Війна триває, і головні події для України, Росії та світу – це, звісно ж, події на театрі воєнних дій. І це абсолютно логічно. Та, крім головного питання порядку денного, є ще й інші, менші, більш другорядні (принаймні станом на зараз), але не менш цікаві. І не менш важливі – у перспективі.
Наприклад, життя в окупації. Особливо в тій частині окупованих територій, яку росіяни захопили не 2014-го майже без бою (Крим) чи з боями (Донбас), але вже досить давно і за цілком позитивної реакції населення, в усякому разі того населення, яке добровільно залишилося в окупації, – а взяли під свій контроль після 24 лютого 2022 року.
У мене, як, мабуть, у більшості з вас, є так чи інакше знайомі люди, які перебувають зараз на окупованих територіях. І вони звідти, зі свого тимчасового безчасся, періодично виходять на зв’язок. Розказуючи різні історії про життя-буття за «нової влади». Розкажу і я вам один випадок, який стався зовсім недавно в одному місті на півдні України.
Звичайне собі місто, яких там немало, два роки уже під контролем російської армії та ФСБ. І головні герої – звичайні, ще досить молоді люди. Важливо те, що часів радянської окупації вони практично не застали, хіба в дуже ранньому, дошкільному дитинстві. Власне, головний герой – чоловік, який не підтримав окупації, не пішов у колаборанти і навіть не отримав російського паспорта. (Хоча там, на відміну від нещасної Ані Лорак, яка в Москві змушена подавати заяву, чекати на рішення – це зробити простіше простого.)
Так, подібні ситуації на окупованих територіях є – і вони зовсім не рідкість. Особливо якщо це не пенсіонери, а люди того віку, коли на жодні пенсійні виплати ще не претендують (тож і паспорт, в принципі, не особливо потрібен). Тож жив собі чоловік, якось заробляв на життя, мав якісь стосунки. І ці стосунки його і погубили – на щастя, не в буквальному сенсі цього дієслова. Бо ґьорлфренд, якій наш герой розповів про своє ставлення до окупантів та окупації, не вигадала нічого кращого, ніж настукати на свого хлопця в місцеву «адміністрацію».
Історія завершилася (принаймні хочеться вірити в те, що завершилася) «усього лиш» побиттям проукраїнського українця. Який тепер збирається про всяк випадок оформити російські документи – і з ними втекти з окупації на вільну українську територію. Що, до речі, навіть без жодних доносів та побиттів у цих містах і селах робить багато людей. Принаймні кількість оголошень у місцевих пабліках про трансфери на єдиний відкритий прикордонний пункт пропуску між Україною і Росією на це більш ніж прозоро натякає. Та мова не про головного героя цієї історії, а про «героїню».
Ще досить молоду людину. Яка радянське життя у всій його гидкій повноті – не застала. Не жила, не відчувала, не має цієї страшної пам’яті. Та, зверніть увагу, дуже швидко «акліматизувалася» в нових умовах (можливо, під впливом старшого покоління, яке якраз цю пам’ять має) – і вирішила зіграти в «павлину морозову».
Те, що частина українців на окупованих територіях пішла в колаборанти – ні для кого не секрет. Звісно ж, фінансова та інша вигода тут очевидна – «соціальний ліфт», він може бути і такий. Але в цьому випадку якоїсь прямої вигоди, по суті, і немає. Ба більше, дівчина підставила під удари російських берців людину, з якою мала які-не-які стосунки.
Для пересічного українця, після 30 років вільного життя, така поведінка є дикою і вже майже не зрозумілою. Звісно, дикість тут не у формі вчинку – донос це далеко не найгірший гріх і злочин. В африканській країні Руанда 1994 року підлітки тутсі тримали за ноги своїх матерів, коли їх під час відомого геноциду ґвалтували чоловіки хуту. А іноді й самі ґвалтували – своїх матерів. Але, звісно, це відбувалося під загрозою щонайменше смерті (чому смерть у цій історії я назвав «щонайменше», прочитайте чи послухайте у відповідних інтернет-матеріалах, не хочу вас зайвий раз лякати). А тут – людина сама, добровільно, без жодного тиску з боку окупаційної адміністрації взяла і донесла на нечужого їй чоловіка…
Протягом практично всього часу повномасштабної війни – принаймні після звільнення Київщини та інших північних регіонів України – в українському інформаційному просторі гуляють думки про те, коли і як будуть звільнені окуповані території Сходу й Півдня. Обговорюються різні варіанти, різні формати – дипломатичний, військовий. А про те, що робити після звільнення з місцевим населенням – майже ніхто не говорить.
Та ця проблема є значно серйознішою, ніж здається на перший погляд. Приклади Німеччини це промовисто підтверджують. По-перше, це історія з «вессі» та «оссі», які досі – через три десятиліття після зникнення НДР, Штазі і Берлінського муру – серйозно відрізняються, починаючи з успіхів ультраправих та ультралівих партій на виборах у п’яти «нових землях» Німеччини.
По-друге – і з цим уже зіткнулися українські біженці, – історія тих «репатріантів» німецького походження, які виїхали до Німеччини з Радянського Союзу, прожили на історичній батьківщині своїх далеких предків 20-30 років. Але, як виявилося після 24.02.22 – досі живуть з Путіним у голові та нападають на українців.
Можна, звичайно, сказати, що німецька влада над цим питанням не дуже й працювала. Та в цьому ж і суть проблеми, бо в Німеччині щонайменше успішна економічна ситуація (яка, як наївно думали західні політики 90-х на чолі з Біллом Клінтоном, автоматично витягне Росію і росіян у цивілізацію) значно краща за нашу, навіть довоєнну. А ситуація, коли люди, які отримують зараз дві пенсії – законну українську та окупантську російську, – автоматично втратять частину прибутку і, можливо, опиняться у скрутній фінансовій ситуації повоєнної України, не обіцяє нічого позитивного в настроях мешканців деокупованих територій.
Люди, які після 30 вільних років так швидко скотилися в совкову модель поведінки, які з легкістю «стукають» на своїх близьких окупантам – це та проблема, яку Україні ще доведеться вирішувати. І варто підготуватися до цього заздалегідь. Щоби ця проблема не стала, як і сама війна, неприємною несподіванкою.