12 січня у кав’ярні-галереї «Штука» в рамках Клубу шанувальників Галичини відбулась лекція «Декор гуцульської народної кераміки». Розповідала Галина Івашків – кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, автор монографії «Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть» (2007), науково-мистецьких видань «Василь Шостопалець і кераміка Сокаля» (2007), «Збірка кераміки Петра Лінинського» (2010), «Мальована кераміка Косова і Пістиня» (2012) та низки наукових публікацій в українських і зарубіжних виданнях.
За словами Галини Івашків, головними гончарними осередками Гуцульщини були Косів і Пістинь. Для повсякденного вжитку гуцульські майстри виготовляли теракотовий і димлений посуд. Оздоблювали теракотову кераміку вохровими й ангобовими кривульками чи горизонтальними смугами, однак вона могла бути й без декору. Димлена кераміка випалювалася в умовах повної відсутності кисню, важливим був високий вміст заліза у глині. Прикрашали її гладженням за допомогою камінця, ритуванням або штампуванням. Водночас широку популярність майстри Косова і Пістиня здобули завдяки мальованій кераміці або майоліці. Такі вироби випалювались двічі при температурі 900?С - спершу після виготовлення на гончарному колі та просушування на полиці і вдруге після покриття ангобом, розпису фарбами і поливами.
Похвалитись збірками гуцульської і покутської кераміки можуть десятки українських і зарубіжних музеїв, зокрема Коломиї, Косова, Львова, Києва, а також численні приватні колекціонери. Цікаво, що у 1950-1960рр. дослідниками спадку гуцульських гончарів у різних населених пунктах Івано-Франківщини було знайдено орієнтовно 400 «мальованих» печей, станом на сьогодні їх залишилось лише близько десяти.
Витоки наукових досліджень гуцульської кераміки датуються другою половиною ХІХ століття. Галина Івашків назвала низку праць з історіографії цього питання. Так, одним із перших дослідників вважається Людвіг Вербицький, хранитель Промислового музею у Львові, заснованого у 1874 році. З 1880 до 1889 року він видав десять мистецьких альбомів, у двох із яких йшлося про кераміку Гуцульщини. У виданні 1882 року автор детальніше зупинився на постаті косівського гончаря Олекси Бахматюка, в альбомі 1889 порівнював його твори з роботами відомого майстра зі Сокаля Василя Шостопальця. Подібність цілком обґрунтована – у білому тлі, манері розпису з використанням технік ритування і ріжкування, тріаді брунатно-зелено-жовтих кольорів. У 1901 році вийшов другий том п’ятитомника «Гуцульщина» Володимира Шухевича, де він писав про гончарство гуцульського краю. 1910 роком датується альбом австрійського етнографа Міхаеля Габерляндта, де була представлена збірка гуцульської кераміки, що зберігається у музеї Відня. У 1929 році польський дослідник Тадеуш Северин опублікував книгу «Pokucka majolika ludowa». Серед українських дослідників, перш за все, слід згадати Юрія Лащука, який видав декілька книжок про кераміку Косова і Пістиня: «Гуцульська кераміка» (1956), «Косівська кераміка» (1966), «Олекса Бахматюк» (1976), «Покутська кераміка», (1998). Продовжуючи огляд історіографії, неможливо оминути увагою Катерину Матейко, яка в 1959 році опублікувала монографію «Народна кераміка західних областей Української РСР», згодом статтю «Фольклорно-побутові сюжети в творчості Олекси Бахматюка» (1975). Доречно назвати й альбом Давида Гобермана «Росписи гуцульских гончаров» (1972), статтю Віри Свєнціцької «Цей неперевершений Бахматюк» («Жовтень», 1985), монографію Олега Слободяна «Пістинська кераміка ХІХ – першої половини ХХ століття» (2004), низку альбомів ХХІ ст., які видавали у Львові та Коломиї. В 2012 році світ побачив альбом «Мальована кераміка Косова і Пістиня ХІХ – початку ХХ століть», виданий Інститутом колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, де автор вступної статті - Галина Івашків, упорядники - Галина Івашків і Тарас Лозинський, автор макету - Андрій Кісь.
Пік розвитку кераміки в Україні припав на кінець ХІХ століття - у той час функціонувало понад 700 гончарних центрів, а в Косові, Коломиї, Кутах і Пістині працювало понад 250 гончарів. На жаль, із грона тогочасних гуцульських майстрів відомі імена лише кількох, які підписували свої твори, серед них Олекса Бахматюк, Іван, Михайло і Йосип Баранюки, Петро Кошак, Гнат Кощук, Микола Стадниченко, Василь Тим’як, Михайло Білецький. Більшість гончарів працювала анонімно.
Найдавнішими гуцульськими керамічними раритетами вважаються дві ікони 1811 року авторства Матвія Ковальського, які у селі Буковець знайшов Володимир Шухевич і передав у Музей графа Володимира Дідушицького. Щоправда, невідомо, чи Ковальський був гончарем, чи малярем, що експериментував із технікою розпису на глині.
Серед спадку гуцульських майстрів найчастіше зустрічаємо кахлі, дзбанки, полумиски і миски, калачі, свічники, рідше – пасківники, канделябри, чаші і дискоси. Водночас найбільшою симпатією серед широкого кола шанувальників цієї кераміки все ж користуються «писані» печі. У статті «Цей неперевершений Бахматюк» Віра Свєнціцька писала, що «кожна розмальована кахля – це новела із щоденного побуту Гуцульщини, а піч – це вже цілий роман бурлескного типу». Авторка лекції зазначила, що зазвичай піч обкладали 24-68, а то й більшою кількістю кахель. Нижче подано фото кахель із різноманітними мотивами і сюжетами, де бачимо зображення святих, церков, дзвіниць, побутові сценки («водіння ведмедя», «в корчмі», «виїзд», «панський виїзд»), сценки праці, кохання, полювання, бійок, музик, військових, урочисті моменти тощо.
Для виокремлення різних частин печі використовували пояскові та карнизні кахлі, які були вдвічі вужчими. Завершення печі мало трикутну форму, на ньому часто позначали рік її виготовлення.
Цікавим артефактом кінця ХІХ століття є тарілка Кароля Глуховського, на якій зображено славного гончаря із Косова Олексу Бахматюка. З внутрішнього боку бачимо погруддя легендарного майстра, на денці – цілу його родину. По центрі зовнішнього малюнка – Олекса Бахматюк, поруч – його дружина Тереза, вгорі – двоє доньок Анна і Розалія, внизу – батько Петро Бахматник.
Вперше про Олексу Бахматюка довідуємося з документів виставки 1873 року у Відні. Її організатором був Володимир Дідушицький, який привіз стенд із гуцульською хатою з усіма її «нутрощами». Наступну згадку про майстра знаходимо в каталозі Крайової Рільничо-промислової виставки 1877 року, що відбувалась у Львові. За участь, прекрасно виконані роботи і яскраві оздоби Олексу Бахматюка нагородили «медаллю заслуги» і п’ятьма дукатами золотом. Знову про талановитого гончаря згадують у 1880 році під час великої Етнографічної виставки у Коломиї, де майстер представив дві печі – «варисту» для приготування їжі та вертикальну «до покою». Про цю подію ходить чимало легенд, згідно яких серед гостей був навіть цісар Франц Йосиф І, який купив собі одну з печей Бахматюка. Після цього майстер буцімто страшенно запишався і дуже підняв ціни на свої вироби. У 1882 році у віці 62 років славетний гончар помер.
Вчителем Олекси Бахматюка спочатку був батько, а потім Іван Баранюк, представник гончарної династії Баранюків, до якої також належали його син Михайло і внук Йосип. Серед усіх трьох автором найяскравіших сюжетів вважається Іван Баранюк. Не витримавши конкуренції з Олексою Бахматюком, в 1860-х роках Іван і Михайло Баранюки перестала виготовляти кахлі.
Авторський почерк Олекси Бахматюка впізнаваний, його роботи відрізняються великою увагою до деталей, щільністю малюнків, пильністю у виконанні, цікавими підходами до звичних сюжетів і багатою уявою у створенні нових.
Розписувати кахлі Олексі Бахматюку допомагала донька Розалія. Після його смерті у 1882 році вона разом з чоловіком та сестрою Анною продовжила батькову справу. Цікаво, що газета «Діло» у посмертній статті про Олексу Бахматюка вказала, що «таємницю своєї прекрасної поливи майстер забрав із собою в могилу». За життя він ніколи і нікому не розказував про технологічні тонкощі своєї справи. Чи перед смертю розповів про них донькам, невідомо.
Донька наймолодшого з Баранюків Юлія теж займалася гончарством. Проте, побачивши, як добре ішли справи в Анни і Розалії Бахматюк, у 1927 році Йосип Баранюк розвалив свою гончарну піч.
Своєрідним був розпис кахель майстрами Пістиня, з-поміж яких найбільш відомі роботи загадкового Дмитра Зондюка.
Галина Івашків звернула увагу слухачів, що після кахель найбільш численною групою керамічних виробів майстрів Косова і Пістиня були миски і полумиски. Дорогий і щедро розмальований, цей посуд був гарною окрасою помешкання та приводом для гордощів кожної ґаздині. З мисника його витягували лише за урочистих нагод – хрестин чи весілля, інколи використовували у похоронних обрядах. За поодинокими винятками, у декорі повторюються ті ж самі сюжети, що й на кахлях.
Цікаві розписи спостерігаємо й на дзбанках, баньках і калачах. Останні використовувались для перенесення і зберігання свяченої води чи різноманітних напоїв – вина, горілки тощо. Їхня форма – округла і з діркою посередині – зумовлена необхідністю прив’язувати калачі на шнурку до пояса. Поверхні цих виробів опуклі, гончарі прикрашали їх геометричним і рослинним орнаментом, рідше – мотивами хрестів.
У лекції було зосереджено увагу на найяскравіших мотивах і зображеннях у декоруванні гуцульської народної кераміки, прозвучала цікава вибірка фактів із біографій найвизначніших майстрів. За словами Галини Івашків, важливим доповненням її розповіді були б відвідини львівського Музею етнографії та художнього промислу, де в одному із залів на пл. Ринок, 10 гуцульське мистецтво представлене крізь призму Різдвяних і Йорданських свят, та Національного музею, де до 29 січня триває виставка «Гуцульське Різдво у Львові». Також «дух Гуцульщини витає і в приміщенні «Штуки», де представлено чудові акварелі Кароля Коссака з його серії «Гуцули в дорозі». І, без сумніву, незабутні враження залишися б від мандрівок у Коломию чи Косів, в музеях яких широко представлено вироби місцевих гончарів, а також у Пістинь чи інше гуцульське село та містечко.
Джерела:
- Мальована кераміка Косова і Пістиня ХІХ – початку ХХ століть. Альбом. Серія «Українське народне мистецтво». – Львів: Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, Київ: Майстер книг, 2012. – 408 с.;
- матеріали зустрічі.
Підготувала Юлія Корицька-Голуб