Про відсутність конкретного сценарію дій в української опозиції, здається, не писав тільки лінивий. Нам всім добре відомі вади "триголової" опозиції, і про це вже казано-переказано. Наявність кількох сценаріїв на різні випадки життя, на жаль, не є найсильнішою її стороною.
Проте, дивлячись на не менш хаотичні, а дуже часто навіть алогічні дії влади, переконуєшся: або її задуми за означенням недолугі, або існує кілька центрів прийняття рішень, котрі ніяк не пов'язані між собою, або ж основні актори не можуть вивчити на пам'ять сценарії, підготовлені кимось стороннім для якоїсь уявної, не реальної України.
З історії відомо, що альфою і омегою української політики у найбільш відповідальні моменти ставала "орієнтація на зовнішньополітичні чинники". Так було під час Першої світової війни, коли орієнтація на блок Центральних держав стала домінантною й узалежнила перспективу української державності від перемоги суто Німеччини та Австро-Угорщини. При цьому блок держав Антанти українці взагалі не брали до уваги. Бо ж зрозуміло, що до Антанти належала найбільша "гнобителька" всього українського – Росія. Натомість поляки, для яких Росія була ще більшим злом, спокійно розкладали яйця в різні кошики. І це виявилося безпрограшною тактикою. Так було під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., коли для національно свідомих наддніпрянців царська, а потім більшовицька Росія була втіленням абсолютного зла, а Польщу, котра воювала проти Західно-Української Народної Республіки, розглядали як одного з найбільш надійних союзників. У результаті програли обидві України.
Так само в 30-ті роки ХХ століття західні українці покладали особливі надії на вибух нової світової війни. І робили вони це не тому, що були такими кровожерливими й агресивними, хотіли добровільно йти на війну і захоплювати якісь нові території. Причиною була та сама "орієнтація" на більш потужні зовнішні чинники. Помірковані українські політики добре розуміли, що в їхньому арсеналі нема особливо багато засобів для того, щоб хоча б вибороти автономію у складі Польщі. Натомість молоді відчайдухи з Української військової організації (УВО) та, пізніше, Організації українських націоналістів (ОУН) просто марили війною і "національною революцією". У війні вони сподівалися скористатися чужими перемогами і будь-якою ціною добитися державної самостійності. Національна революція мала дати набагато більше: встановлення національної диктатури.
Що таке "національна революція" в уявленні тодішніх українських революціонерів-націоналістів? Національною революціє молоді українці вважали всенаціональний (стовідсотковий) здвиг, який мав змести чужинецьку владу на українських етнічних землях і встановити нову, українську, у вигляді національної диктатури. Такий план передбачав, перш за все, відсутність національно нейтральних, лояльних до чинної держави українців. Всі українці мали піддатися революційному диктату ОУН, цілковито бойкотувати польську владу і потім, зі зброєю в руках, проголосити незалежну Україну. Для того, щоб довести напругу серед українців до стану найбільшого кипіння, змусити їх всіх як один піднятися на національну революцію, молоді націоналісти-революціонери не гребували навіть терором проти своїх "колаборантів".
У чому неадекватність такої тактики? Пишу це для того, щоб можна було зрозуміти, в чому хибність та облудність старих і навіть сучасних євромайданівських гасел типу "Революція до кінця!" По-перше: ні тоді, ні тепер українська нація не була такою монолітною і гомогенною, щоб розраховувати на реалізацію подібного плану. Навіть тепер важко знайти таку націю, яка була б готовою в єдиному пориві, без партійних поділів й аполітичної маси підняти хвилю всенаціональної революції. По-друге: і тоді, й тепер, націоналістичні гасла були найбільше популярними тільки в одній частині України. Якщо ми кажемо, що на сьогодні проукраїнські переконання утвердилися на всій території старої Речі Посполитої і навіть частково на Лівобережжі, то маємо пам'ятати, що "проукраїнські" не є тотожним "націоналістичні". А тому сучасна експлуатація ідеї "національної революції", до якої вдаються ВО "Свобода", так званий Правий сектор та Братство Дмитра Корчинського сприяє лише розколу України та прирікає сучасну боротьбу проти режиму Януковича якщо не на поразку, то принаймні на його безстрокову пролонгацію.
Може скластися враження, що це тільки автор, як історик, угледів у нашій сучасності якісь дивні аналогії з минулим, а в реалі нічого подібного не існує. На жаль, це не так. Червоно-чорні прапори, які для всього цивілізованого світу символізують нацистську теорію "Blut und Boden", рясно майорять на львівському Євромайдані. Львів'яни як основні рушії революції, за що їх можна тільки поважати, на жаль, везуть із собою до Києва не тільки бажання доконати режим Януковича і змінити систему влади в Україні, але й знамена "Крові і Землі", помилково вважаючи їх прапором УПА. Вони свято вірять в те, що гасла часів масового захоплення націонал-соціалізмом і фашизмом у Європі в умовах революційної України є звичайними невинними "кричалками". Але якщо іноземні журналісти, припустімо німецькомовні, знімуть на відео і перекладуть своєю мовою гасла українського Євромайдану типу: "Слава нації – смерть ворогам!" та "Україна понад усе", то нас і на гарматний постріл не підпустять до сучасної Європи.
Хтось може заперечити, що все це не важливо і не дуже серйозно. Мовляв, інших "кричалок" наша молодь не знає, і вони в нас, українців, не мають нічого спільного з нацистськими гаслами часів Третього Райху. Погоджуюся, що всі 22 роки незалежності наші "публічні інтелектуали" і словом не обмовилися проти реанімації різними політичними провокаторами нацистської риторики 30-40-х років ХХ століття. Про це не говорили в школах Західної України, про це вперто мовчали в університетах, про це не можна було прочитати в академічних дослідженнях. Натомість масово мультиплікувалася макулатура зразка 30-40-х рр. Саме тому за Західною Україною закріпилося кліше якщо не нацистів, то принаймні крайніх націоналістів. Цей образ радо підтверджували самі західноукраїнські політики, яким з допомогою старої націоналістичної риторики вдавалося мобілізувати свій електорат. Тому вони легко погоджувалися на різні ролі, які їм підсували провладні сценаристи. Не запротестували навіть проти ідеї Галичини як своєрідного націоналістичного анклаву.
Не варто замовчувати й інший бік медалі – "східноукраїнського" погляду на згадану проблему. Оскільки на Сході України ту ж саму історію інтерпретували навпаки, тобто за старими лекалами радянської пропаганди, то в результаті ми отримали два історичні полюси. А з цим – і готову "до вжитку" Україну, тобто до масштабних маніпуляцій населенням велетенських регіонів. При цьому увагу громадян ефективно відволікали від злободенних проблем: банкрутства економічної політики уряду Азарова, провалу соціальної сфери, нестримного популізму правлячої Партії регіонів; і переключали на імітування боротьби за перемогу "своєї" історичної правди.
Зрозуміло, що ця стаття не про історію. Вона радше про сучасне використання старих замшілих гасел у сучасній боротьбі за євроінтеграцію. Лідерів опозиції можна зрозуміти, для них важить кожен "багнет" на Майдані. Вони розуміють, що треба використовувати ті гасла, які можуть підняти маси. Але їм, наприклад, треба пам'ятати, що гасло "Україна понад усе" цілковито суперечить цінностям об'єднаної Європи. Інше гасло: "Слава нації - смерть ворогам!" – взагалі неприпустиме ні для сучасних цінностей, ні для внутрішнього миру в суспільстві. Бо якій нації ми проголошуємо "славу", і особливо хто ті вороги, яких ми готові вбити? Чи не могли б заспівувачі "кричалок" конкретизувати список ворогів української нації на грудень 2013 року? Також важливо, про яку націю йдеться: етнічну, політичну чи може якусь географічно обмежену? Чи належать до цієї "нації" також Петро Симоненко, Віталій Захарченко та ще багато стовпів теперішнього режиму? Кого ми вважаємо тими справжніми героями, коли скандуємо "Героям слава"? Чи є серед того героїчному сонму місце і для незахідноукраїнських героїв? І найголовніше питання: які місце і роль в такому сценарії належать громадянам Східної України?
Звісно, всі ці гасла, організовані марші, протистояння з міліцією – з арсеналу футбольних фанатів. Тільки вони в Україні мають подібний вуличний досвід, і всі ці "кричалки" не раз апробували на практиці. Але те, що можуть дозволити собі різного роду молоді неформали, не може стати уособленням боротьби опозиції за євроінтеграцію України. Насправді ні праві радикали, ані футбольні фанати не є рушійною силою сучасної української революції. Такою базою є наявність сформованого в Західній Україні громадянського суспільства. Це, власне, воно самоорганізовується і вирушає колонами до Києва відстоювати свої громадянські права. Про це свідчить також той факт, що ніхто навіть не думає щось заробляти на революції. Навпаки, багато добровольців пропонують матеріальну (виключно для забезпечення функціонування Майдану) та персональну підтримку. У цьому й полягає різниця між Євромайданом та інспірованими і проплаченими владою антимайданами.
У такому разі виникає закономірне питання до лідерів опозиції: чому вони мовчки погоджуються на те, щоб якісь маргінальні групки надавали всьому протесту видимість дійства, яке нічого спільного не має з ідеями об'єднаної Європи? Чому дають нехай навіть сміховинні підстави владі порушувати кримінальні справи про розпалювання міжнаціональної ворожнечі? Чому це шумовиння має затуляти справжнє громадянське лице Євромайдану? Тим більше, якщо основний сценарій опозиції базується на двох традиційних китах: масовості народних протестів і сподіванні на тиск з боку міжнародної спільноти.
Якщо наша стратегія зводиться до цих двох аргументів, то тоді українська опозиція просто не має права легковажити думкою міжнародної спільноти. Для цього треба принаймні відмовитися від червоно-чорних прапорів і сумнівних гасел періоду Другої світової війни. Бо ми нікому в Європі не зможемо пояснити, що у всі ці речі ми вкладаємо свій, "український", зміст. Ми не зможемо пояснити німцям, чому це нам, як сучасним європейцям, є таким рідним червоно-чорний прапор. Полякам ми не пояснимо, що мається на увазі, коли Майдан скандує "Слава нації – смерть ворогам!", або ще "ближче" для них гасло: "Бандера, Шухевич – наші герої!". Особливо ж важко буде донести, що взагалі ця словесна бутафорія має спільного з нашим бажанням євроінтегруватися.
Якщо комусь здається, що все сказане вгорі зовсім не важливе у цей відповідальний момент, що найважливішим є повалення ненависного режиму Януковича, а після того вже можна буде подумати і про ревізію революційних лозунгів, то ці люди глибоко помиляються. Як на мою суб'єктивну думку, один із владних сценаріїв саме й базувався на використанні внутрішньоукраїнських історичних антагонізмів. Але "сценаристи" прорахувалися, вони так довго працювали над формуванням із Західної України образу "націоналістичного анклаву", що самі в нього повірили. На щастя, їм не вдалося розгледіти найголовнішого – наявності у Західній Україні сформованого громадянського суспільства. Суспільства, здатного до самоорганізації, з чіткою громадянською позицію і, головне, готового безкорисливо її відстоювати.
Можливо, це вади наших ЗМІ, але мені жодного разу не вдалося почути чітко сформовану позицію представників антимайдану. Такої позиції немає і у влади. "Сценаристи", ким би вони не були і де б вони не сиділи, явно писали свій план, виходячи з хибних переконань, що окремої української нації не існує, що населення України нічим не відрізняється від населення сучасної Росії, за винятком маленької Західної України, якій завжди можна заткнути рота. Вони не врахували сучасної молоді, яка сформувалася в умовах незалежної держави. Вони явно поспішили списати з рахунку цю молодь, оголосивши її апатичною, безідейною, спраглою до розваг аморфною масою.
Вони не врахували, що проукраїнський простір уже не обмежується суто Західною Україною. Не подумали про те, що в Україні сформувався цілий клас людей, які є тісно пов'язані із Центральною та Західною Європою. І що здебільшого це молоді люди. Вони спробували приміряти авторитарний одяг Путіна на українського Януковича, після чого їм довелося майже напалмом випалювати простір довкола нього. Президента Януковича, як і прийнято в кримінальному світі, вирішили пов'язати по руках і ногах кров'ю, залишивши для нього єдиний плацдарм для відступу – північно-східний. Після кількох контрольних цвяхів у політичну домовину Януковича, якими стали нахабна, фізична зупинка руху України в напрямку до інтеграції з ЄС, криваве (просто картинне) побиття студентів на Майдані в Києві та спроби "зачистити" мирні демонстрації, Віктор Янукович перестав бути самодостатнім державним діячем. Бо ж не може людина на такій високій посаді постійно давати слово і тієї ж ночі його порушувати.
Віктор Янукович і Микола Азаров намагаються демонструвати стоїчний спокій та вдавати, що вони цілковито контролюють ситуацію в країні. Проте така позірна переконаність чомусь дедалі більше нагадує впевненість самогубця у необхідності вчинити суїцид. Прикладів цьому безліч. Ну хоча б відмова від підписання Угоди про асоціацію напередодні фінансового колапсу держави. Спроби тихцем запровадити надзвичайний стан і придушити мирні демонстрації, не маючи ані найменшої впевненості у своїх силах. Налаштування проти себе практично всього демократичного світу в перемішку з намаганнями вижебрати хоч якусь фінансову допомогу. Все це свідчить про одне: або політичні керівники держави є неадекватними, або вони – маріонетки у бездарній виставі безталанного режисера.
P.S. І в одному, і в другому випадку, щоб врятувати Україну, треба вимагати негайної відставки обох. А тоді – перевиборів Верховної Ради. Україні потрібна повна зміна системи влади.