Уявлення про власне минуле, корені, традиції – це фундамент для теперішнього та майбутнього як окремої людини, так і великої спільноти. Тож важко переоцінити важливість такого явища, як історична пам’ять суспільства: хто в ній герої, а хто антигерої, що «наше», а що «чуже». Ці уявлення далеко не завжди мають багато спільного з реальними історичними перипетіями, часто на масовому рівні вони є радше низкою міфів. Нерідко вони є й результатом конкретних політичних і культурних обставин певної епохи, що може бути на багато століть віддалена в часі від подій, які творять історичну пам’ять.
Нещодавно вийшла друком книжка українського дослідника Віталія Михайловського «Наші королі – Reges Nostri. Володарі та династії в історії України», яка й спонукала автора цих рядків до пропонованої рефлексії. У книжці читач знаходить вписані у ширший контекст епохи образи королів, що панували над значними теренами сучасної України від XIV до кінця XVIII століття. От тільки глянувши на зміст книжки, читач може поставити запитання «а де тут наші королі?». Владислав Яґайло, троє Сиґізмундів, Стефан Баторій, Ян Собєський, Станіслав Авґуст Понятовський – жодне з цих імен не є частиною українського історичного чи то ґранд-, чи будь-якого іншого наративу, ні в шкільних підручниках, ані в історичній пам’яті суспільства. Точніше, вони там всюди присутні, але як «чужі», а не «свої».
Нескладно зрозуміти такий стан справ, сформований ще істориками ХІХ століття. У ті часи вони часто були куди більше, ніж просто науковцями. Історики лише трохи меншою мірою, ніж поети й письменники, грали роль націєтворців. Кожна нація, особливо на стадії свого формування (а її якраз і переживали українці в «довгому ХІХ столітті»), потребує чітких і, бажано, досить простих схем. Схем, які давали б чітке уявлення про «чорне» і «біле», «наше» і «чуже». Відокремити українську історію чи то від польського, чи російського історичного наративу – це фундаментальне завдання неминуче потребувало спрощень такого багатогранного і мозаїчного явища, як середньовічна чи ранньомодерна доба. Тому, наприклад, правителі Польського королівства чи пізнішої Речі Посполитої всі як один стали поляками. А козацькі ватажки – незалежно від реального походження – українцями.
Історики ХІХ і початку ХХ століття на чолі з Михайлом Грушевським вправно виконали свою націєтворчу місію і, попри всі катаклізми ХХ і тепер уже ХХІ століття, ніхто при своєму розумі не буде ставити під сумнів існування й самобутність української нації. Це не означає, звісно, що її не потрібно оберігати. Маючи сусідом Росію з її любов’ю до гібридних війн, а особливо в історичній і загалом гуманітарній сфері, це завше буде на часі. Інша річ, що в реаліях ХХІ століття, тих викликів, які диктує наша доба й навколишній світ, підходи родом з позаминулого століття нечасто є помічними.
Маючи міцний фундамент під ногами, доречно буде поступово відходити від давніших виразно «чорно-білих» стереотипів про українську історію, особливо про епохи, разюче відмінні від модерних часів. Епохи, коли звичні для нас національні окуляри фактично не існували, коли ідентичність людей часто ґрунтувалась на разюче відмінних чинниках. В українській історичній науці ці зміни поволі, але дедалі впевненіше тривають від початків незалежності. А ось на масовому рівні поки що успіхи скромніші.
Візьмімо за приклад Річ Посполиту, яку в нас асоціюють (якщо взагалі про таку знають) або просто з Польщею, або, в кращому разі, називають литовсько-польською. Останнє формулювання доречне з політичної точки зору, адже 1569 року справді об’єднались два політичні організми – Польське королівство та Велике князівство Литовське. Але це не показує навіть повноти цього самого політичного виміру, не кажучи про національний, суспільний, культурний тощо.
Лиш недавно почався болючий відхід від давньої звички трактувати Люблінську унію й появу Речі Посполитої як щось винятково негативне для української історії. Можна сподіватись, що до шкільних програм та підручників колись добереться й теза про те, що русини-українці були в тій державі не пасивними об’єктами й вічними жертвами різноманітного гніту, а активними суб’єктами. Руська шляхта відігравала помітну роль у дуже демократичному, звісно ж, як на ті часи, устрої Речі Посполитої. Відстоювала інтереси власних теренів, брала участь у місцевих сеймиках і загальнодержавному Сеймі, розбудовувала міста і фортеці, спонсорували культуру й освіту, відігравала ключову роль у розвитку козацтва. Зрештою, обирала королів. А за потреби могла й приєднатись до антикоролівського виступу, якщо монарх порушував дані раніше присяги й посягав на шляхетські вольності.
Усе це не означає, що ту державу слід ідеалізувати. Вона була сповнена найрізноманітніших проблем. Деякі з них з плином часу загострювались і довели Річ Посполиту до краху. Але як мінімум варто перестати сприймати її (і далеко не тільки її) як частину «не нашої» історії. Поляків ще в ХІХ столітті не треба було просити двічі, щоб поставити знак дорівнює між термінами «Річ Посполита»/«шляхта» і «Польща». Відмова від власних історичних еліт, від великого 300-літнього шмату власної історії між занепадом Русі і появою козацької Гетьманщини болісно «аукнулась» ще в роки Української революції 1917–1921 років. І дотепер таким підходом ми обкрадаємо самі себе.
Повернімося до прикладу королів. Чи буття королем Речі Посполитої чи навіть суто Польського королівства означало бути поляком? Серед майже двох десятків постатей, представлених Віталієм Михайловським, власне поляків виразна меншість. Представники французької Анжуйської династії з Угорщини, династія Яґеллонів, започаткована литовським князем, трансільванець з угорського роду Стефан Баторій, шведська династія Вазів чи саксонці Веттини. Є тут і представник давнього українського князівського роду Вишневецьких – Михайло Корибут, син ще однієї жертви чорно-білих поглядів на минуле, Яреми Вишневецького.
Якщо поляк застосує суто етнічний принцип до сприйняття всіх цих королів, то він, як і середньостатистичний українець, має всі підстави заявити – «а де тут наші?». Нашими і для поляків, і для українців, і для литовців чи білорусів цих монархів робить вплив, який вони мали на історії цих народів та їхніх земель. Але що ще важливіше (і що разюче відрізняє їх від, скажімо, російських царів) – більшість із них обиралась тогочасним громадянським суспільством – шляхтою, яка не була німим рабом государя, а рівноправним партнером (а іноді й опонентом) монарха.
Зрештою, численні привілеї на чолі з Маґдебурзьким правом, що забезпечили колись успішний розвиток Львова, були надані місту королями. В останній чверті ХІХ і на початку ХХ століття Львів мав титул «королівського столичного міста». Усе це не означає, що цих монархів треба прирівняти за значенням до Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи. Але вони, як і багато інших складових української історії, точно заслуговують кращого місця в нашій історичній пам’яті.
Тим паче, що в той же час автори різноманітних «правдивих» чи «прихованих» історій України знаходять чимало вдячної аудиторії для своїх псевдоісторичних фантазій про праукраїнських князів Отка, Самослава чи ще якогось Прибину. Ну або для українізації гунського вождя Аттіли й перетворення його на слов’янина Богдана Гатила. Такі вигадки – це не патріотизм, а меншовартість, що споріднює декого з нас із північно-східними сусідами. Для них також етруски – «ета рускіє».
Українське минуле – реальне, а не фентезійне – пропонує чимало гідних сторінок, якими можна й треба пишатись. Так, саме в ранньомодерну епоху, яку ми зазвичай викидаємо з власної історичної пам’яті, сформувалось чимало рис, які не споріднюють нас із росіянами, а підкреслюють глибину цивілізаційної прірви поміж нами. Єдність у різноманітті – ключова складова західної цивілізації. А ми ж хочемо саме туди, і не просто приєднатись, а повернутись на належне нам місце.