Проект із умовною назвою «український гімн, виконаний нацменшинами України» авторства Марка й Анни Гресь, що вийшов на телеканалі «Інтер» і був викладений на Youtube, буквально нікого з моїх знайомих не залишив байдужим.
Одні вважають, як у старому єврейському анекдоті, що «по-перше, це гарно». Неодноразово доводилось чути, наскільки приємно, коли такі приємні й артистичні люди виконують головну пісню країни. Другим здається, що якраз естетичне втілення проекту виявилося провальним і ходульним. Треті не без резону вказують на ідеологічну «альтернативу», умовно кажучи, ющенківському принципу «моя нація», що її намагається ініціювати нова влада. Оцінюють вони її позитивно, позаяк нарешті враховано всю складність українського національного питання й відтепер Україна – не лише винятково для українців з їхнім Голодомором і УПА, а для всіх у ній сущих. Четверті вбачають якраз небезпеку в посиленні совєтських інтернаціоналістичних кліше, їхньому фальші та штучності. Одне слово, як і з кожного доленосного питання, думки в нашої публіки, на щастя, розділились.
Я не певен, наскільки щирими були виконавці проекту і – головне – чи отримали вони від нього задоволення. Знаю, однак, що кожна подібна дія переслідує завжди щось більше, ніж просто данину черговій річниці Незалежності. Це, якщо завгодно, дорожня мапа, в якій криється певний месидж – завжди глибший, ніж його безпосередній вияв. Те, як було все це сконструйовано, значно менш цікаво, ніж ефект і підтекст, який доводиться прочитувати post factum. Переконаний також, що там, на «Інтері», сидять недурні люди, що недарма їдять свій телевізійний хліб.
А суть якраз не в урочисто-святковій провокації «хвилі патріотизму» або «любові до України», а саме в підтексті. На мою думку, автори і їхні замовники не стали винаходити велосипед і шукати правду за трьома морями. Що ж вони зробили? З одного боку, було реанімовано добре знаний у совєтські часи міф про «чуття єдиної родини», настільки ж дієвий, як і написи дрібними літерами на «дерев’яному рублі» – «один карбованець», «адзін рубель», «бір сом», «бір сум», «бір манат» і так далі. Від цих кліпів війнуло вже призабутою застійною парадовістю республіканських звітів художньої самодіяльності, де в обов’язковому порядку була й кавказька лезгінка, і молдавський жок, і полька з кадриллю, і навіть єврейський фрейлехс.
Інша справа, що за машкарою фольклорно-етнографічної показухи крилися й наростали справжні суперечності й конфлікти, які вилились наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих Карабахом, Ферганою та Абхазією. Чому? Тому що насправді жодного діалогу і взаєморозуміння культур не було. А була його звичайнісінька ідеологічна підміна. Чи не пропонується наразі нам те саме? Чи немає за цим фольклорним святом знову старого, як «Короткий курс історії ВКП(б)», бажання замовчати і приспати реальні проблеми міжнаціонального діалогу в Україні? Точніше, його відсутності. Чи не проступає тут бажання гострі й актуальні проблеми мови, співіснування «двох Україн» підмінити яскравою парадовою картинкою?
З другого боку, автори були б несучасними людьми, якби взяли на озброєння лише совєтську складову і не звернулися до досвіду принципу мультикультурності вже західного зразка. Проте, як бачиться, повага до Іншого і його розуміння досить невимушено подали у формі його фольклорного обличчя. Обличчя, що просто відплачує країні такою ж фольклорною лояльністю. До того ж, важко позбутись відчуття, що кліпи ці прийшли не з реальності, а з царини наукової фантастики, казки або сну креативника чи копірайтера. В них просто неможливо повірити, як неможливо повірити в єврейську школу, де діти співають український гімн мовою їдиш, як неможливо повірити в лубочних росіян у тільняшках і росіянок у кокошниках, як неможливо повірити, як українські поляки виспівують польською мовою, що вони «козацького роду». Так зовсім необережно і неделікатно було ототожнено громадянську лояльність до країни, яка в ідеалі належить усім без винятку вільним людям, із національним обличчям, точніше, навіть у його фольклорно-етнографічній формі. Тому й вийшло, щось на кшталт західної політкоректності навиворіт. Адже ми, начебто, любимо і поважаємо свої меншини, але, водночас, не соромимося при цьому подавати їх у цілком стереотипних образах, мало не запозичених із анекдотів. Погоджуюся, з Отаром Довженком, котрий на означення цього проекту вжив влучне слово «гімношароварщина». А я лише додам – шаблонна, поверхова й некоректна.
Що ж таки насправді хоче нам цим проектом сказати український владний канал №1? Гадаю, він хоче нам сказати щось на кшталт «Жить стало лучше, жить стало веселее», але на новий лад. Особливо прикметно, що цей сплеск «чуття єдиної родини» відбувається під акомпанемент принципового згортання власне проекту незалежної України. Ніби не було здачі національних інтересів у Харкові, не було незаконного формування коаліції, антиконституційного перевороту та внутрішньої окупації під проросійськими гаслами.
Один мій знайомий дорікнув мені на прикладі моєї критики інтерівського проекту, мовляв, я гостро й сліпо не сприймаю все, що робиться новою владою. Сподіваюсь, я обґрунтував свою позицію.