«Російський ліберал закінчується там, де починається українське питання», – каже популярний афоризм. На мою думку, його потрібно трохи переформулювати: там, де починається українське питання, закінчується росіянин. Приблизно в тому ж місці росіянин і починається, бо наріжним каменем його ідентичності є не вірші Пушкіна, а імперство. І допоки імперську п’яту підпирає українська потилиця – і російських ліберал, і російський путініст міцно стоятимуть на ногах.
Днями московська ліберальна діва Ксенія Собчак записала гнівне звернення до Петра Порошенка з приводу блокування російських соцмереж в Україні. «Ви втратили 25 мільйонів голосів – вітаю вас!», –сказала гламурна московка тоном суворої начальниці, що вичитує роззяву-працівника. Виявляється, український президент – це дурник, котрого і на хвильку не можна лишати без нагляду. Варто було російським лібералам відволіктися на захист московських хрущовок, як Пєтька взяв і «злив у вигрібну яму» гідність українців. «Можете помилуватися, як ви тепер там виглядаєте і як виглядає ваша країна», – скрушно промовляє Собчак.
Так, вона відсипає компліменти майданівцям і бійцям добробатів, але в загальному контексті це звучить як похвала колонізатора тубільцям, які добре постарались. Постарались, проте до самостійного життя ще не доросли, бо тепер в Україну, бачте, не хоче повертатися сам Ян Кум, творець мобільного месенджера WhatsApp. «Чи це не привід для вас задуматися?», – тицяє Порошенкові Собчак, блискаючи стильними окулярами. Виявляється, російські ліберали заздрили нашому патріотичному піднесенню, але тепер ми їх розчарували. Чим? Бо не зродили власного Бориса Єльцина (!) і тепер, замість реформ, воюємо з російськими артистами. Дебіли ці хохли, та й годі!
«У вас неймовірний хист створювати собі ворогів з раніше лояльних громадян», – дорікала Собчак Порошенкові. Вочевидь, під лояльними громадянами вона підсвідомо мала на увазі російську ліберальну тусівку.У своєму невдоволенні Собчак не була самотня – у різній тональності їй підспівував цілий хор розчарованих російських ліберальних діячів. Схоже, за останні три роки ця публіка не зробила жодних висновків. Як і раніше, російські ліберали здатні говорити про Україну лише у двох тональностях: поблажливо потріпуючи по загривку або роздратовано ляскаючи батогом. Бо для них, дітей Імперії, українець залишається не більш, як учнем, котрому потрібно вчитись, вчитись і ще раз вчитись – звичайно ж, у московських мудреців.
Натоптуючи собі доріжку в Україну, російські ліберали ритуально запевняють, що ми маємо спільного ворога в особі Путіна. Але за своєю поведінкою вони мало чим відрізняються від путінських моторол, котрі зараз вояжують по окупованих районах Донбасу. Для всіх цих кобзонів, прілєпіних та проханових ЛНР та ДНР – це зовсім не втілення імперської мрії, а туземні князівства, котрі старанно мавпують Росію-матінку, але ще мусять вчитись, вчитись і вчитись. У цьому сенсі між російським лібералом у Києві та російським путіністом у Донецьку немає жодної різниці. Хіба що першому більше пасує корковий шолом, а другому – будьоновка.
Донбаські сепаратисти щиро сподівалися, що після своєї зради стануть найкращими людьми «русского мира», такими собі «еталонними москалями». Проте для «справжніх москалів» Плотницький та Захарченко так і лишилися «потєшнимі хохламі», на зразок ряжених козачків в антуражних московських ресторанах. Тільки замість підливати горілку і міняти тарілки ці козачки морозять дупи в окопах і розігрують сепаратистський спектакль на потєху московським боярам. Для російських путінців наші «ватнікі» – хоч донецькі, хоч київські, хоч одеські – завжди будуть вічними «кандидатами в москалі», хоч би що вони робили. Так само і для російського ліберала ліберал український завжди буде молодшим, трохи придуркуватим братом, який іноді робить успіхи, проте загалом не годен претендувати на щось більше, ніж вічне учнівство.
Не варто обманюватись: так само, як путіністи, російські ліберали не сприймають всерйоз українську державність. Тому прагнення сподобатись хоч Жириновському, хоч Собчак приведе українця – незалежно від його ідеологічного вектора – назад у колоніальне стійло. Просто тому, що за російським схваленням чи невдовленням стоїть система координат, в якій точкою відліку є самі росіяни. Точкою ж відліку самих росіян є їхнє імперство. Тому «Дім вільної Росії», котрий нещодавно відкрився у Києві, із притулку для політичних емігрантів та дисидентів легко може перетворитись на імперське кубло. Це зовсім не означає, що там роздаватимуть заборонені георгіївські стрічки, проте російський імперіалізм ніяких стрічок і не потребує – головне, аби українці залишались слухняними і уважно слухали, що скажуть російські мудреці.
То невже варто закрити двері для всіх росіян? Зовсім ні. Просто в українському суспільстві має бути атмосфера, котра не залишатиме їм вибору: або викашлювати з себе імперську отруту (причому не в ефіри українського ТБ, а в унітаз), або забиратися геть. І от тоді всі, хто витримає ломку, матимуть шанс стати справжніми російськими опозиціонерами – тими, хто ніколи не вдягатиме ані будьонівку, ані корковий шолом. Щоправда, чи залишаться вони після цього росіянами?