Воістину кажуть: «У перемоги завжди багато батьків, а поразка – завжди сирота». З цікавістю спостерігаю, як окремі люди перемогу під Харковом ділять між генералами, які їм більше подобаються або яких треба більше любити за командою.
Скажу страшне.
Планування великих операцій – це така річ, якою займаються десятки офіцерів, логістів, аналітиків. Ще є заявлена велика роль американських військових та їх розвідданих. Ще є політичний аспект. Це я вже не кажу про виконавців. Від офіцерів до рядових бійців.
І в такій справі як війна жоден притомний генерал не вийде і не скаже «це я придумав». Бо придумати в умовах сучасної війни маневр класу «маневру під Аустерліцем» – неможливо. І навіть Наполеон не сам все вигадував і планував. Були ще Бертьє, Лан, Даву (полководці часів Наполеона – ред.) тощо. Які пропонували, планували, рахували, визначали. Наполеон задавав політичну та воєнну раму. І був геніальним командувачем в одноденній битві. Дуже рідкісний дар таке поєднувати.
Навряд зараз у нас хтось Наполеон. Як мінімум тому, що ми дуже залежні від експертизи, даних та допомоги союзників. Крім того, техніка, логіка рішень, планування та логістика сучасної війни в рази складніше ніж 200 років тому.
Так, ми дуже багато чого потім прочитаємо в мемуарах. Але зараз ситуація наступна:
- Зеленський – політичний лідер країни, який вимушений приймати ключові рішення і стосовно дипломатії, і стосовно війни, і саме він для зовнішнього світу є символом нашої боротьби. Навіть якщо вам це не подобається – це так.
- Залужний – головнокомандувач, який довів що він видатний майстер і саме він координує все, що пов’язано з війною. Ним захоплюються, і є за що.
Саме ці дві людини зараз нестимуть відповідальність за будь-яку дію України. Особливо їм дістанеться, якщо будуть невдачі. За них саме їм буде «прилітати». А в разі перемог достатньо бажаючих з політичних чи кар’єрних причин відсторонити їх подалі від перемог. Це зрозуміло і логічно. Не добре, а саме зрозуміло та логічно.
Ціла низка генералів командують своїми напрямками, частинами ефективно та компетентно. І Сирський, і Наєв, і Мікац, і ще дуже багато. І їх внесок теж величезний. Серед них напевно є ті, хто має амбіцію стати на місце Залужного. І це нормально, бо мати амбіції – нормально. Як нормально політичним опонентам Зеленського хотіти стати президентом.
Але в разі будь-якої невдачі зараз «винними» будуть верховний головнокомандувач та просто головнокомандувач. Політичні опоненти Зеленського будуть роздмухувати його «провини», кар’єрні конкуренти Залужного – звісно, його. Бо така вже вага їх посад. Чи буде це справедливо? А кого це хвилює?
Я дуже сподіваюся, що далі перемог буде набагато більше, ніж невдач. І нам не доведеться бачити огидного пошуку винних. Я знаю, що багато хто мріє бачити на місці Зеленського іншого президента. Але цього не буде до кінця війни.
Я знаю, що є ті, хто хоче на місце Залужного або щоб Залужного замінили. Але навряд хтось розуміє наскільки це невдячна і відповідальна робота. Та й хто буде головнокомандувачем – вирішувати президенту. І йому ж нести відповідальність за своє рішення. І політичну, й історичну.
А щодо «заслуг». Давайте ділити перемогу будемо після того, як її здобудемо. Ми ще нічого не виграли.