Готуючи матеріали до третьої статті з циклу «Хто такі українці?», довелося задуматися над широким спектром дрібніших, але не менш глибоких тем. Ми вже пробували розібратися із займенником «ми», тобто з тим, хто має право говорити від імені нації та народу. Хто і чому присвоює собі право бути «речником» (спікером) народних настроїв, прагнень та устремлінь. Сьогодні мова піде про шляхи в еліту. І про те, чому складається враження, що «захід» в українську еліту є, а вороття нема? Насправді все у нас як у людей. Правда, з поправкою на східноєвропейську специфіку.
Ця специфіка полягає в тому, що формування еліт відбувається у нас не завдяки спадковості поколінь (успадкованого майна, активів, досвіду управління), навчанню в найкращих університетах світу та наполегливому просуванню службовою драбиною.
«Із грязі в князі»
Дивно, але те, що в західному суспільстві означало високий рівень вертикальної соціальної мобільності та можливість стрімко підніматися у соціальному розрізі, в цьому російському прислів’ї має однозначно негативне забарвлення. Чому? Адже процес витіснення в другій половині ХІХ століття молодою, багатою буржуазією аристократичного стану із найвищих владних кабінетів викликав у родової аристократії однаковий рефлекс – «затискання носа». І у всіх суспільствах це означало кінець монополії аристократії та прихід їй на заміну нових, почасти дуже жорстоких менеджерів. Така метаморфоза відбулася майже зі всіма європейськими суспільствами.
Подібні процеси відбувалися і з українцями. І, що цікаво, це відбувалося незалежно від того, як ставилися імперські органи влади до «українського питання». Наприклад, в Російській імперії, про яку у нас прийнято говорити або зле, або ніяк, змогли реалізуватися, тобто скористатися високою вертикальною соціальною мобільністю, люди, котрі на старті були кріпаками, лоточниками і звичайними неімущими селянами.
Так, Артемій Терещенко «виріс» із лоточника до потужного цукрозаводчика і заснував цілу династію. Кріпак Михайло Яхненко доробився не тільки до власної свободи і викупив з кріпацтва своїх рідних, але й побудував найбільший цукровий завод у Європі. А ще династія Ханенків, Алчевських та багато інших успішних українців, завдяки яким, якби не більшовицький переворот 1917 року, ми не мусили б говорити про деградацію правлячої еліти, відсутність справжніх університетів, жахливе недотримання соціальних стандартів і зрештою кожні десять років виходити на революцію. Таким був наш процес первісного накопичення капіталу, а не те, що нам хочуть «впарити» тепер олігархи зі своїми підспівувачами.
Специфіка також у тому, що на пострадянський простір треба було повернути тих, кого жорстоко усунули після більшовицького перевороту, встановлення диктатури пролетаріату та утвердження радянської влади на всьому українському просторі після 1945 р. Тобто належало здійснити новий надпотужний проект – повернути майно із всенародної у приватну власність. А тих, «хто був ніким, а став усім» – не повертати в «ніщо», а навпаки, створити нові можливості для приватної ініціативи і для формування в суспільстві потужного середнього класу. Оскільки майже нікого зі старих власників не лишилося і, по суті, це вже було зовсім інше майно, значною мірою, надбане спільними, колективними зусиллями, то й механізми переведення із суспільної у приватну власність мали бути доступними для всіх громадян.
Можна все
Але треба бути вкрай наївною людиною, щоб повірити, що в Радянському Союзі не було приватної власності. Вона була, і її квазі-власниками були ті, хто мав право нею розпоряджатися – тобто партійна номенклатура та радянський управлінський апарат. Власне, ця категорія людей, що найближче стояли до «всенародної» власності, й заходилися присвоювати собі те, що їм ніби й так належало.
«Ваучерна» приватизація дозволила «червоним» директорам та партноменклатурі, а також їхнім дітям та родичам легалізувати цей «великий обман». Люди, які мали уявлення про капіталізм та вільний ринок лише з радянських підручників «політекономії», не знали, що мають робити зі своїми майновими сертифікатами і тому дуже легко з ними розпрощалися. Нагадаю, що за старим законодавством приватизація була можливою лише через майнові сертифікати – ваучери. На скуплені за копійки ваучери можна було приватизувати успішне підприємство. І потім, якщо не було бажання ним займатися, то можна було продати, але вже за ціною в десятки разів вищою. Ті, хто мав можливість стати монополістом у певній галузі, продовжували скуповувати підприємства та обанкрочувати своїх конкурентів. Так Україна отримала своїх перших мільйонерів та мільярдерів. Найбільш успішними були ті, хто був причетний до нафтового і газового бізнесу, хімічної та металургійної промисловості, енергетики.
Після короткого «ваучерного» інтермецо настав час ділків вищого польоту. І якщо старе радянське чиновництво ще зберігало хоча б видимість законності (традиційний страх перед парткомісіями), то нувориші, керуючись гаслом «під час первісного нагромадження капіталу можна все», до решти доруйнували віру суспільства у справедливість. В суспільстві стала насаджуватися думка, що перший мільйон заробити не можна, його треба вкрасти. І крали безсоромно. А якщо все крадене і не зовсім законне, то його можна «віджати», захопити, перерозподілити. Настав час корсарів широкого масштабу. Ті, хто вижив у цих кримінальних війнах, також поповнили лави економічної, а згодом і політичної еліти України. Вчорашні бандити, злодії, картярі, кілери перевдягнулися в дорогі костюми, найняли собі найкращих юридичних та фінансових радників, прикупили палаци в Лондоні і почали бавитися в нову аристократію.
Забави пострадянських «аристократів» та їхня челядь
Птахи нижчого польоту присіли на фонди державного і комунального майна. Вартувало на кілька років очолити якийсь фонд, як людина однозначно міняла потертий костюм радянського інженера на добротний брендовий одяг мільйонерів.
Неймовірне багатство, яке за кілька років звалилося на голову вчорашніх радянських функціонерів, інженерів, інтелігентів у першому поколінні або взагалі бандитів, перетворивши їх на владних і впливових, породило відчуття браку поваги й шанування до них з боку суспільства. Тому дехто прибрав собі роль мецената: створював благодійні фонди, фінансував видання творів усіляких віршомазів та графоманів. Особливою популярністю користувалася національно-патріотична та релігійна тематика. Загравання з церквою стало звичною справою. Та й що ті нещасні тисячі на поетичні збірки, «історичні» альбоми та релігійні прощі у порівнянні з вкраденими мільйонами?
Можна сказати, що подібні процеси протікали у всіх суспільствах, тільки з поправкою на час. Може й так. Але наші «меценати» не засновували приватних університетів, не фінансували наукових проектів, не давали стипендій талановитим молодим людям для навчання за кордоном, все що вони робили – це формували навколо себе загони власних адорантів. Завдяки чому у них створювалося відчуття власної вибраності, непогрішності та правоти.
І те, що вічно бідна гуманітарна інтелігенція так легко погоджувалася на роль придворного навіть не блазня, бо блазневі дозволялося правдиво жартувати, а на звичайну прислугу, призвело до того, що в Україні так і не сформувалося центрів критичного мислення. Виявилося, що викладачі університетів не здатні навчити студентів вчитися, аналізувати і просто критично мислити. З’явилися натовпи випускників з дипломами, які майже нічого не вміли, але знали «як треба». Як і до кого підійти, що сказати, де похвалити, щоб «меценат» чи то партійний бос пролили на них легенький струмінь з «рога достатку». А що вже казати про нову ідейну, але малокваліфіковану молодь? Ті ж комсомольці, тільки навиворіт.
Така «всеїдність» та безпринципність гуманітарної еліти та духовенства значно полегшила роботу кланово-олігархічній системі щодо релятивізації моральних та етичних цінностей. В чому, до слова, неабияку участь брали й наші християнські церкви. Церквам, на жаль, було байдужим походження грошей від «меценатів». Мало того, деякі з отців безсоромно агітували за того чи іншого кандидата в депутати. І робили це не безкорисно. Доходило до комічних випадків, коли після виборів до священиків, які не забезпечили відповідної електоральної підтримки, приїжджали «братки» і відбирали назад «пожертви». Але навіть після таких інцидентів ні церковні ієрархи, ні віруючі не задумалися над тим, що, це перш за все, аморально. Аморально з обох боків. Що суспільство втрачає орієнтири, що слово «політик» стало синонімом до слів злодій, обманщик, аморальна людина. І головне, що все це нормально, бо політика – то «брудна справа» і вона іншою не буває.
Система та «Кощієва смерть»
Коли нові володарі світу взялися за створення своїх партійно-політичних проектів, стали перекупляти хоч і чесних доти, але практично убогих депутатів, то ті, щоб не бути «дурнішими», погодилися на роль статистів у найвищому законодавчому органі України. При чому, дуже часто, зберігаючи і надалі свою стару національно-патріотичну риторику, але дедалі більше заглядаючи до рота своїм благодійникам.
З часом олігархи змогли собі прикупили цілі депутатські фракції, важливих суддів та прокурорів і вибити «квоти» на власних міністрів в уряді. А для того, щоб ніхто не засумнівався, що це правильно й інакше просто не буває, розбудували власні медіа-імперії. Де, не покладаючи рук, «трудилося» багато авторитетних журналістів, експертів, а з часом і «публічних інтелектуалів» та «моральних авторитетів». Навіть змінюючи власників, вони не переставали бути вірними слугами системи. Бо ж ці власники і склали основу потужної кланово-олігархічної системи, яка запровадила свої антилюдські закони, свою збочену «мораль» та брутальну етику людських відносин. Так в Україні сформувалася кланово-олігархічна система. При чому настільки сильна, що змогла встояти і не здати позицій навіть після двох українських революцій.
Виною цьому всьому – слабкість правлячої еліти. Брак освіти, низький рівень культури та практично відсутність кадрового резерву. Звідки було взятися людям з критичним мисленням, з протестантською етикою (а не з чистою візантійщиною), зі скромністю у потребах і з почуттям суспільного обов’язку? Хоча можна сказати, почекайте. Не вийде аристократів духу зі злочинців, примітивних шахраїв та брутальних нахаб. От вже їхні діти, здобувши освіту в західних університетах, повернуться і почнуть будувати справжню, справедливу Україну. Однак «їхні» діти є радше клонами своїх батьків. Молоді мажори недалеко відкотилися від своїх батьків: ті ж дорожезні автомобілі, пентхаузи, ролекси і всього по кілька десятків. А далі шуби, вина, мощі, діаманти, картини, і не тому, що є така естетична потреба, а тому, що це дорого і «круто». А ще тотальна зневага до всіх, хто бідніший. То про який новий суспільний договір із такою елітою може йти мова?
На завершення. Шляхи потрапляння в українську еліту вказують на те, що вона й не могла бути іншою. Ті одиниці, які радше завдяки лотереї потрапляли в парламент або в уряд, а не були туди приведені олігархами «за руку», не могли довго опиратися системі і згодом капітулювали. З кожною такою капітуляцією українська еліта втрачала свою якість, тобто клас. Декласація еліт стала можливою не тільки тому, що була зруйнована система моральних координат, але й тому, що ціла армія журналістів, експертів, інтелектуалів невтомно повторювала: це нормально, мусимо перейти і через це.
Очевидно одне, що процес очищення та оздоровлення затягнеться не на одне десятиліття. Але нам хочеться змін та справедливості вже зараз. Єдиний спосіб щось змінити – це не залишатися суспільно пасивними, не бойкотувати вибори. Вибори – це єдиний механізм, яким можна щось змінити. Треба працювати із суспільством, пояснювати, роз’яснювати і в жодному разі не допускати апатії й утвердження думки, що ми нічого не можемо змінити, що на вибори не варто ходити. Підтримувати громадських активістів. Солідаризуватися із Заходом, бо тільки спільними зусиллями зможемо подолати Систему. І підтвердженням цьому є перший успіх, пов’язаний із демаскуванням через електронне декларування декласованої правлячої еліти. Ми на початку дороги.