Днями у Києві відбудеться презентація книги богдани матіяш «Братик Біль, Сестричка Радість», яка щойно вийшла у Видавництві Старого Лева. Автор наполягає саме на такому написанні: богдана матіяш з маленької літери, а усі слова в назві – з великої. Чому? Можливо, щоб це зрозуміти, варто прочитати книжку.
«Братик Біль, Сестричка Радість» – книжка есеїстики про дуже прості щоденні досвіди, стани, відчуття, які людина переживає упродовж життя і які містяться в широкому спектрі поміж радістю й болем. Темою рефлексій і зачудування стають речі, що їх людина бачить на щодень. Досвіди внутрішні: довіри, радості, вдячності, смутку, страху, любові, переживання всього в світі як дару, – чергуються із досвідами, наповненими радістю побаченого й відчутого в світі довкола. богдана матіяш присвятила цю книжку: «Моїм друзям і братам – Василеві Герасим’юку, Славкові Грицаку і Тарасові Прохаську».
В оформленні обкладинки використана ілюстрація Оксани Тригуб. Для нетерплячих читачів, які ще не встигли придбати книгу, ZAXID.NET спільно із Видавництвом Старого Лева публікує уривок з цієї книги.
16. (дар літератури)
Дуже давно не думаю про літературу інакше, як про дар. Справді вже не можу, та й не хочу сприймати її інакше. Як дар нам спершу сталося полюбити саме читання. Як дар нам до рук потрапили прегарні тексти й книжки, які згодом стали найулюбленішими. Як дар ми не раз переживали велику вдячність просто за те, що саме ця книжка, цей текст нам трапилися, бо прочитане дуже нас змінювало. Допомагало відповісти на те, на що ми довго для себе не вміли дати відповіді. Допомагало вибачити або подолати біль. Допомагало простягнути руку й полюбити. Допомагало, врешті, просто усміхнутися, бути радісним.
Як дар ми не раз переживали зустрічі з тими авторами, яких любимо, або й просто даром було усвідомлення того, що живемо з кимось в один час. Що ми були свідками тих самих подій, могли бачити той самий світ, а часом навіть приходити в місця, про які йдеться в їхніх книжках. Або ж бути там, де люблять чи любили бути вони. Даром є усвідомлювати це все як дар.
Як дар тим, хто пише, стається письмо. І цей дар справді неоціненний і дуже коштовний. Бо в письмі є не тільки дар писати. Це також дар щодня так багато бачити, фактично все, що є довкола, могти спершу пережити як щось дуже гарне й дуже щасливе, а тоді записати його, і записати так добре, що написане буде не менш красивим, ніж той наш день, у якому ми все це пережили. А ще стільки всього бачимо внутрішнім зором, стільки переживаємо внутрішніх досвідів і про стільки добрих речей можемо подумати. Не відходячи від аркуша, на якому пишемо, не встаючи з-за комп’ютера можемо побачити весь світ. Найвищі гори і найглибші озера, світанок і захід сонця, сліди звірів, плазування змії, почути спів пташок. Серед зими бачимо найгарніші квіти, котрі делікатно розтуляють пелюстки, а в найспекотніші дні так виразно бачимо сніг, що, здається, можемо простягнути руку та його доторкнутися або й просто вийти надвір і босоніж по ньому піти... Можемо побачити ще сотні й тисячі інших речей, тих, що є, і тих, яких ніколи не було; вигадати сотні історій, що ніколи не ставалися, і розповісти сотні тих, які сталися, але яких не зауважив ніхто, крім нас. Можемо придумати найгарніші історії, можемо уявити їх так чітко, ніби вони й справді відбулися, бо дар письма не отримуємо без дару уяви.
Іще одним величезним даром є люди, які стаються нам завдяки тому, що пишемо. І ті, кого знаємо спершу з текстів, а тоді бачимо їх, знайомимося і навіть не мусимо розповідати багато про себе, бо вже щось одні про одних знаємо. І ті, хто не пише нічого сам, але дарує нам за наше письмо стільки вдячності, що якоїсь миті почуваємося знічено, не знаючи, чи справді заслужили її аж стільки, скільки її на нас щедро виливається. І одні, й другі часто стають дуже близькими друзями, за яких міцно дякуватимемо. Про яких проситимемо, щоб вони залишилися нам назавжди. Яких переживемо як великий і неймовірно добрий дар, пам’ятаючи, що все – парадоксально і дивно – сталося просто з письма.
Завжди про все це згадую, коли думаю, чим для мене є література. Знаю вже, що це найперше не книжки, а щось дуже живе, дуже приватне. Що це, зрештою, найгарніші люди, яких тільки знаю. І завжди маю дивне й щемке відчуття перед різними літературними читаннями й фестивалями. Думаю: світ такий великий, а якоїсь миті в певному місці, в один і той самий час опиниться стільки добрих людей, які живуть за сотні кілометрів одні від одних і які могли би ніколи одні одним не статися, якби їх не єднала така дивна і добра річ, як письмо. Люблю про це думати, люблю навіть у такій малій речі побачити теж хай мале, але добре чудо. І вже не можу, а зрештою, вже навіть і не вмію сприймати літературу як щось інше, ніж дар, у якому стільки доброго й щасливого письма, стільки світла і дуже добрих стежок, якими нам випадає пройти, стільки любові.