Українські націоналісти переконані, що Галичина є навіки невід`ємною частиною України, і тому повинна пережити з нею всі негаразди та трагедії. Може й так, але про це повинні заявити ми – галичани.
Знову вересень. Все, як завжди, - школа, бульба і річниця радянської окупації. За рік можна буде урочисто відзначити ювілей того факту, що Галичина потрапила в довготривалу залежність від Росії, відчула на власній шкірі реалії перебування з українськими братами у складі однієї держави, але що найгірше - втратила політичні сили, які б по-справжньому переймалися благоденством цього краю і добробутом цього народу.
Дорадянські галицькі політики, прагнучи автономного відокремлення - поляки від австрійців, а українці від поляків - розглядали Галичину як цілісний соціально-економічний організм, підкреслювали специфіку її культурно-історичних традицій, особливість мовної і релігійної ситуації. Партії і громадські рухи, навіть маючи на меті пропаганду лівацьких, націоналістичних чи ліберальних ідей, у політичній діяльності і агітації вони все ж базувалися на інтересах місцевого населення і понятті «добра краю».
З приходом «совєтів» це, звичайно ж, урвалося. «Окремішність» цього краю марґіналізувалася на користь уніфікації у вигляді окремих областей, а специфіка традиції і культури народів, що його населяли, зводилася до етнографічно-фольклорних особливостей в межах «багатонаціональної держави». А в цілому курс на українізацію народів Західної України був фактично курсом на совєтизацію.
Нинішня українська держава, як вірна правонаступниця УРСР, продовжує політику українізації з метою уніфікації «народонасєлєнія», такої потрібної в рамках олігархізації внутрідержавних стосунків. Тому українські політики і урядовці з неменшим запалом заперечують окремішність будь-яких етнічних груп, якщо вони виходять за межі усталених совєтами етнографічно-фольклорних рамок. Тільки тепер їм нашивають ярлики не «буржуазних націоналістів», а «сепаратистів». У цій боротьбі за «єдність українського народу» особливо фанатичними соборизаторами люто перекреслюються культурно-мовно-історичні особливості етносів, а разом з ними ігноруються особливі потреби соціально-економічного характеру різних регіонів.
Вирубка лісів, «відшутрування» русел річок, знищення важливого для західних земель тваринництва - це окремі приклади централізованого господарювання - шкідливість якого розуміють на місцях, але легковажать у столиці.
Звичайно, що такі питання можна було б вирішувати в межах діяльності місцевої влади, якби вона насправді мала ті реальні повноваження, які передбачає статус органів самоврядування. Однак політична система в Україні вибудувана так, що в регіонах, аж до найменших районних адміністрацій, рішення приймають люди, які не є насправді місцевими політиками, а лише дрібними державними чиновниками. Їхня кар'єра залежить від столиці, завдання вони отримують зі столиці, і відповідальність несуть перед столицею, а не місцевими колегами чи, тим більше, місцевими мешканцями. Втім, і місцеві виборні політики, і місцеві державні чиновники є переважно членами всеукраїнських партій, котрі ставлять перед собою мету здобути якнайбільше влади в центральних органах. Таким чином політичні цілі також уодноманітнюються в межах усієї країни, часто коштом іґнорації потреб регіонального характеру. Саме звідси беруться безглузді вичерпування місцевих ресурсів і зневага до місцевих інтересів - Київ скаже «нада», регіональні виконавці скажуть «єсть».
Масова втеча галичан на заробітки, низький рівень шкільної освіти, падіння престижу знаменитих колись регіональних ВНЗ, ліквідація підприємств, занепад дослідних інститутів, деградація культурних закладів тощо - все це мало хвилює столичних мешканців (якими згодом стають і «найуспішніші» регіональні політики), адже на їхнє переконання саме у Києві повинно бути все найкраще. Та й взагалі, їм зі столиці видніше, як нам жити у регіонах, навіть якщо ми маємо з цього приводу іншу думку.
Галицькі діячі, які отримують від регіонального виборця «путівку» у велику політику, щоб захищати інтереси свого виборчого «округу», дуже швидко прокидаються з зрозумінням, що сфера їхніх інтересів зводиться до Києва, де найбільші можливості і найбільші хабарі, де найменше відповідальності і побутових проблем. Щоб здобути доступ до цих можливостей, їм треба грати в столичні ігри, де місця для відстоювання інтересів слабих регіонів практично не залишається.
Втім, більшість з них і не давала обіцянок захистити інтереси галицьких міст і сіл, робітників і селян, школярів і пенсіонерів, вчителів і інженерів, менеджерів і бізнесменів. Будучи представниками всеукраїнських партій, вони ставлять завдання то захисту України від Росії, то поширення української мови на Сході, то виведення Чорноморського флоту Росії з Криму тощо. А замовити словечко за потреби галичан практично нікому. Тому нам нині абсолютно необхідною є політична сила, яка б своїм первинним завданням ставила інтереси Галичини і галичан. Всі інші «загальноукраїнські проблеми» повинні залишитися справою персональних зацікавлень членів такої організації.
Не маючи свого речника на державному рівні, галичани залишаються розмінною монетою у вічних примітивних протистояннях Схід-Захід, і глиною для ліплення небезпечних у перспективі і несправедливих для нас стереотипів - «бандер», русофобів, антисемітів, полоножерів, чи й просто «вуйків». Сьогодні роль «типових галичан» в загальній уяві відіграє групка націоналістів, котрі своїми ксенофобськими, антиросійськими і антисемітськими «шоу для ЗМІ» творять фальшивий образ регіону, адже ніяк не репрезентують більшості галицького суспільства. Але хто про це заявить публічно на всю країну, Європу чи світ, якщо Галичина не має організацій, що представляли б і обороняли її інтереси?
Якщо ми не хочемо, щоб хтось вирішував нашу долю замість нас і без нас, ми повинні заявити про це на повний голос. А щоб це зробити, треба мати свого речника і таким речником має стати політична партія чи громадянський рух, наприклад - Партія Галичан.
Потреба такого виразника галицьких інтересів стає очевидною саме зараз, коли ми переконалися, що світ, до якого ми належимо, є далекий від стабільності. Галичани знову почувають себе «зрадженими» і проігнорованими. Тепер - Юлькою. Російська загроза знову набрала обрисів реальності, а не теоретичної можливості. На цьому тлі все чіткішою для нас стає й «українська загроза». Бо якщо який-небудь київський «цар» спровокує війну з Росією, то бомбардуватимуть і наші галицькі міста. Провокація самовпевненого оточення горе-патріотика Саакашвілі наочно продемонструвала агресивну реакцію Росії, безпорадність Заходу, безголову позицію України. Але найважливішим уроком грузинсько-російського конфлікту для нас є те, що безмовний народ і безлика територія з «поганою репутацією» є найкращим майданчиком для міжнародних провокацій у сфері з`ясовування стосунків між Сходом і Заходом. Швидше за все, що Грузія була першою на шляху «нової» російської зовнішньої політики.
Українські націоналісти переконані, що Галичина є навіки невід`ємною частиною України, і тому повинна пережити з нею всі негаразди та трагедії. Може й так, але про це повинні заявити ми - галичани. Ми повинні передусім відповісти собі на запитання, чи хочемо розділити долю з такою державою у випадку, якщо через невизначеність поняття український народ і внаслідок безхребетності і корумпованості українських еліт, Україна опиниться знову в російському ярмі? Чи готові ми заплатити таку ціну?
Галичани повинні чітко усвідомлювати, яку ціну ми готові заплатити за добро своєї батьківщини і добробут та безпеку свого народу. Пошук відповідей на ці непрості питання шляхом широкої суспільної дискусії, озвучення цих відповідей на весь світ повинен нам допомогти організований громадянський рух.
Рух Галичан.
Фото зі сайту https://www.nesam.in.ua/