Те, що Олександр Лукашенко, який відчутно втратив народну довіру, не має наміру здаватися та йти, як то кажуть, на заслужений відпочинок, стало зрозуміло ще два місяці тому, коли силові структури країни стали одного за одним кидати за ґрати головних конкурентів чинного президента на виборах. Тож його попередні заяви про те, що йому вже набридло президентство, що він втомився від цієї відповідальності за всю країну та її мешканців і прагне розпружитися, виявилися фікцією, відволіканням, задурманенням пильності. Насправді відмовлятися від влади він і не помишляв.
Звісно, популярний мем про «Сашу-три-відсотки» з натяком на такий «кефірний» рейтинг Лукашенка не цілком відповідав дійсності, таки багато ще білорусів трималися за бацьку, вбачаючи в ньому «острівець стабільності в бурхливому океані хаосу». Однак факт, що рейтинг білоруського лідера неухильно падав, доходячи до критичної точки необрання, – незаперечний.
Охоплений страхом втрати влади, білоруський президент став розігрувати карту російської загрози. І це виглядало досить дивно, зважаючи на те, що Лукашенко впродовж усього свого правління (з 1994 року) тільки те й робив, що позбавляв Білорусь суб’єктності, виторговуючи за неї економічні бонуси в Москви. Мова, державні символи, ідентичність, господарська самостійність – усе вже розіграно, у колоді бацьки майже не залишилося козирів, за які ще можна було б торгуватися з Кремлем. Ну, хіба що ще була карта шантажу на зближенні Мінська зі Заходом. Була та загула, але про це – далі.
Тож довелося розігрувати фарс зі затриманням «вагнерівців», прив’язкою опозиційних кандидатів до російських найманців, котрі прагнули «дестабілізації ситуації в період виборчої кампанії». Потім Лукашенко став звинувачувати в тому ж американців, поляків, українців і навіть чехів. Нагнітаючи зовнішню загрозу, він намагався змусити білорусів поставити у виборчих бюлетенях хрестик навпроти свого прізвища. Чи вдалося? Сумнівно.
У цьому контексті пригадався веселий інцидент на президентських виборах в Україні 1999 року. Тоді якийсь дотепник висловив свій протест проти Леоніда Кучми, написавши навпроти його прізвища в бюлетені «три веселі букви». А виборча комісія сприйняла це як електоральну преференцію й зарахувала голос Леонідові Даниловичу. Чи ця історія правдива – не переконаний, але зайвий раз навчає: хто рахує голоси, той і має більші шанси виграти.
Так, Центральна виборча комісії Республіки Білорусь офіційно проголосила Лукашенка переможцем виборів. Цифри були безапеляційні – понад 80% за чинного президента. Ніхто ж з конкурентів, згідно з офіційними результатами, не набрав і 10%. Білоруський лідер чомусь вирішив, що результат повинен бути саме таким переконливим, аби ні в білоруському суспільстві, ані за кордоном не виникло сумнівів у тому, що народ довіряє тільки йому. Але саме такі результати й породили спершу сумніви, а далі – обурення.
Було очікувано, що влада піде на фальшування, маніпуляції та підтасування, але ніхто не сподівався, що аж на такі масштабні. Навіть нейтрально налаштовані білоруси обурилися: «Такого не може бути!».
Незалежні спостерігачі та представники опозиції фіксували масові порушення під час процесу голосування. Далі більше: на багатьох дільницях спостерігачів просто виганяли з кімнати, де підраховували бюлетені. Фальсифікації набирали обертів. Відповідно зростала й суспільна напруга.
Влада готувалася до акцій протесту, які розпочнуться з оголошенням офіційних результатів виборів, до Мінська зганяли спецпризначенців і спецтехніку. Тимчасом згідно з альтернативними підрахунками голосів, перемогти мала б головна конкурентка Лукашенка – Світлана Тіхановська. Утім навряд чи президент і його оточення підозрювали, що протести будуть такими масовими й такими запеклими.
Ситуація на вулицях Мінська та інших білоруських міст нагадувала щось середнє між Помаранчевою революцією та Революцією гідності. До коктейлів Молотова ще не доходило, але кулачні бої з міліцією стали масовими. Демонстранти сміливо кидалися на міліціонерів, коли доводилося відбивати захоплених друзів.
Силовики ж діяли чимраз жорсткіше, використовуючи кийки, водомети, ґумові кулі. Дійшло й до летального випадку, коли міліцейський автозак врізався в натовп протестувальників: одного пораненого внаслідок зіткнення не врятували, десятки людей шпиталізували, сотні – затримали.
Білорусь перестає бути тим слухняним телятком, яке двох маток ссе. І якщо раніше там в акціях протесту брали участь невиправні політичні радикали, суспільні марґінали (на зразок Михайла Жизнєвського, що перший загинув на Євромайдані), то тепер на протистояння з владою піднялися широкі суспільні верстви.
У цій ситуації абсолютно безглуздими є заяви (зокрема й українських політологів), що, мовляв, Лукашенко таки кращий для України. Тепер уже точно ні. Віддавши наказ силовикам жорстоко розправлятися з демонстрантами, білоруський бацька знову зробив себе нерукопотисненим на Заході. Відтепер єдиним контактом зі зовнішнім світом для нього є Москва. Кремль міцно прив’язав Лукашенка до себе й тепер зможе чітко диктувати йому свою волю. І те, що Путін першим привітав білоруського колегу з перемогою, не чекаючи оголошення остаточних результатів, – зайвий тому доказ. Особливо на тлі заяви президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн на адресу Мінська, що «жорстоким репресіям проти мирних демонстрантів немає місця в Європі».
Ось як описав незалежний білоруський аналітик Павло Усов суть того, що відбувалося на вулицях білоруських міст: «Система проти суспільства. Прагнення до свободи, проти послуху і підпорядкування. Зараз фактично йде протистояння людей системи (можливо, менше їх) проти людей суспільства, які, сподіваюся, хочуть жити у вільній країні. Чи зможуть люди свободи зруйнувати багаторічну звичку людей системи сліпо підкорятися, вірно служити і бездумно діяти.
Люди системи – це і є політичний апарат, авторитарна держава. Люди суспільства – просто люди зі своїми надіями і прагненням до свободи. Питання в тому, чи захочуть люди системи стати вільними. Для цього достатньо збоїв в одному ланцюзі авторитарного конвеєра: в судах, комісії, силових структурах. Один голос правди і один сміливий вчинок солідарності з людьми свободи. Поки що, на жаль, система ще не дала збою, все справно: судять, б'ють, фальсифікують. Залишилося трохи до моменту істини, що сильніше: звичка бути рабом чи свобода».
Так, альтернативи, яка сподобалась би нам, годі було шукати в списку рейтингових кандидатів на президентських виборах у Білорусі. Як ми вже писали, серед рейтингових конкурентів Лукашенка були люди радше проросійські, аніж пробілоруські. Утім все ж йшлося про вибір. А його наявність – це вже крок «геть від Москви».
Приємно вразила заява українського президента Володимира Зеленського щодо білоруських подій, опублікована на його офіційному сайті. Процитую головний її меседж: «Наші сусіди білоруси переживають зараз непрості часи. Вони намагаються визначити вектор свого подальшого розвитку. І це дуже непросто. Вже очевидно, що далеко не всі в країні згодні з оголошеними попередніми результатами виборів. А, як відомо, будь-яка легітимність виникає виключно з суспільної довіри. Виключно з довіри. Сумніви ж у таких масштабах – це пряма дорога до насильства, до конфлікту, до суспільного протесту, що наростає. Що ми зараз, на превеликий жаль, і спостерігаємо».
З одного боку, текст виглядає нейтральним – опис ситуації, заклик до примирення. З іншого боку, можна було б назвати цю заяву тролінгом Лукашенка, а ми ж знаємо, що колишній комік Зеленський був (зрештою, і є) майстром тролінгу. Але в цьому випадку справа занадто серйозна, щоб послуговуватися такими термінами. Радше назвемо цю заяву натяком, метафоричним висловлюванням думки. Зеленський досить прозоро натякає Лукашенкові, що його перемога сфальшована, що його президентство втратило легітимність, що народ йому більше не довіряє. А тому варто відмовитися від цієї фальшивої перемоги вже зараз, бо інакше відкривається «пряма дорога до насильства, до конфлікту, до суспільного протесту, що наростає». Бо, якщо доведеться зрікатися трону під тиском народних протестів, то процес уже не буде таким безболісним.