«Дама з камеліями» – твір, безумовно, і знаковий, і культовий, і хрестоматійний (і можете тут дописати всі інші подібні епітети – не помилитесь). За цим твором ставились тисячі вистав, знімалися фільми, а знаменитий Дж. Верді створив не менш знакову, культову і хрестоматійну оперу «Травіата».
Від першої постановки п'єса користувалась шаленим успіхом, а роль головної героїні Маргарити Готьє стала вершинною у творчості багатьох найгеніальніших актрис різних часів - як от Сара Бернар, Елеонора Дузе, Грета Гарбо, Ізабель Аджані, Ізабель Юппер та багатьох інших.
Прототипом Маргарити Готьє була Марі Дюплессі (справжнє ім'я Альфонсина Плессі), відома у 1840-х паризька куртизанка, як згадують сучасники, найелегантніша жінка Парижа, що нею захоплювались Альфред де Мюссе, Ференц Ліст, Дюма-батько і Дюма-син та сила-силенна тих, чиї імена для нас нічого вже не важать. Утриманка, що витрачала купу грошей своїх коханців на щоденні розваги і забаганки, вражала, кажуть, своєю зовнішньою і внутрішньою благородністю, розумом, почуттям гумору і здатністю співчувати. Все це, а також хвороба і смерть від сухот у 23 роки (1847 р.), робить її образ яскравим, контрасним, внутрішньо конфліктним, наповненим протиріччями і драматизмом (є про що писати і що грати!) - тобто просто проситься на папір. Отож за рік по смерті мадемуазель Дюплессі з'являється роман «Дама з камеліями», в якому Олександр Дюма-син описав і деякі факти з життя її коханців, і власну історію кохання до неї, і те, чого не було, але повинно було бути обов'язково. Тоді ж таки він сам створив і відповідну п'єсу, в якій розширив коло персонажів, «обколоритнивши» їх характери, змусив батька головного героя сентиментально-нелогічно розкаюватись, і приробив «душероздираючу» кінцівку в дусі «Манон Леско», де героїня вмирає на руках коханого - удар під дих для всіх глядачок.
Словом, твір - ідеальний варіант для театру ім. М.Заньковецької, який останнім часом обрав курс на повернення у своє лоно основного найактивнішого глядача (дещо втраченого патріотичними-ідейними постановками) - жіноцтво середнього віку: «Сільва», «Три ідеальні подружжя», «Варшавська мелодія» і, нарешті, «Дама з камеліями» як контрольний постріл.
Розрахунок виявився точним: незважаючи на те, що прем'єра відбулася місяць тому, на вході в театр нас попередили, що місць немає, і три з половиною години нам доведеться стояти. Що ж, мистецво вимагає жертв і від глядачів. А щоб ви могли повніше оцінити цю жертву, опишу детальніше, що таке «Дама з камеліями» по-заньківчанськи.
Для посвячених скажу відразу, що вистава ця - це по-суті аналог «Варшавської мелодії» для великої сцени (що й не дивно, адже попри те, що режисер-постановник вистави Федір Стригун, режисер - та ж Таїсія Литвиненко). Для непосвячених роз'ясню: уявіть собі звалені до купи всі асоціації, пов'язані з Францією: французький шансон, Піаф («Падам, падам»), Мілен Фармер, імпресіонізм («Бал в Мулен де ля Галет» Ренуара в центрі на заднику), і навіть чомусь танго («Лібертанго» П'яццоли).
Інформація для роздумів: танго виникло у 1880-х, Астор П'яццола народився у 1921 р., «Бал в Мулен де ля Галет» написано у 1876 р., Мулен Руж, про який чомусь згадують Гастон і Артюр, відкрито щойно 1889 р., не кажучи вже про Едіт Піаф та Мілен Фармер, а події п'єси відбуваються у 1840-х.
Позачасовість? Квінтесенція «французькості»? Але костюми і меблі витримані в стилі романтизму і не виказують претензій на щось абстрактніше. Зрештою цю історію важко вийняти з часових та географічних координат - попри універсальність переживань, надто міцно вона укорінена в них нюансами, стилістикою, характерами і обставинами. А між квінтесенцією і звалищем асоціацій така ж різниця, як між парфумами і помиями. І прикриватись театральною умовністю, як у нас звично, не варто, бо умовність - це продумані правила гри, а не неузгоджені нестиковки, на які треба закрити очі. В проміжках між подіями (коли виконавиці головної ролі треба переодягнутись) вибігають танцюристи і для тих, хто ще не зрозумів, що ж там переживає головна героїня, додатково це протанцьовують. Добре хоч Ліну Костенко із Симоненком не декламують.
Сама н.а. України Т.Литвиненко в ролі колишньої куртизанки Прюданс створила яскравий і колоритний образ - прекрасний зразок морального розкладання старіючої кокотки, з манірними рухами і мовою, пошленькими жартами та квітами у волоссі. От тільки куртизанка - не придорожна повія, і навіть не бордельна мамаша - це жінка, котра знається з аристократами і найвишуканішими митцями, яку чомусь хочуть утримувати найбагатші люди. І манери її мали б бути відповідними, щоб з такою жінкою не соромно «вийти у світ» - середовище богеми і вершків суспільства, якому притаманний свій особливий лоск і шарм (з чим у виставі тотальні проблеми). Взагалі ж для таких речей як «манери» (особливо в історії) треба запрошувати консультантів - без цього і характери невідповідні, і обставини неточні, і мотивація не туди - така простота, яка, як кажуть росіяни, «хуже воровства».
Закономірним наслідком сказаного вище є образ головного героя - Армана Дюваля у виконанні А.Войтюка. Спочатку він непомітний скромний хлопчина, який зворушує Маргариту і змушує йому симпатизувати. Але потім, коли Арман починає підозрювати, що Маргарита розпродає коштовності і в інтонаціях вперше з'являється незадоволення, мова героя перетворюється на «наєзди» типу «Прюданс, шо ти гоніш?», і вилазить новий підтекст - його не цікавить Маргарита; куди Прюданс коштовності заникала - от питання! Подальший розвиток образу, його відчай, сварки і нервові зриви відбуваються в стилістиці пацанячих районних розборок і за всією «французькістю» вистави проглядається до болю знайоме «У нас на районє». Доповнюють картину псевдосалонні забави богеми, де аристократи, граючи боєм на гітарі, виконують вуличні пісеньки.
І оце можна було б зовсім вмерти від нудьги і печалі, якби не власне сама Маргарита Готьє (яка, до речі, успішно зробила це за нас) - чи не єдина акторська робота першого плану у виставі, в якій якщо і є якась зайвина, то зведена до мінімуму. Вже сама постава, тембр голосу актриси (Н.Поліщук), її манера триматись від першої появи змушують визнати - це Маргарита Готьє. Пластика, жести, міміка актриси ощадливі (порівняно з іншими). Режисер, на щастя, не змушує Маргариту постійно тинятись по сцені - найдраматичніші діалоги вона проводить, сидячи в персональному знаковому кріслі на авансцені, на якому крутиться в хвилини відчаю, і на якому по її смерті залишається червона шаль - досить красиві акценти. Проте це вимагає якнайчіткішого скрупульозного режисерського вибудування структури цих діалогів і монологів, їх розвитку із якнайбільшою кількістю нюансів і барв, щоб зовнішня статика компенсувалася внутрішньою динамікою. Натомість актриса змушена «вигрібати» значною мірою на інтуїтивному емоційному малюнку, що за незначного досвіду досить важко. Особливо емоційні кавалки Маргарита випалює, захлинаючись, на одному диханні, суцільним швидким потоком. Це має свої переваги: в такому потоці зникає звичний штамп красивенького «розмальовування» слів, але біда, що деякі слова тонуть зовсім і не прослуховуються.
Треба віддати режисеру належне: сцена смерті Маргарити на руках Армана не надто затягнута, як я боявся, і агонія була не довгою: Маргарита лише крикнула, що хоче жити, впала на плече коханого, і з колонок гримнув черговий трек з диску «Золотые хиты французской эстрады» - щоб веселіше було аплодувати. Ще раз протанцювали символічні танцюристи, актори дружно відкланялись і ми посунули до виходу, мугикаючи собі під ніс «у нас на районє» і «пиришкі-пупиришкі».
Фото зі сайту www.zankovetska.com.ua/dama_z_kameliyamy_foto.htm