Кардинал Гузар залишив своєму наступникові справу деполітизації Української греко-католицької церкви. Духовенство цієї Церкви зазнає надто сильного впливу крайнього націоналізму.
Кілька тижнів тому Бенедикт XVI прийняв відставку глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ) кардинала Любомира Гузара. Верховний архієпископ Києво-Галицький (офіційний титул Гузара) не мав би йти у відставку, тому що у Східній Церкві і далі чинне неписане правило, що церковні титули довічні. Як було з його попередником, кардиналом Мирославом Іваном Любачівським, який помер у віці 86 років.
Кардинал Гузар пішов у відставку через поганий стан здоров’я. Під час спеціальної прес-конференції він переконував, що у його демісії немає нічого надзвичайного. З 2009 року, коли йому виповнилося 75 років, він готував свою Церкву до того, щоб передати уряд своєму наступникові "теплою рукою".
Відставку кардинала прийняли з жалем. Ієрарх має харизму, багато середовищ (навіть не пов’язаних із Греко-католицькою церквою) безмежно поважали його, заяви Гузара на публічні теми уважно слухали. Іван Дзюба, один з найвидатніших інтелектуалів України, сказав, що це "наймудріший з-поміж українців". У Польщі його також визнавали як прихильника примирення між нашими народами. Його заслуги неоціненні.
З відставкою Гузара минає певна епоха не тільки в історії Греко-католицької церкви, а й у розвитку релігійної та політичної ситуації. Президент України Віктор Янукович у традиційному посланні на Різдво (яке відзначають за юліанським календарем) привітав православних, але не згадав про греко-католиків. Адже вони переважно живуть у ворожій йому Галичині.
У відповідь кардинал Гузар не був на офіційному святкування Дня злуки, кажучи, що "сьогодні ми не об’єднані". Під час прес-конференції він заявив, що останнім часом спецслужби робили спроби завербувати священиків.
Ієрарх примирення
Любомир Гузар народився у Львові 1933 року. Одинадцять років опісля його сім’я переїхала до Австрії, втікаючи від наступу Червоної Армії, 1949 року він емігрував до США. Вивчав теологію та філософію у США та Римі, здобув докторський ступінь із роботою про погляди митрополита Андрея Шептицького (митрополит протягом 1901-1944 років). Його висвятили 1958 року, через чотирнадцять років вступив до чину студитів – створеного митрополитом Шептицьким. Архімандритом монахів Студійського уставу був Климентій-Клеменс Шептицький, замучений 1951 року у в’язниці. 2001 року Папа Іван-Павло II проголосив його Блаженним.
1974 року отець Гузар став настоятелем монастиря в Гроттаферрата неподалік Рима і одним з найближчих соратників кардинала Йосипа Сліпого – наступника митрополита Шептицького та багаторічного в’язня таборів. Сліпого випустили 1963 року на особисте прохання Папи Івана XXIII до Нікіти Хрущова. Сліпий прагнув установлення патріархату своєї Церкви, але Ватикан не підтримував його. 1975 року він самовільно проголосив себе патріархом, що викликало гостру реакцію папи Павла VI. За два роки без згоди Ватикану він висвятив архімандрита Гузара на єпископа і свого помічника.
Підтвердження єпископських свячень владика Гузар отримав лише 1996 року, коли був обраний Синодом єпископів УГКЦ екзархом Києво-Вишгородського екзархату. До України повернувся через три роки. Кардинал Любачівський призначив його своїм коад’ютором (єпископом-помічником з особливими повноваженнями), а після його смерті обраний главою Церкви (лютий 2001 року). Через півроку він приймав Івана-Павла II, коли той прибув з візитом до України.
У присутності понад мільйона віруючих, які зібралися біля Львова, він сказав: "Деякі сини і доньки Української греко-католицької церкви заподіювали зло – на жаль, свідомо і добровільно – своїм ближнім з власного народу та з інших народів. У Твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української греко-католицької церкви я хочу за них усіх попросити прощення в Бога".
Кардинал Гузар приділяв великого значення українсько-польському примиренню. Він був одним з ініціаторів обміну листами 2005 р. між власним і польським єпископатом. Він є патроном нагороди з польсько-українського примирення. Разом з кардиналом Мар’яном Яворським, архієпископом Львова латинського обряду, 2002 року молився на Меморіалі львівських орлят, що сприяло офіційному відкриттю цвинтаря три роки опісля.
Відносини між Греко-католицькою церквою та Римо-католицькою церквою в Україні, однак, не складалися якнайкраще. Суперечки викликали питання власності римо-католицьких святинь, зрештою, донині не врегульовані у Львові. Латинській ієрархії кардинал Гузар закидав відсутність співпраці, проблеми зі змішаними шлюбами й експансіонізм. Кардинал Яворський і його наступник архієпископ Мечислав Мокшицький відхиляли звинувачення, стверджуючи, що провина за проблему лежить на іншій стороні.
Гузар надавав велике значення громадській діяльності Церкви. У найважливіших для України справах він охоче й часто висловлював свою думку. Він не ототожнював себе з жодною партією, хоча однозначно підтримав Помаранчеву революцію. Її сварливим лідерам він не шкодував критики і повчань.
Хитка рівновага
Греко-католицька церква (офіційна назва – Українська католицька церква візантійського обряду) – це 5,5 мільйона віруючих в Україні та в діаспорі, переважно в Америці та Європі. Синод УГКЦ налічує 50 владик, які керують діяльністю близько трьох тисяч священиків і понад 1,5 тисяч черниць і ченців. В України працюють кілька видавництв, виходять кільканадцять періодичних видань на релігійну тематику. У Львові 2002 року засновано Український католицький університет – єдину таку інституцію на території колишнього Радянського Союзу.
Кардинал Гузар упорядкував організаційну структуру – створив Київську архієпархію (другу після Львівської) та підлеглі їй екзархати на сході країни. 2005 року він переїхав до Києва. Метою цих дій було отримати статус патріархату. Зусилля закінчилися поразкою переважно через опір православних церков, які грозили розірвати відносини з Католицькою церквою. Ватикан заморозив цю справу.
Проблема надання патріархату українським греко-католикам має дві складові – церковну та політичну. Православні церкви як одну з умов для екуменічного діалогу з католиками висунули відмову від уніатства, тобто приєднання православних спільнот до Католицької церкви. Ватикан виконав умову, хоча й не перестав дбати про розвиток греко-католицьких громад, переслідуваних за комуністичних часів на території колишнього СРСР, Румунії, Чехословаччини та Польщі. Для православних надання УГКЦ статусу патріархату – це продовження уніатства.
Найгучніше протестувала Російська православна церква. Київський патріархат греко-католиків посилив би аргументи на користь надання патріархату і Православній церкві в Україні. Наразі діють три православні церкви: Українська православна церква (Московського патріархату), УПЦ (Київський патріархат) та Автокефальна УПЦ. Перша є самоврядною частиною Російської православної церкви, а дві інші – незалежні, але не визнані як канонічні іншими православними церквами.
Після бурхливих 1990-х років минулого десятиліття запанувала хитка рівновага. Кожна Церква порахувала своїх вірян і визначила основні території активності. Також почалися переговори про возз’єднання і автокефалію (незалежність від іншої Церкви) для спільного патріархату. Ці зусилля, як здавалося, непомітно підтримував митрополит Київський Володимир (Віктор Сабодан) з УПЦ (Московський патріархат).
Ситуацію змінило й обрання 2009 року Патріархом Московським і всієї Русі митрополита Кіріла (Владімір Гундяєв), і президентом Януковича. Патріарх виступив із програмою "Русского міра" ("Російський світ" як окрема цивілізація) – збереження спільної культурної та релігійної ідентичності мешканців колишнього СРСР, передусім Росії, Білорусі й України. Метою програми є захист і розвиток "Святої Русі" – що спирається на православ’я як духовну спадщину середньовічної Київської Русі – "колиски трьох братніх східнослов’янських народів".
Кіріл відвідав Україну вже тричі, зокрема під час інавгурації Януковича. Він поблагословив нового президента, молячись, щоб братні народи, які є "спадкоємцями св. Володимира [князь Київський, 988 року охрестив свою країну та народ], завжди об’єднували дружба, мир і співробітництво".
Три виклики
Важливим елементом концепції Кіріла є засудження злочинів Сталіна. В Україні пам’ять про Голодомор 1932-1933 рр. жива й об’єднує мешканців різних регіонів. Для підтримки єдності народів "Святої Русі" не можна покладатися на пам’ять про Сталіна як "ефективного менеджера" – як до недавнього часу стверджували в Росії.
Українські експерти вважають, що метою Кіріла є проголосити себе патріархом не тільки Москви, а й Києва. Під час свого першого візиту в Україну на межі липня і серпня 2009 року він підкреслив єдність обох країн і значення Києва як "другого Єрусалима". Минулого року він провів службу в київському соборі св. Софії – найважливішому храмі в Україні. Після оголошення себе патріархом Києва він міг би зробити храм, що належить нині державі, своїм другим патріаршим собором.
Наміри Кіріла є найсерйознішим інтеграційним проектом Росії й України. Не заперечуючи державної самостійності України, натомість сягаючи найглибших зв’язків між двома народами – спільність релігії, історії та мови. У тлі знаходиться поточна мета – наголошення на побоюваннях з приводу секуляризованого Заходу, який начебто загрожує вірі і традиційним цінностям православних народів Святої Русі.
На користь Кіріла (65 років) працює час. Митрополит Володимир старший від патріарха (76 років), як і патріарх Філарет (Михайло Денисенко) – глава УПЦ (Київський патріархат), якому вже 82 роки. Кіріл може розраховувати на те, що за деякий час у його Церкві звільниться престол митрополита Київського, а у Церкві розкольників (так називають Українську православну церкву Київського патріархату) виникне проблема наступника. Філарет уже попереджає, що нинішня українська влада змушує вірян і духовенство переходити під юрисдикцію Московського патріархату.
Янукович відверто наголошує на приналежності до Церкви патріарха Кіріла. І з взаємністю. 2004 року Церква офіційно підтримала його на президентських виборах, як і через шість років. Влада розглядає можливість передачі РПЦ всієї Києво-Печерської Лаври (найважливішої святині в Україні), дає щедрі дотації на будівництво храмів, зокрема, запланованого нового собору в Києві. Плюралістична донині в релігійній сфері Україна стикається з перспективою здобуття однією із Церков статусу першої серед рівних. Кардинал Гузар усвідомлює цю обставину. Він визнав, що нинішні часи потребують сильного керівництва в Греко-католицькій церкві. Його наступник зіткнеться з трьома великими викликами у відносинах з державою.
По-перше, він повинен буде відреагувати на авторитарні тенденції нинішньої влади. Йдеться не тільки про спроби вербувати священиків, про обмеження свободи слова та розвитку громадянського суспільства, а й також про статус і свободу діяльності Католицького університету у Львові. Останньої вищої школи, яка безпосередньо не підпорядковується міністрові освіти Дмитру Табачнику, відомому своєю відразою до української національної спадщини.
По-друге, він муситиме протистояти політизації Церкви. Її розплідником є Галичина – регіон, найбільш відданий релігії, українській мові та народним традиціям. Нині в політичній площині там переважають крайні націоналісти з партії "Свобода". Деякі єпископи і священики мають аналогічні погляди, що суперечить християнській місії Церкви, негативно впливає на її сприйняття у Ватикані й інших регіонах України.
По-третє, він повинен буде відреагувати на виклик, яким є плани патріарха Кіріла і влади в Києві, що підтримує його. Українська греко-католицька церква є найсильнішою Церквою східної традиції, яка не вписується в "Русскій мір". Натомість вона посилається на незалежну позицію Києва як колиску християнства у Східній Європі, який зміг примирити Схід і Захід. "Дві легені Європи", як казав Іван-Павло II.
Автор: Анджей Еліаш [Andrzej M. Eliasz] Назва оригіналу: Daleko od Moskwy Джерело: Gazeta Wyborcza, 05.03.2011 Зреферував: Омелян Радимський