Сьогодні 15 жовтня 2011 року. П'ятдесят два роки тому у Мюнхені загинув Степан Бандера. Провідник Організації українських націоналістів. «Герой», «зрадник», «колаборант», «провідник», «вірний син України», «ненависник усього польського». Словом, особистість вищою мірою контроверсійна.
Суттєво доклався до збільшення градусуцієї контроверсійності колишній президент України, присвоївши Провідникові звання Героя України. Ефект був приголомшливий. Одностайним бажанням подискутувати про Провідника загорілися і патріоти, і шовіністи, націоналісти і ліберали, українці і поляки, «регіонали» і «свободівці», в міру розвитку подій долучилися решта зацікавлених сил.
Кожну річницю, пов’язану з Бандерою, відзначають маршами і більш чи менш гучними акціями – хто на які спроможний. І все б нічого, але є одна деталь – Бандера уже більше півстоліття, як покійний. А коли згадуємо про покійних, неодмінним атрибутом згадки має бути свічка. І неодмінним «пунктом відвідин» – церква.
Бо в запалі боротьби – хто за що – безнадійно загубилася одна простенька річ: Бандера, крім усього іншого, був людиною. Звичайною живою людиною, без німба чи рогів – як кому більше пасує – на голові.
Я виросла в Стрию. Хто не знає – це місто дитинства і юності Бандери. Тут ще стоїть будинок, де жив малий Степан, стоїть гімназія, де він навчався і особисто я неодноразово проходила цим маршрутом. На місцевому цвинтарі ще збереглися могили родичів цієї людини.
І ми теж люди. І природно для людей віддавати належну шану покійним. Особливо, коли ці люди називають себе християнами. Втім, вислів «Про мертвих – або добре, або нічого» придумали давні римляни – язичники.
А серед нас, живих, усталилася звичка судити мертвих. Але, перш ніж вислухати чергову порцію дифірамбів чи лайок, задам кілька питань.
Агов, борці з фашизмом, ви готові просидіти три роки в одиночці Заксенгаузена без жодного контакту з зовнішнім світом? У приміщенні розміром 2 на 3 метри, де «взимку замерзали від холоду, а влітку душилися від спеки»? Ви готові прямо, в обличчя відмовити Гітлерові скасувати Акт проголошення української державності?
Агов, патріоти, а ви готові відсидіти п’ять років у одиночці тюрми «Свєнти Кшиж»? Ви згодні постати перед судом? Ви згодні у віці двадцяти п’яти років почути вирок смерті на власну адресу? Між іншим, від міжвоєнного польського суду відкупитися було значно складніше, ніж від сучасного українського. Особливо слабшій стороні.
Ми присвоїли собі право судити людей, до яких ніколи не доростемо. Бандера, як би його не сприймали – одна з таких особистостей. Якій ще й випало жити у винятково тяжкий період історії. Зараз, через півстоліття після загибелі Провідника, нікого з нас за зайве слово не повезуть «на білі ведмеді» і не запхають в гості до «діда Лук’яна»
Тож – так, по-людськи – дайте Бандері спокій. Хай з Богом спочиває. І Бог йому суддя.
А займімося справами більш насущними і продуктивними.
Олеся Ісаюк, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху