Ми можемо визволити Донбас і Крим, але все одно програти. Ця війна – не лише за території, але й за принципи суспільного життя. На Майдані ми задекларували відмову від авторитаризму, непрозорості та непідзвітності влади, корупції і шовінізму, які накидав нам «Русский мир». Євроінтеграція стала нашою надією на побудову демократичного, справедливого, відкритого суспільства.
Але «Русский мир» нікого не відпускає. Спочатку проти нас кинули «беркутів» і тітушок Януковича, а потім – «вежливых людей» і сепаратистів. Російська артилерія калічить не лише наші міста, але й нашу суспільну свідомість. Сьогодні ми починаємо вважати припустимим те, проти чого ще вчора боролися на Майдані. Якщо ми піддамося – станемо драконом, перемігши дракона – ми програємо. Причому не території, а своє майбутнє.
Через агресію Росії тисячі українських чоловіків змушені опановувати похмуре мистецтво людиновбивства. Ми не хотіли воювати, але «вежливые люди» позбавили нас вибору. Фронтова логіка невблаганно жорстока: якщо не стріляти в того, хто стріляє в тебе, загинеш сам і віддаси на поталу ворогові все, що тобі дороге. «Хочешь жить – убей немца!» Ліквідатори аварії на ЧАЕС дістали радіаційного опромінення, а ліквідатори заколоту у Донбасі зазнають інтоксикації насильством.
Але отрута війни просякає і в глибокий тил. Солдати виконують сумний обов‘язок вбивати озброєного ворога, а ми вже готові аплодувати убивству ворогів беззбройних. Олесь Бузина і справді був солдатом інформаційної війни проти України. Але страшить не так відвертий колабораціонізм письменника-скандаліста, як бажання публіки вести інформаційну війну за допомоги куль, готовність схвалити атентат. Так само сепаратисти вбивають патріотів просто за те, що знаходять у них вдома українські прапори.
Війна деформує систему координат, в якій існує суспільство. Слоган «Все для перемоги!» стає підставою для нормативного нігілізму. Якщо закон заважає воювати, він нічого не вартий. Здається, чимало українців готові схвалити навіть рейдерство, якщо воно відбудеться під слоганами боротьби з російським капіталом. Або анексію Кубані – під пафосні розмови про сакральну колиску українства і розділений народ.
Прем‘єр пропонує скасувати презумпцію невинуватості в адмінсправах? Нехай, якщо це допоможе боротися з терористами. Пропускна система з окупованими територіями негуманна? Хай пані омбудсмен іде зі своєю критикою, куди подалі. А слідом за нею – ООН, ОБСЄ, «Репортери без кордонів» та інші «пацифісти» та «ліберасти», які заважають нам бити москалів.
Посилати куди подалі – це ми тепер вміємо. Папа Франциск подобається нам, коли молиться за Україну. Але варто йому нагадати, що війна між християнами – це погано, ми, здається, вже готові послати його слідом за ОБСЄ. Конституція, принципи міжнародного права, гуманізм, навіть заповіді Божі – все стає умовностями, які чимало з нас готові відкинути у патріотичному шалі. Але в підсумку ризикуємо зіватися у банальне беззаконня – в найширшому значенні цього слова.
Коли росіянку запроторили до в‘язниці за дзвінок до українського посольства, ми вжахнулися цьому безумству. Але і наша пильність давно вийшла за межі здорового глузду та військової доцільності. Україні не достатньо виявлення зрадників у Генштабі – і ось уже з білбордів нас закликають сповіщати на гарячу лінію СБУ про «побутових сепаратистів». Це не смішно, а страшно. Бо сепаратистом тепер можуть назвати і автора скандального журналістського розслідування.
Рефлексії про те, як нам покарати «зрадників», які опинилися в заручниках у терористів, взагалі перетворилися на окремий жанр публіцистики. Позбавити громадянства! Депортувати в Росію! Раніше подібними закликами епатували публіку хіба що націонал-радикали, а тепер? Коли стовідсотковий ліберал Юрій Макаров пропонує вишукувати «потенційних зрадників» і уразити в правах «пасивних обивателів», хочеться ущипнути себе, щоб швидше припинити цей химерний сон.
Євромайдан був революцією скептиків, які втомилися від порожніх слоганів і зневірилися у телевізійній картинці. Але війна підірвала наш імунітет до популізму – від розбурханих пристрастей паморочиться голова. Ми відмовлялися вірити у «покращення життя вже сьогодні», але повірили в «АТО за лічені години». Тепер достатньо камуфляжу і селфі з АТО, аби тисячі виборців попадали перед новою патріотичною іконою.
У певні моменти ми готові повірити навіть російській пропаганді. Радикальні патріоти вірять у репрезентативність «референдуму» на Донбасі, бо це збуджує ненависть до «лугандонів». Так само «ватнікі» вірять у розп‘ятих хлопчиків та звірства хунти, бо саме такого палива потребує психологічний двигун розбрату. Навколишня дійсність стає колажем із пропагандистських образів, а суспільна дискусія перетворюється на перекрикування слоганами.
Звісно, все це – лише тенденції. Дякувати Богові, «Єдина країна» досі звучить інакше, ніж «Крым наш». Але ми вже інфіковані московським злом, яке передалося нам через ракети, випущені терористами по Луганську, Маріуполю, Дебальцевому. Не варто заспокоювати себе тим, що правда і цивілізований світ на нашому боці.
«Будь-яка нація, яка увірує у власну непомильність, стане здобиччю демонів – написав німецький психіатр Карл Густав Юнг через три дні після краху Третього Райху. – Німці віднайдуть себе, коли приймуть і визнають свою провину, але інші стануть жертвою одержимості, якщо у своїй огиді до німецької провини забудуть про власну недосконалість».
Часто кажуть, що критика Батьківщини не на часі, що не треба розхитувати ситуацію і сіяти зневіру. Але така самоцензура небезпечна. Демократія у воюючій країні завжди перебуває під загрозою. Згортання свобод та урізання прав заради військової доцільності – саме та демонічна спокуса, якій ризикує піддатися Україна.
На жаль, ми не можемо в односторонньому порядку припинити війну. Українські інтелектуали і духовні лідери не в змозі переконати ворога скласти зброю і припинити людиновбивство. Але вони здатні переконати українців вгамувати ненависть і мілітаризм, вирвати паростки шовінізму, які загрожують перекреслити все, заради чого ми вийшли спочатку на Майдан, а потім пішли на фронт. Бо якщо святий Юрій сам стане змієм, зло все одно переможе.