Парубки й дівчата України, пише етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський про звичаї середини XIX століття, зберегли давню патріархальну чистоту звичаїв, незважаючи на багато обставин, які шкідливо діяли на цю корінну традицію. Зокрема квартирування великоросійських військ часів Петра I, які принесли в Україну непристойну лайку, не знану тут до цього часу, неминуче повинно було, як це трапляється усюди, сприяти недотриманню суворої цнотливості, і, врешті, звичай поміщиків тримати величезну двірню, своєю чергою, змінив певним чином поняття простолюдця у цьому стосунку. Але до честі малоруського народу треба сказати, що якщо й трапляються приклади легкої поведінки дівчат і заміжніх жінок, то лише як винятки, і що парубок, яким би молодим і закоханим він не був, поважає честь своєї коханої.
Незважаючи на цілковиту свободу молоді у стосунках і на звичай проводити цілі ночі разом хлопцю і дівчині (що вводить в оману багатьох короткозорих спостерігачів звичаїв), закохана пара майже ніколи не забуває про обов’язок, і якщо доля розлучить цю пару, то хлопець із чистою совістю одружиться з іншою, а його колишня подруга не внесе безчестя у дім свого чоловіка. Малоросіянки, які проводять ночі зі своїми коханими, дозволяють хлопцям невинні пестощі, але якщо парубки виявляють бажання, які ображають цноту дівчини, вона, незважаючи інколи на пристрасне кохання, припиняє побачення. Знаю, що багато скептиків, – стверджує Чужбинський, – багато знавців народності, котрі виросли і змужніли в столиці, готові усіма способами доводити, що таке неможливо і не в природі речей, але я кажу це з твердим переконанням людини, яка провела багато років у малоросійських селах.
Серед молоді зазвичай сердечна прихильність виявляється з раннього віку, і закохані більш чи менш досягають бажаної мети у шлюбі. Звісно, і в простого народу шлюб буває з розрахунку, однак частіше хлопець і дівчина одружуються за взаємною згодою через палке кохання. У молоді роки кохання у малоруса відіграє доволі важливу роль в його житті. Увесь вільний час, особливо вечори, молодь – разом. Улітку гульня називається вулиця, на яку виходять парубки й дівчата і співають іноді далеко за північ, інші види проведення часу разом: вечорниці, досвітки, грище є надзвичайно популярні у молоді.
Цікаво, що часто-густо влада суворо переслідує ці зібрання молодих людей, вбачаючи у цьому щось погане через свою короткозорість. Не розуміючи народних звичаїв, не вникаючи у народний побут, якийсь пан, звісно, може вважати за непристойне нічне гуляння молоді, особливо, якщо цей пан застосовує тут свої власні поняття, але хіба молодь із простого народу не має тішитися жодними розвагами, відповідними до її віку, можливостей і способу життя?
Такі заходи влади й поміщиків скоріше приведуть до деморалізації, тим більше, що народні гуляння відбуваються відкрито, а якщо їх забороняти, то молодь буде знаходити можливість бачитися таємно, що без сумніву більше зашкодить суспільним звичаям. Що ж до моральності малоруських дівчат, то можна побажати, аби й у інших народів вона була такою ж бездоганною.
Спосіб життя малоруса – простий, однак не позбавлений комфорту, чого ви не побачите у великоруса. Чистота і охайність житла – перша обставина, яка приємно вражає мандрівника, а інша – різноманітність їжі, яку й найбідніша господиня готує двічі на день. Навіть у дорозі малорус не може обійтися без гарячої їжі, що помітив кожен, хто мандрував степами, де зупиняються валки і де готують собі обід чи вечерю. Достаток птиці, риби, овочів дає малоросіянці можливість урізноманітнювати свої страви. У скоромні дні вона готує борщ, юшку, локшину, кашу молочну і просту, куліш, галушки, вареники, смажить печеню, пече хліб, паляниці, буханці, книші, коржі. У піст – ті самі наїдки, замінюючи м’ясо рибою, а сир, масло і молоко – маком, урдою, олією. Картопля, морква, петрушка, цибуля, часник, кріп, кукурудза, гарбуз, буряк, капуста, огірки допомагають господині приправляти свої страви. У літню пору сади й баштани дозволяють поласувати. Плоди бувають настільки дешевими, що й бідняк, який не має баштану, легко може придбати пару динь і кавунів, тому що й те, й інше можна придбати за гріш.
З семи-восьми років селянський хлопчик уже зайнятий роботою: пасе худобу чи поганяє волів на оранці і, поступово переходячи до важчих робіт, досягає повноліття, одружується і стає господарем. Дівчинка теж у віці 7 чи 8 років вчиться шити, прясти, жене худобу в поле, бавить менших дітей, прополює город і таким чином перестає обтяжувати батьків.
Незважаючи на свою побожність, малоруський народ зберіг деякі поганські обряди, обходячи переслідування духівництва ще від самих початків християнства. Обряди колядування і святкування Купала більшою чи меншою мірою збереглися в деяких місцевостях. Колядки, вочевидь, були до такої міри необхідні народові, що духівництво, втративши надію викоренити цей звичай, склало багато колядок у дусі християнства, і таких більше дійшло до нашого часу. Колядують зазвичай у перший день Різдва і під Новий рік, тільки останні пісні називають щедрівками.
Завершуючи піст Пилипівку, напередодні Різдва, 24 грудня малоросіянка, навіть найбідніша, клопочеться про приготування вечері, розкішної в межах її можливостей. Окрім звичних наїдків, на Святвечір вона варить ячмінну або пшеничну кутю і узвар із сушених плодів: вишень, слив, груш, яблук. З першою зіркою родина збирається в хаті, міняє спіднє, вбирається святково, запрошує когось із рідних або вбогих і починає урочисто накривати на стіл. Засвітивши воскову свічку на покутті, на лавці під образами настилають сіно, дивлячись, аби в ньому було якомога більше жовтих квіток безсмертника.
Коли з печі виймають узвар, хтось зі старших членів родини бере малих хлопців за чуприни – щоби кури були чубаті. Переносячи з печі дві обрядові страви, зазвичай примовляють: «Собі кутя на покуття, а узвар – на базар» і ставлять горщики на покуття. Опісля господар, вийшовши на поріг сіней чи відчинивши вікно, запрошує мороз на вечерю: «Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти, та не поморозь нашої гречки». Після чого всі сідають за стіл і вечеряють.
У перший день Різдва, надвечір, діти збираються ватагами і колядують під вікнами. Кожен господар дає їм за це кусень сала, ковбасу, паляницю чи щось інше їстівне. За дітьми вже йдуть дорослі, збираючись громадою. Колядки ці дуже давні, бо яким би змінам не підлягав текст, наспів більш-менш залишається незмінним. Поділяються колядки на чоловічі, жіночі й дитячі. Останні нерідко бувають жартівливі, хоча й на пісні дорослих існують пародії. Пісні ці різняться ще тим, що за кожним куплетом (за винятком дитячих колядок) йде приспів: «Святий Вечір». Не траплялось мені, пише Чужбинський, чувати в колядках згадок про поганське божество, але якщо в них говориться про зброю, то оспівують лук і стріли, а якщо про монети – то шеляг.
Напередодні Нового року на Меланки готують таку саму вечерю, як і напередодні Різдва, вона має назву багатий вечір. Діти, молодь і навіть сімейні люди надвечір ходять щедрувати, і пісні, які у цей час виспівують, називаються щедрівки, вони теж поділяються на чоловічі, жіночі й дитячі. Тут теж гуртуються у громади і вибирають міхоношу, якому довіряють усі подарунки, що складаються з різноманітних харчів. Із продажу усіх цих подарунків деколи виручають невелику суму, на яку молодь влаштовує собі гостину.
На самий Новий рік хлопчаки ходять по хатах і, набравши в рукавицю різні хлібні зерна, примовляють: «На щастя, на здоров’я, роди, Боже, жито, пшеницю й усяку пашницю! Будьте здорові з Новим роком і Василем». 5 січня, напередодні Водохреща, буває остання кутя під назвою голодна; назва ця, вочевидь походить від того, що народ не вживає їжі до освячення води, після чого подають обід, який є одночасно й вечерею. Після закінчення трапези господар виходить надвір проганяти кутю. Давніше це робилося пострілом з рушниць, а тепер – ударом макогона чи просто поліна об ріг будинку.
Чужбинський пише, що вже у 1870-х роках святкування Купала 23 червня в українських селах занепадає, хоча у 1850-х було доволі розповсюджене. Під час купальського обряду хлопець зі своєю подругою беруться за руки і, розігнавшись, стрибають через вогнище: якщо їхні руки не роз’єднаються, це означає, що їхнє весілля не підлягає сумніву, якщо ж руки розійдуться – на закоханих чекають перешкоди. Народ вважає, що попіл із купальського вогнища беруть відьми, які цієї ночі вирушають на Лису гору поблизу Києва на шабаш. Цієї ночі народ ставить на вікнах жалючу кропиву як застереження від відьом, котрі у цей час зліші, аніж зазвичай.
Загалом віра у відьом в малоруському народі, вважає Чужбинський, є дуже сильною, вона широко розповсюджена не лише серед неписьменних простолюдців, а також і серед письменних, і навіть серед дрібного дворянства. Відьми, в існування яких значна частина народу навіть і не сумнівається, поділяються на дві категорії: природних і вчених. Природна отримує знання у спадщину і народжується, як каже повір’я, з хвостом. Вона займається своїм ремеслом, тобто доїть чужих корів, без особливої шкоди для ближнього. Учена відьма, тобто жінка, котра з якоїсь нагоди вивчила це ремесло – зліша від природної і намагається шкодити кожному. Окрім того, що вона доїть чужих корів, вона ще й псує їх на зло господарю чи господині.
І та, й інша вміють приймати на себе образ тварини: кішки, собаки, свині чи неживого предмета – клубка, колоди. Під час своїх нічних походеньок вони ходять у самих сорочках і з розпущеним волоссям. Я зустрічав багатьох поважних чоловіків, запевняє Чужбинський, котрі розповідали мені, що в молоді роки їм неодноразово доводилося носити відьом на плечах. Утім це скоріш за все уява, розпалена зайвою чаркою горілки, коли хлопець чи чоловік, налаштований забобонними оповідками, у темряві приймає клубок, що котиться під ногами чи якусь невинну свиню, яка з’являється йому на дорозі за відьму, і от йому чомусь обов’язково ввижається, що в нього на спині опинається відьма, яку він має носити.
Хоча існування тих, хто доїть чужих корів, пише Чужбинський, не підлягає сумніву. Це вбогі жінки, які не мають своїх корів, люблять поласувати за чужий рахунок і, розпустивши волосся, в одній сорочці, вирушають подоїти чужу корову, що досить легко здійснити в умовах сільського життя, де усе навстіж. Відьму в народі називають личина. Розповіді про відьом трапляються у кожному селі. У цих розповідях відьма, зазвичай помастивши під пахвами якоюсь рідиною, вилітає в трубу і летить на мітлі, на ступі, на лопаті. За цими повір’ями відьма дуже довго не може померти, аж поки не прорубають стелю у нею над головою, коли ж вона помирає, то щоденно виходить із гробу і відвідує свій дім.
Не менш важливу роль у народних повір’ях відіграють вовкулаки або упирі – чоловіки, здатні перетворюватися на вовків і душити овець. Вовкулака від злості може перетворити на вовка й інших людей. Такі випадки розповідають по селах, зокрема, як вовкулака одного разу перетворив на вовків цілу весільну процесію. Русалки, або ж мавки, на думку малоруса, - це діти, які померли нехрещеними. Вони живуть у воді і мають довге зелене волосся. Зелена неділя, окрім двох назв Святої і Клечаної, називається ще й Русальною, бо в цей час русалки здебільшого й заманюють людей, аби залоскотати їх на смерть.
Дідько (домовик) – не має визначеного образу і змішується зі сатаною, який постає по-різному, але найчастіше у вигляді або чорного кота з вогняними очима, або чорного півня. Дідько, чорт, диявол, болотяний, пресподенний – ось назви нечистої сили. Злидні – маленькі істоти невизначеної форми, проте, якщо вони у когось заведуться, навіть у найбагатшого чоловіка, то бідність неодмінно запанує в його домі. Усі ці повір’я – широко представлені в усній народній творчості Малоросії.