На зображеннях, викарбуваних на нагробній плиті родини Шольц-Вольфовичів XVI століття, вмурованій у стіну львівського Латинського катедрального костелу, роти жінок цієї родини затулені матерією; це ніби символ того, що жінка в середньовічному суспільстві має мовчати і не втручатися у справи чоловіка. Утім львів’янки такими ніколи не були, вони як справжні європейки поводили себе незалежно, настійливо втручалися у справи своїх чоловіків, нав’язуючи їм свою думку; подібних прикладів чимало у львівській історії.
Також містянки власним розумом та інтуїцією не раз допомагали своїм чоловікам у скрутних ситуаціях, і в багатьох випадках, коли доводилося це робити, поралися з важкими чоловічими справами не гірше, а деколи й краще, аніж сильна стать. Львівські ж чоловіки, натомість, любили, поважали й цінували своїх жінок, і історик Владислав Лозинський, анітрохи не ідеалізуючи тодішній Львів, стверджує, що «у такому заможному, цивілізованому, закоханому в усе, що робить прекраснішим і шляхетнішим життя суспільстві, жінка безсумнівно повинна була мати достатньо можливостей, аби вповні розвивати не лише свою чарівливість, але й гідність своєї статі».
Є багато доказів того, що львівський містянин значною мірою посідав шляхетне родинне почуття, а в галантності щодо прекрасної статі не поступався і навіть переважав шляхтича. Це підтверджують численні шлюбні контракти і заповіти; в усіх цих актах жінка вимальовується нам як дружина і мати, оточена повагою й чуйністю.
Шукати дружину називалося шукати «приятеля»; жінка могла бути «коханкою і приятелькою» перед шлюбом, утім після весілля ще й набувала статусу рівноправного бізнесового партнера свого чоловіка, ніби у шлюбі втрачала всю, характерну для своєї статі слабкість та полохливість і підносилася до чоловічої сили й солідності. Насправді в цьому усталеному способі висловлюватися про жінку лежить думка цілковитої рівноправності з чоловіком, без якої немає повного порозуміння і повного щастя у шлюбі.
Можна сміливо припустити, що львівська містянка не поступалася шляхтянці ані в освіченості, ані в елегантному вбранні, і безсумнівно перевершувала у практичному знанні життя, інтелектуальній емансипації і самодостатності, бо могла замінити чоловіка і за прилавком, і за рахунковою книгою. Вона добре розумілася на сутності торгівлі й успішно заробляла гроші.
Освіти з певністю мала стільки, скільки могла її мати багата жінка в тогочасній Речі Посполитій, а найбільший львівський хроніст Бартоломей Зиморович пише, що від часу заснування у Львові шкіл, міські дівчата «щебетали на честь Аполлона». При дослідженні судових процесів, трансакцій та інших давніх документів виринають постаті містянок, які овдовілі й залишені самі на себе, з чоловічою енергією далі вели торгівлю, виявляючи у цьому бізнесі гідну подиву заповзятливість, на кожному кроці демонструючи розум і практичні навички.
Наприклад, вдова Анна Лонцька, яка в останніх роках XVI століття утримувала велику бакалійну крамницю, торгуючи малмазією, провадить з англійцями трансакції щодо постачання сукна, аби потім продавати його до Волощини, постачає зі Сходу турецькі кожухи, і одночасно господарює у своєму заміському маєтку, бо є власницею фільварку у Карові. Сьогодні на селі при ріллі, завтра за рундуком своєї торгівлі у Львові, позавтра в дорозі до Кракова, куди доправляє товар фільварочними кіньми, або до Любліна, де є учасницею судового процесу – ця феноменальна містянка на все має час і все пильнує власним оком; підтримує торгівельні стосунки з англійцями й італійцями, як, наприклад, з Вільгельмом Бабінґтоном і Леонардо Берсіано, з вроцлавськими німцями, з гуртовими торгівцями Ґуттерами в Кракові, пише дуже розумні листи в усі кінці світу, досконало веде рахунки і так звані купецькі «аусцуги», жваво стягає з боржників борги і спритно уникає кредиторів.
Безпосередніх відомостей про життя львівської жінки в давніх міських актах небагато, але багато є непрямих, і всі вони свідчать про її шановане становище в суспільстві; особливо багато світла на добропорядність і турботу в подружньому житті й розумну господарність жінок кидають заповіти. Зрозуміло, що немає тут сентиментальності, яка прийде у світ дещо пізніше, але є багато серця й розуму а також матеріального інтересу, що був доволі потужним чинником у тодішньому подружньому житті. Дружина-«приятель» репрезентує купцеві капітал праці, вірності й розуму а по смерті чоловіка вдова швидко йде заміж, бо цього вимагали економічні інтереси, але з цього не випливає, що перший шлюб не був чуйним і турботливим.
Таким чином можна зробити висновок, що львівська містянка одночасно була дружиною, коханкою, приятелькою і бізнесовою партнеркою свого чоловіка.
Львів’янки давнини, як переконують нас хроністи, мали й неабиякий бурхливий темперамент. Щодруга містянка у Львові мала ім’я Нета або Грета, що є скороченням імен Агнеса і Маргарита; та ж, хто не була ані Нетою, ані Гретою, то певно була Сусанною, Софією, Єлизаветою чи Катериною. Про язичок такої Нети чи Грети, про бурхливий темперамент і гордість такої «консулярної» містянки могла б розповісти не одна шляхтянка, якій трапилося зайняти її місце у катедральному костелі або в діалозі в єзуїтській колегії.
Поважний отець Томаш Пиравський, інформуючи архієпископа Яна Анджея Прухніцького (1553-1633) про стан і справи львівської дієцезії, не вважає за річ зайву згадати також і про непорушність місць для патриціанок у катедральному костелі. Біда була чужій жінці, хоч би навіть і шляхтянці, яка б зважилася зайняти місце, що належало «консулярній дружині», тоді доходило до образливих сутичок і бійок, а отець канонік розповідає, що це була справжня школа жіночих сварок.
Деколи бурхливий темперамент львів’янок переходив усі межі. 1537 року містянка Грета Кохнова разом із донькою добряче відлупцювали ректора львівської катедральної школи магістра Яна Тухольчика. Бідний учений зажадав від кривдниць компенсації за спричинені серйозні побої і моральну шкоду в розмірі 3 000 угорських золотих, але завдяки блискучому адвокатові жінок Матвію Кашеру вони виграли процес, а зневажений і побитий ректор лише спіймав облизня.
1609 року при своєму торзі риб’ярка Каська Шляківна, маючи намір вдарити варехою по голові якогось єврея, не вцілила й щосили врізала по лобі патриція і райцю Томаша Карча, завдавши йому серйозної рани. Цирульник рану швидко загоїв, але згодом лікар і бургомістр Львова Георг Боїм (1537-1617) мусив цю рану розкривати і «навхрест чоло різати, бо кістка почорніла». Нещасний потерпілий невдовзі помер.
У цьому стосунку єврейські жінки Львова були більш обмежені, бо старші кагалу карали їхній занадто буйний темперамент матеріально. Зокрема їм заборонялося ходити самим до християнських домів під загрозою кари – один літр воску. Єврейським перекупкам було заборонено сваритися й битися з християнськими покупцями, штрафом за це було позбавлення вуличної торгівлі на тридцять днів і літр воску. За бійку в синагозі жінка, яка почала колотнечу, повинна була заплатити половину таляра на бідних, а старші кагалу призначали спеціальних наглядачів, які мали стежити, аби під час богослужіння ніхто не наважувався базікати.
Європейські звичаї того часу і загалом європейська ментальність, під впливом якої впродовж своєї історії Львів перебував понад шість століть, не могли не вплинути також і на більш консервативних і більш відданих родині українських та вірменських жінок, а загалом вплив Європи формував такі інтимні, романтичні а також і ділові стосунки між чоловіком і жінкою, яких у принципі не могло бути ні на Сході, де панували гаремні звичаї, ні тим більше в дикій Московії, де жінка мала статус гірший від рабині.