Минулого тижня Україна вдруге в історії святкувала своє головне свято – День Незалежності – в умовах повномасштабної війни та усіх відповідних її наслідків. Звісно ж, вторгнення Росії не могло не накласти відбиток на урочистості, які були далекі від традиційних. Скажімо, про парад та інші публічні заходи, особливо в регіонах, наближених до театру бойових дій, зі зрозумілих причин не могло йтись. А ще українців неодноразово попередили про те, що треба бути особливо обережним саме в ці дні, оскільки росіяни готують якусь підлість до українського свята. Попередили і…
І в підсумку максимумом, яким відзначилися росіяни, була низка повітряних тривог уже наступної після Дня Незалежності доби. Ракети ж прилетіли до України аж вночі на 27 серпня.
Що ж сталося такого, що не дозволило армії країни-агресора влаштувати в Україні черговий мініапокаліпсис? Чи й справді цей «судний день» очікувався саме на День Незалежності?
Російська Федерація часів панування Володимира Путіна – це країна тотальних спецоперацій. Якісь були успішними (скажімо, пересування самого Путіна з крісла голови ФСБ у Кремль), якісь провалилися («Київ за три дні»). А одними з найуспішніших в країні, яку контролюють нащадки КДБ, традиційно є спецоперації інформаційні. І це вже зараз ми потрохи навчилися їх розпізнавати і давати їм відсіч, хоча до повної перемоги (і, як наслідок, адекватного сприйняття пов'язаної з Росією частини нашої реальності) ще дуже далеко. А раніше, ще до першої, кримсько-донбаської війни, ситуація була значно гіршою.
ФСБ тоді, ще у відносно «вегетаріанські» 90-ті, успішно насичувала український інформаційний простір різними потрібними їй смислами. Скажімо, у другій половині того десятиліття, я, будучи студентом, відпрацьовував на ринку. І з подивом зауважив, що в один момент у цьому галасливому і гамірному світі з'явилася така несподівана думка, що латвійські шпроти – це настільки неякісний товар, що мало не отрута, тому купуйте, люди добрі, тільки естонські. Хоча незадовго до появи цієї «цінної інформації, спрямованої на захист споживачів», з латвійською продукцією усе було нормально. Звідки в місті прямо посеред України (і, як я дізнався згодом, не тільки в нас) з'явилася така неймовірна обізнаність у якості рибної продукції країн Балтії?
Це значно пізніше, постфактум аналізуючи довоєнні часи і наративи, я зв'язав із цією подією іншу, яка відбулася в той самий час – розгін у Ризі проросійських демонстрантів і, як наслідок, санкційну відповідь Росії…
Але цей, із далекого уже 1998 року, приклад є досить простим і примітивним. Усе, що почало з'являтися після 9 серпня 1999-го – було уже значно серйознішим. Одним із таких наративів, який посилено культивувався до пори до часу в самій Росії, але поступово поширювався і за її межі (насамперед до нас, найближчого і найнеприємнішого, самим своїм існуванням, сусіда), був оформлений у фразу «Путін всіх переграв».
Саме цей ФСБшний вкид за час повномасштабної війни поступово втратив свою силу – бо і ми, і світ побачили, чого вартий кремлівський диктатор як геополітичний стратег. Але це за межами Росії, а на території країни-агресора ця теза досі успішно побутує. Принаймні таке враження складається під час прочитання того, як російські воєнкори і блогери пишуть про чергову невдачу на фронті. Говорячи про невдачі російської армії (відступ/втеча на Харківщині, здача «русского города» Херсона, передача турецькій стороні командирів гарнізону «Азовсталі» тощо), росіяни намагаються заспокоїти себе тим, що це ж, певно, такий хитрий план Путіна, що такі кроки ось-ось обернуться перемогою Росії. Звісно ж, вони прогнозовано нічим таким не обертаються, але через деякий час починається те саме: «ну не можуть же наші так відверто відступати, певно, це такий план командування, хочуть заманити українців у пастку»…
Те, що відбувається в російських головах – зараз нас, по правді кажучи, мало хвилює. Насправді це таки й наша проблема, але зараз – не найголовніша. Після війни з цим ще доведеться працювати. А от те, що частина кремлівської пропаганди досить міцно зростає на українському ґрунті – це той клопіт, яким треба займатися тут і зараз. І одним із цих пропагандистських вкидів є саме упевненість, що Росія (досі) настільки потужна, що може дозволити собі будь-які вибрики – особливо в «сакральні», хоч для себе, хоч для нас, дати.
Звісно, ця ідея не з'явилася на порожньому місці. Путін сам підігрів цю тему заявами про «сакральність» Севастополя. Хоча зрозуміло, що це кримське місто було йому – і його армії – потрібне передусім як військова база, якір, який, з одного боку, утримуватиме Україну від вступу до НАТО, а з іншого – дозволятиме контролювати чималенький шмат Чорного моря. Бо піди покеруй величезною морською територією з Новоросійська…
Ця тема «сакральності» отримала потужний фідбек у добряче поїденому ФСБшними хробаками українському інформаційному просторі. Кожен збіг, який можна було притягти за вуха до цієї теми, самі українці висвітлювали дуже активно (і, як наслідок, це розганяло додаткову тривожність та навіть паніку). Ті ж епізоди, які випадали з красивої конспірологічної теорії – просто не бралися до уваги. Починаючи, до речі, з дати початку повномасштабного вторгнення – якою цілком серйозно вважали 20 лютого, бо ж річниця початку анексії Криму. 24.02 – ніяка не сакральна дата, тож що про це говорити.
Це стосується й обстрілів. Не бажаючи аналізувати дії російської армії, українці готові повірити в те, що обстріли тих чи інших об'єктів – скажімо, шкіл (частина з яких, будемо відвертими, використовувалася чи використовується Силами оборони України) – є цією войовничою «сакральністю», а не керовані військовою логікою. Або повірити в те, що от на День Незалежності росіяни точно завдадуть якогось особливого удару.
Хоча за межами цього інформаційного мислевірусу, у суворій реальності, усе було навпаки – це в Росії готувалися до українських ударів 24 серпня, попереджуючи про те, що частині працівників у тій же Москві не варто в цей день виходити на роботу… І, якщо хочете, ота не до кінця зрозуміла десантна операція ГУР у північно-західному Криму – дійсно схожа на бажання ударити по ворогу саме в сакральну дату. Але в тім то й річ, що це була наша, українська операція.
І вже поступово забувається, що рік тому, восени 2022-го, коли в Росії було вдосталь ракет – вони не обирали ніяких сакральних дат, а просто били практично щотижня по українських ТЕС та інших об'єктах енергетичної системи. Без жодного символізму, а просто щоб занурити Україну в морок (у буквальному сенсі цього слова) і в такий спосіб підштовхнути чи то до капітуляції влади, чи то до бунту суспільства.
Що вже казати про таку віддалену в часі і, відверто кажучи, підзабуту подію – одну з найстрашніших у новітній історії України до 24 лютого 2022-го – як обстріл східної частини Маріуполя. 24 січня 2015-го. Без прив'язки до жодної сакральної дати. Просто і цинічно обстріляли мирне місто, убивши майже три десятки людей. Це зараз, після Бучі та Ізюма, маріупольського драмтеатру і концтабору в Оленівці, подібні події уже не викликають у нас якихось аж занадто гострих емоцій – а тоді, в січні 2015-го, це був справжній шок. Який не мотивувався жодними датами, історичними паралелями та всім іншим, чим так люблять пояснювати ті чи інші дії Росії українські адепти теорії «сакральності».
Це не значить, що не варто чекати ударів на День Незалежності, ударів по Софії Київській (була й така ідея в перші місяці війни) чи чогось подібного. Це значить, що Росія, коли вона має сили і можливості – готова до ударів будь-куди і будь-коли. І якби росіянам зараз, на півтораріччя великої війни, вистачало ракет, якби вони могли пробити ППО імені Patriot'ів – не сумнівайтеся, вони б обстріляли Київ (і не тільки) і 24 серпня, і 25-го, і 23-го. І взагалі будь-коли.
Це і є найстрашніше. Не те, що росіяни готові зіпсувати нам День Незалежності – а те, що вони готові позбавити нас цієї незалежності. А от день, коли б вони це зробили (бо ж планували саме це), і став би для них сакральним. Ось та єдина реальна кремлівсько-ФСБшна сакральність, на яку нам треба звертати увагу. І з якою треба боротися до нашої остаточної перемоги.