Історія з перейменуванням села Андріївка дещо підважує усталений стереотип про те, що декомунізації опирається русифікований Схід, а патріотична Галичина «тягне» лямку патріотизму і свідомості. Виявляється, мешканці Андріївки також «звикли», і їм теж «так зручніше». Ще й взяли на озброєння затерті аргументи про святих-покровителів. І от уже село, перейменоване за часів СРСР, має ім’я не якось комуніста, а навіть навпаки – апостола Андрія Первозванного. Добре, що до такого фінту хвостом не дійшло під час зміни назви з «Дніпропетровськ» на «Дніпро», а могли б теж протягнути версію про апостола. До речі, такі фокуси пробували провернути прихильники всіляких Єлизаветградів і Катеринославів, це ж суто випадково, що імена російських імператриць збігаються з іменами нейтрально-позитивних святих.
Підозрюю, що оці всі відмовки на зразок «зручно» і «звикли» – це таке примітивне лукавство і гра в дурника. Зручно не ходити на мітинги і не збирати підписів. А тут люди проявили ініціативу, отже питання в іншому. Може, «незручно» в сенсі «неприємно»? Згадувати про те, чого згадувати не хочеться. Лише у Львівській області, у Червонограді/Кристинополі, Скелівці/Фельштині, Ямполі/Прусах, Червоному/Ляцькому, Тернопіллі/Дорнфельді та багатьох інших є що згадати. Але часто нема що дітям розказати.
Це ж не просто «історія» в школі. Це про землю, про городи, про вулиці і колишніх сусідів, про млини і кам’яниці. Не про абстрактну спадкоємність, а про конкретну, намацальну спадщину. Навіть якщо не порушувати питання реституції (цю страшилку є кому використовувати), це логічно й очевидно. Пам’ятати про сусідів чи тих, хто жив тут до приїзду нових «місцевих мешканців», бажання особливого нема. Ні в уцілілих сусідів і їхніх нащадків, ні в приїжджих.
До того ж це може свідчити про відсутність віри у власні права бути «господарями на своїй Богом даній землі», як вчила одна партія. Якщо ми не можемо повною мірою вважати себе господарями, то й поводимося як квартиранти, по ордеру від виконкому. Так, до речі, вели себе польські переселенці в 1946 році на «зємях отзисканих». У них був страх, що німці повернуться, тому вони цілеспрямовано знищували сліди їхньої присутності.
У нас є величезна проблема з історією (і це не про потуги замінити провідну роль однієї партії іншою). Радянський історичний дискурс (княжа доба, польсько-литовське поневолення, козаччина, гайдамаки, революція…) просто не залишає місця для місцевих історій. Так виникає звичний нам уроборос, і не зрозуміло, чи то виходить Ленін, коли ліпимо Бандеру, чи ліплять одразу Леніна, просто він тепер по-іншому називається?
Крім історії, від Української Радянської Соціалістичної Республіки ми перейняли інститути та інституції. Від «рад народних депутатів» до мораторію на продаж землі. Усі ці репресивно-контролюючі «органи», соціальна роль «держави» і тому подібне. Окремі люди чи домогосподарства, і навіть «ради» (бо «громади» це трохи про інше) – функціональні каліки, які нічого не можуть без «держави».
Порожні «звернення» з приводу «формул» і «виділення майна» вам нічого не нагадують? А підтримку «лінії партії» доярками і токарями, наприклад, чи «жигулі» для ударників-партфункціонерів? У нас навіть не суспільство дбає про потребуючих, а «держава», тобто начальник…
Так от, про декомунізацію (вона ж – деколонізація). Це не про Бандеру замість Леніна. Особливо, коли Бандера в косоворотці і з балалайкою, бо «так привикли». Це про пам’ять, часом незручну, часом неприємну. А з цим у нас біда і комсомольські прожекти. Тому музеї-криївки не далеко втекли від кімнат партизанської слави. Тому мешканці «поки що Андріївки» апелюють до «центру», щоб їх не чіпали. Їх, може, і не влаштовує наявний стан справ, але порпатися в неприємних спогадах все-таки «незручно». І тут ми знову єдині, Схід і Захід разом.