Проблема державних нагород України полягає в тому, що надто суб’єктивними є критерії відбору нагороджуваних. Якщо в часи творення цієї системи існували жорстка вертикаль та ієрархія, відповідно, лауреатів та орденоносців визначала Компартія, то в сучасних умовах партійного плюралізму та ринкової економіки весь механізм надання звань «заслужений», «народний» та «за видатні заслуги/досягнення» нагадує театр абсурду. Радянський театр, що вирушив на гастролі з комуністичного Радянського Союзу і ніяк не зустрінеться з українською дійсністю.
Гляньмо уважніше на список почесних звань, які присвоює президент України. Це заслужені і народні артисти, архітектори, вчителі, художники, будівельники, лікарі, винахідники, гірники, економісти, енергетики, металурги, лісівники, машинобудівники, метрологи, природоохоронці, раціоналізатори і, прости Господи, журналісти. Всього 41 позиція з різних сфер, деякі з яких навіть втратили актуальність. Воно б нічого, якби ці відзнаки видавали своєрідні об’єднані за професійною ознакою громадські організації. Але ні, відбирає і нагороджує держава руками чинного президента.
У нормальній, не радянській країні усі ці речі вже давно були б на рівні відзнак добровільних клубів за інтересами. А суспільство винагороджувало б своїх найдостойніших високими зарплатами, відповідними цінами на їхні твори мистецтва, прибутками від концертів та величезними замовленнями на будівництво грандіозних об’єктів. Бо для чого відомому архітекторові належати до спілки, якщо він ледве встигає виконувати замовлення? Для чого сталеварові така нагорода від президента України, якщо підприємство давно приватне і все, що йому належиться, щоразу переказується на його банківський рахунок? Для чого надавати звання почесного раціоналізатора, якщо його раціоналізаторські пропозиції не були використані у виробництві? А якщо використані, то це означає, що він вже давно отримав за це оплату.
Але найбільш промовисто про радянську суть цих нагород і відзнак свідчить звання «Заслужений журналіст України». Поєднання слів «заслужений» і «журналіст», враховуючи, що звання надає глава державної владної вертикалі, нівелює обидва слова. Оскільки було б повним абсурдом вважати людину журналістом, якщо вона заслужила похвалу у влади і дістала за це матеріальну винагороду. Журналіст, який від імені суспільства уповноважений стежити за владою, контролювати її, інформувати громадськість про зловживання й порушення і не робить цього, а прислуговує владі, має називатися іншим словом. Журналісти, що отримали нагороди від влади, треба розуміти, більше не посміють її критикувати, а отже зраджують свій цех. Тобто приймання нагород від влади суперечить суті журналістської діяльності.
У всій нагородній системі України проглядаються дві головні мотиваційні лінії. Перша – соціально-компенсаторна. Саме вона дозволила в перехідний період зберегти радянську систему нагород та відзнак. Відомо, що в умовах соціалістичної економіки, за відсутності приватної власності, навколо різних нагород сформувалася система винагородження та заохочення. Почесні звання ледве не в кожній галузі супроводжувалися істотними доплатами й матеріальними винагородами: наданням квартир, пільг на проїзд, відпочинок і лікування. Не малу заохочувальну роль в умовах загального дефіциту відігравала також можливість користування послугами спецрозподільників. Мати відповідні звання – означало належати до номенклатурної касти. Але водночас це означало і тотальний контроль з боку влади та правлячої партії. Найменший конфлікт з владою обертався не тільки повною втратою соціальних гарантій, але й падінням на дно в соціальній ієрархії.
Тому в умовах загального зубожіння перехідного періоду до ринкової економіки виглядало логічним зберегти пільги і доплати працівникам культури і мистецтва: письменникам та артистам. Але зберегли доплати і надбавки не тільки старим «заслуженим» і «народним», але й наплодили тисячі нових.
Тобто замість того, щоб тільки на якийсь період врахувати попередні досягнення при нарахуванні пенсій та зарплат – зберегли саму систему. Система відзначень за досягнення у мистецтві, хай як дико це не звучить, замінила собою службу соціального забезпечення. І так у всіх сферах: науці – звання Заслужений діяч науки та техніки (навіть для людини, яка не написала жодного гідного уваги наукового тексту) сприяло налагодженню «тіснішого» зв’язку між науковцем та адміністрацією. І аж ніяк не спонукало до росту наукових відкриттів. У культурі й мистецтві – заслужені і народні артисти, культурні діячі та ін. Підміна званнями роботи відділу соціального забезпечення знівелювала і нагороди, і соціальну службу.
Другою мотиваційною лінією для збереження в незалежній Україні старих відзнак та нагород стало бажання влади контролювати творчу і наукову сфери. Річ у тому, що система творчих спілок та надання почесних звань – це своєрідний підкуп владою активних громадян. Влада розплачується з потенційно активними громадянами за їхні лояльність і мовчання щедрими подачками з державного бюджету. Усі ці звання супроводжуються доплатами до зарплат і пенсій. Наприклад, народний артист України отримує 40% доплати, а заслужений – 20%.
Відбір для нагородження здійснюють чиновники обласного рівня. Далі пропозиція йде на розгляд до галузевого міністерства, а потім лягає на стіл до президента. На цих трьох етапах виявити нелояльних, якщо такі дивним чином затесалися, – простіше простого. А на практиці це відбувається ще банальніше. Щоб потрапити у нагородні списки – треба дати хабар. Так і нагороджувачі, і нагороджені стають пов’язаними великою протиправною таємницею.
У такий спосіб серед нагороджених найбільшими відзнаками є прізвища митців, яких ніхто не знає, художники, чиїх картин ніхто не бачив, письменники й поети, чиїх книжок ніхто не читає. І тут ринкова економіка не може дати собі ради. Оскільки письменник, котрий написав хороший роман, який видавництво, щоб не ризикувати, опублікує мінімальним тиражем, і графоман, котрий має зв’язки в Адміністрації президента, – у далеко не рівних умовах.
Завдяки такій системі нагород влада, незалежно чи це режим Януковича чи президентство Порошенка, завжди зможе рекрутувати цілі полки служителів правлячої верхівки. У накладі залишаться двоє – державний бюджет та українська культура.