Публічна активність людей, які обіймають начебто другорядні посади «радників» , все більше охоплює інформаційний простір. Цей процес почався вже давно – призначення на посади радників міських голів, міністрів, керівників інших органів влади, стало просто можливістю обійти цілу низку формальних процедур для залучення потрібних осіб до роботи. Однак, за чотири місяці повномасштабної війни складається враження, що від парламентської демократії ми рухаємося до «демократії радників».
Інститут радників або позаштатних радників загалом цілком прийнятний. Однак, коли радники керівників органів влади чи міністрів перебирають на себе публічні функції це викликає… деяке нерозуміння, скажімо так. Вони не несуть посадової відповідальності, формально – не приймають рішення, однак коментують настільки широке коло питань та залучені до таких чутливих процесів, що це явно виходить за межі їхнього «консультативного» мандату.
Участь радника керівника Офісу Президента Михайла Подоляка в переговорному процесі із російськими агресорами та його неформальний статус фактично головного речника влади є найочевиднішим прикладом. Але, наприклад «радник міністра внутрішніх справ» Віктор Андрусів коментує неможливість «корейського» сценарію щодо України. Сценарій може бути справді неможливий і Андрусів може розбиратися в цьому, але чому він це має коментувати саме як радник МВС? Не кажучи вже про інших радників, регулярні коментарі яких активно обговорюються в соцмережах.
З іншого боку: хтось пригадує публічні резонансні коментарі голови міжнародного чи оборонного комітетів Верховної Ради після 24лютого? А як їх звати (без Гугла)? Виходить ситуація, коли на тлі широкої публічної присутності 4-5 «радників», ми маємо практично повну публічну відсутність представників парламенту, за винятком спікера, 1-2-х голів комітетів ВРУ, одного голови фракції і 2-3-х нардепів.
При чому законодавці відсутні як в комунікації, так і в дипломатичних, гуманітарних, політичних процесах, які зараз відбуваються у зв’язку із агресією РФ. А Верховна Рада є головним органом влади в умовах парламентсько-президентської республіки.
Загалом в майбутньому варто переглянути роль «радників». Якщо це настільки потужні особистості – тоді варто давати посади відповідні їх потенціалу, заступників міністра чи хоча б уповноважених або спецпредставників, які б мали відповідний мандат, повноваження та відповідальність. Якщо вони сильні в комунікації – їх варто робити речниками і тоді стане зрозуміло, від імені кого особисто чи яких органів вони говорять.
В іншому випадку це далі розбалансовує і так важко функціонуючий механізм стримувань і противаг гілок влади в Україні.