли, відповідно, Галапагоські острови та Антарктида. А от мотивації туристів не розуміє один із вартових зони відчуження. Міліціонер з КПП «Дитятки» про всяк випадок вирішив прізвища не називати, але думку висловити: «Вони самі платять великі гроші, щоби лише втрапити сюди. Якби я тут не працював, то ніколи ноги би моєї тут не було. Навіть якби мені запропонували чималу суму. За п’ять років роботи я ще в «десятці» (десятикілометрова зона довкола ЧАЕС – найбільше забруднення) не був». Справді, нині радіофобія в людей пішла на спад, натомість прокинулася цікавість торкнутися до страхітливої історії, яка застигла в часі з 1986 року.
Гра до КПП приведе
Інтерес до реалій зони відчуження підігріли і розробники популярної комп’ютерної гри «Сталкер» - гравець у ворожій радіаційно забрудненій екосистемі шукає артефакти, воює з монстрами та мутантами, щоби на завершення побувати в епіцентрі катастрофи, особисто зрозуміти, в чому корінь зла. У останній версії – «Поклик Прип’яті» автори з документальною точністю передали найбільш впізнавані об’єкти. На основі фотографій головних об’єктів: закинутих будинків, оглядового колеса, заіржавілих майданчиків комп’ютерною графікою відтворили ті маршрути, якими колись щодня ходили мешканці Прип’яті. Ця гра вже переросла в явище – тисячі людей прийшли минулої осені на Майдан Незалежності на «Сталкер-фест», активніші «сталкери» можуть випробувати себе і у рольових іграх – в камуфляжі відпрацьовувати те, що роблять у власному комп’ютері.
Хоча «Сталкер» найбільш зрозумілий українцям та росіянам, назбиралося вже багато гравців у всьому світі. А найбільші екстремали згодом приїжджають, аби довести до кінця власну сталкеризацію – походити по Зоні. «Особисто я бачив, як два французи приїхали під Дитятки, - розповідає Олександр Наумов, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, а нині активний дослідник Чорнобильської зони. – Вони прочитали в Інтернеті, що можна заїхати на територію зони відчуження, заплативши гроші на КПП. Спілкування з міліціонерами було не дуже продуктивним – ті володіли лише російською та українською. Але французам таки дали зрозуміти, що треба розвертатися та їхати назад. А минулого літа Олександр Наумов випадково зустрівся вже з п’ятьма нідерландцями, які сіли в автівку, увімкнули джіпіес та приїхали напряму з Нідерландів до «Дитяток». Їх чекала така ж доля, як і французів - поверталися на Київ та офіційно виробляли дозвіл на тимчасову «сталкерську діяльність».
Декалог офіційного сталкера
Потрапити до зони відчуження справді можуть усі, кому виповнилося 18 років. Але дозвіл має видати єдина уповноважена на це структура - «Чорнобильінтерінформ». Ним можуть скористатися і приватні зацікавлені особи, і туристичні фірми, які організовують ці подорожі. За словами Юрія Татарчука, представника «Чорнобильінтерінформу», який часто супроводжує екскурсії, найбільше охочих – серед європейців, адже їм не потрібна віза, кошти теж невеликі – від 70 до 170 доларів. «Більшість із тих, хто їде вперше, змінюють світогляд, - говорить Юрій Татарчук. – Бачать зовсім не те, що очікували – замість екстріму та випаленої пустелі, потрапляють в місце, просякнуте історичною пам’яттю».
А є і такі, що не потрапляють. Якщо переляканий турист рятується від радіації та власного страху алкоголем, то далі КПП не заїде – там чекатиме повернення своєї групи. Бувало таке, що автобус із усією групою розвертався назад до Києва. «Насамперед це персональна культура. Всі повинні розуміти, що ходитимуть тими місцями, де багато людей віддавали свої життя. – пояснює Юрій Татарчук. - Об’єкт «Укриття» будували величезна кількість людей, багато кого немає в живих. Не кажучи вже про тих, хто ліквідовував аварію на ЧАЕС 1986-го. За один день 50 тисяч мешканців Прип’яті покинули своє місто, кожен із них отримав різну дозу радіації. Друга причина – це суто фізична безпека. Через алкоголь у людей сповільняється реакція або втрачається самоконтроль. Практично чверть століття ніхто не ремонтував будівлі, тому мінімальна необережність може закінчитися трагічно».
Нічого не їсти, не пити під відкритим небом, не вдягати відкритого одягу, ні до чого не торкатися, не підіймати з землі що би то не було, не ходити по траві. Це ті головні правила, яких зобов’язані дотримуватися усі візитери. Їх роздають кожному персонально в руки.
Без адреси, але у власній домівці
Утім, на території Чорнобильської зони є і села, де гама-фон суттєво нижчий, ніж у Києві. Ми зустрілися з сімейством – Іваном та Марією у їхньому родинному обійсті, за кілька кілометрів від КПП. У них господарка невелика – кури, поросята та кіт. Але одразу запрошують покуштувати і квашених помідорчиків, і яблук, і власної наливки. Спокусі не піддалися – не останню роль відіграла присутність Юрія Татарчука. Із єдиною сусідкою по селі вони бачаться рідко, частішими гостями – раз-два на місяць – є туристи та журналісти, зрідка навідуються діти, що живуть на Чернігівщині. Попри це, інформаційного вакууму не відчувають – знають усі останні, особливо політичні новини. Деякі політики докучають їм так само, як вовки та дикі кабани, яких розвелося у хащах чимало. А от міліціонерів люблять – завжди щось підсоблять, якщо потрібна допомога. На запитання, чи є швидка допомога, яку можна було би викликати, відповідають, що так – 15 хвилин із Чорнобиля і вже під хатою. Але вони ще не зверталися, хворіти – ніколи, он скільки роботи довкола. Спочатку в зоні відчуження жили понад 2000 самоселів, нині їх трохи більше, ніж 270. Більшість мешкають у власних домівках, тому так не люблять, коли їх називають самопоселенцями. Але інше означення дати важко – адже 1996 року з карти України зник Чорнобильський район, усі села, які не входять до зони обов’язкового відселення, передали Іванківському Київської області. А назви забруднених радіацією сіл можна прочитати хіба на вказівниках по дорогах Чорнобильської зони. Особливий знак, що село ще живе, - вишиваний рушник, зав’язаний на придорожньому хресті.
Через дірки до клондайків радіації
Утім, не лише через КПП потрапляють до Чорнобильської зони візитери. Щороку міліція ловить все більше непроханих гостей та складає протоколи за незаконне перебування. «Це не самих порушників стало більше, просто міліція працює краще. – Чи то жартує, чи говорить серйозно начальник Центру громадських зв’язків УМВС України в Київській області Микола Жукович. - Починаючи з 2007 року, ми склали 300 протоколів, 2008 - уже 350, впродовж 2009 – кількість зросла до п’ятисот. Найчастіше наші працівники затримують там людей, які намагаються знайти якісь коштовності, реліквії чи просто металобрухт, немало «нелегалів» збирають ягоди, гриби, ловлять рибу чи полюють. Незалежно від того, що саме людина пробувала винести з зони відчуження – це радіоактивно забруднений матеріал, тому настає кримінальна відповідальність. Найчастіше пояснюють, що втрапили туди випадково – йшли по лісі, побачили дірку в колючому дроті, от і пролізли». Міліція ж відстежує порушників на автівках, конях та власних двох. Постійно змінюють маршрути. Але неможливо встежити за кожною діркою, яку винахідливі шукачі пригод на наступний день можуть зробити вже в іншому місці.
Уже згаданий Олександр Наумов – у минулому сам міліціонер – бідкається, що справді потрапити до Чорнобильської зони дуже легко. «Найгірше, що людина може самостійно добратися навіть до Прип’яті, - розповідає Олександр Наумов. – Раніше тут була така система охорони, як на радянських кордонах. По периметру міста – колючий дріт, кожен будинок ретельно охоронявся. Зараз лише один наряд міліції контролює заїзд автотранспорту. На проривах в дроті намагаються поставити якісь загородження з бетону та плит, аби зупинити транспорт. Але людина пройти може спокійно. А у зоні є свої місця, де краще не бувати. Людині, що потрапляє туди вперше і не знає безпечного маршруту, мало що допоможе навіть дозиметр. У тій самій Прип’яті, в містечку атракціонів, яке мали відкрити 1 травня 1986 року, є такі радіаційні плями, що краще до них не підходити. Такі плями є і в місті, і за периметром зони».
На під’їзді до ЧАЕС дозиметр починає нас активно попереджати про небезпеку. У перші тижні після аварії 26 квітня 1986 року найнебезпечнішим для людей були радіоактивний йод, який має порівняно малий період напіврозпаду (вісім днів) і телур. Нині та в найближчі десятиліття найнебезпечнішими є ізотопи стронцію і цезію з періодом напіврозпаду близько 30 років. Робимо кілька кадрів виструнчених ліній електропередач, недобудованих реакторів, мозкового центру ЧАЕС. Тепер чітко притримуємося інструкції – стоїмо лише на асфальті, крок на ґрунт чи траву карається збільшенням удвічі показників на приладі дозиметричного контролю. Небезпеку не бачиш, але, здається, відчуваєш усіма молекулами. Біля об’єкту «Укриття» дозиметр вже не змовкає ні на секунду, рівень радіації у сотню разів перевищує природній гама-фон.
Заборонити не можна відвідувати ЧАЕС (де має бути кома?)
На цьому тлі найбільш контрастно виглядали працівники ЧАЕС (чи не ті, що випередили нас на КПП?), які без жодного видимого захисту вийшли поспілкуватися на територію під час обідньої перерви. «На мою думку, внутрішньо попадання радіоактивних ізотопів під час перебування є настільки мінімальним, що не потрібно вживати додаткових засобів профілактики, - запевняє екс-керівник адміністрації зони відчуження та безумовного відселення Андрій Сельський. – Із часу, коли ми дозволили проводити ознайомлювальні поїздки, не було зафіксовано жодного звернення, що після відвідин зони людина отримала сильне внутрішнє опромінення. Звичайно, є якась певна невелика концентрація радіонуклідів у повітрі, але вона не така висока, щоби завдати шкоди здоров’ю. Принаймні, на тих маршрутах, якими проїжджають громадяни. Звісно, мова йде не про всю зону і не про тих, хто там працює постійно». Організатори екскурсій стверджують, що доза опромінення під час туру відповідає польоту в реактивному літаку та є навіть меншою, ніж медичний рентген.
Цю думку поділяють не всі науковці, особливо насторожуються медики та екологи. Про всяк випадок вони не радять їхати туди молодим людям – до 35 років, а також жінкам у репродуктивному віці. «Туризм на радіоактивні звалища – це аморально та антиекологічно, - говорить керівник Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, – Біологічний організм під впливом будь-яких доз радіоактивних елементів у тій чи іншій мірі починає хворіти. Це було підтверджено ще тридцять років тому на мікроорганізмах, які живуть у зонах викиду теплих вод атомних електростанцій. Просто у них період розмноження на 100-150 років швидший, ніж у людей. Тому генні мутації виявляються швидше. Наші люди, на жаль, не всі мають вищу освіту в галузі радіофізики та радіохімії, тому саме держава має попереджати – їхати на ЧАЕС не можна, бо ваші прапраправнуки можуть мати 5 ніг та 2 голови».
До Чорнобильської зони поволі добираються і українські зірки. 2008 року першопрохідцями стали «Гайдамаки», які зняли там кліп на пісню «Мені здається» та провели фотосесію. Нещодавно їхній досвід могла, але побоялася перейняти співачка Alyosha, яка представлятиме Україну на «Євробаченні». «Зйомки у зоні зробили би наше відео дуже ефектним, розповідає співачка Alyosha. – Але в п’ятницю Віктор Скуратовський (режисер кліпу. - ЛГ) з оператором поїхали у Чорнобиль, щоб оглянути знімальний майданчик. Виявилося, в тих місцях радіація перевищує норму в тисячу разів. Якщо ми там пробудемо хоча б годину, наступного року нас можуть винести вперед ногами. Вирішили, що знімемо там коротке відео, скажемо кілька слів на камеру».
Тож яка приказка найбільше пасує для зони відчуження – у страху очі великі чи береженого Бог береже, вирішує кожен особисто. Я свій варіант вже обрала.
Фото із сайту Чорнобильського центру з проблем ядерної безпеки