або Двадцять років опісля
Ця дата мала б увійти в історію Європи останніх десятиріч саме в її звучанні німецькою, як воно стається з назвами такого масштабу подій, явищ, реалій – як, зрештою, нещодавно відбулося зі словом «Майдан»: скільки б його не викидали з підручників історії і як по-різному не тлумачили б, воно поповнило, здається, лексикони всіх європейських мов.
3 жовтня 1990 року, не цілих одинадцять місяців після того, як упав Берлінський мур, розділена упродовж 40 років на дві ідеологічно непримиренні частини Німеччина об’єдналася. Мовою юриспруденції возз’єднання називалося приєднанням НДР до ФРН. Але що канцелярщина там, де мало місце велике емоційне пережиття, на яке іноді можна чекати сторіччями!
Світоглядні наслідки східнонімецької диктатури досі даються взнаки, однак Німеччина успішно зростається і розвивається, а поплутані зрадливою егоїстичністю пам’яті ностальгіки по обидва боки, які воліли б, аби все залишилося, як колись, бо так було краще, погоди не роблять. Попри певні обмежувальні спроби, до яких намагались удаватися під знаком боротьби з тероризмом, Німеччина залишається зразком дотримання прав і свобод громадян на європейському континенті, де правова свідомість бере гору над спокусами політичної доцільності.
Нехай господарство Європи поставив на ноги план Маршалла (European Recovery Program), але такою, якою була вчора і є сьогодні, Німеччина завдячує насамперед неабияким зусиллям над собою – переосмисленні себе та подоланні свого минулого, налагодженні діалогу з сусідами й утвердженні вартостей демократії, що давалося аж ніяк не легко.
Звертаючись до нас на відкритті почесного зібрання, представник своєї країни, молодий, доброзичливий, інтелігентний парубок (тисяча дев’ятсот дев’яностого йому було, либонь, років десять) сказав: «То був час, коли впав кордон. Відтоді він перемістився...». Тут промовець затнувся і, не знайшовши потрібних слів, невизначено провів у повітрі рукою, відтак завершив: «Кудись далеко-далеко...»
Зі святом тебе, Німеччино!