П’ять століть, збудована без жодного цвяха, стоїть церква Святого Духа в селі Потелич Жовківського району. Нещодавно, її внесли до списку ЮНЕСКО, і ця святиня є чи не найстаршою в Україні серед церков подібного роду. Дбають про неї сестри монастиря Святого Йосифа та настоятель храму о. Роман Семенюк. Окрім того, черниці проводять навчання для жителів села та опікуються ще двома церквами: костелом Святого Станіслава та церквою Святої Трійці, що є в Потеличі. До всього вони ще й доглядають за сиротинцем та дитячим садком. Для чотирьох сестер - це зовсім не мало.
«Церква була закритою 70 років. Весь цей час люди заглядали в неї через щілину в дверях», - розповідає сестра Емілія, настоятель монастиря Святого Йосифа в Потеличі. Церква не має звичного іконостасу, він намальований на стіні.
Люди не дали комуністам зробити в ній склад міндобрив. Бо розуміли, що кислота зруйнує храм. Були спроби перенести церкву в Шевченківський гай, але громада, знову, заступилась за святиню, інакше не зберігся б стінопис. Для людей ця церква – велика цінність, в селі кажуть, що це міст з минулими поколіннями.
Сестра, щойно відспівала суботню службу Божу, допомогла настоятелю храму провести молебен на цвинтарі, і тепер поспішає до свого дому – монастиря Святого Йосифа. З вікна монастиря, що на вигляд, як звичайний будинок з присадибною ділянкою, видно пагорб і церкву, а також велике кладовище, що простягається вниз по схилу до ставка.
- А вам не лячно, що вікна виходять на цвинтар?
- Ні, так близько до вічності жити не страшно – відповідає черниця. Часто доводиться бігти до церкви навіть вночі, коли вмикається сигналізація, вона дає збої. Галасу на все село, я тут найближче, мушу бігти виключати.
Нарікає на сигналізацію і отець Роман, бо йому доводиться платити за безпеку храму.
- Бачте,поставили сигналізацію, а на її утримання кожного кварталу потрібно 500 гривень. Також вдалось зупинити грибок, що кинувся з кута. Прихожани жертвують, але оскільки церква внесена до спадщини ЮНЕСКО, то хоча б мінімальних зусиль мала б докласти держава.
Окрім церкви Святого Духа, в селі, є ще два храми, - церква Святої Трійці та костел Святого Станіслава. Сестри опікуються і цими храмами, а також ведуть релігійне навчання для громади села.
- Ми заснували братство «Святого Йосифа» для чоловіків, вчимо школярів етикету та божому слову. Також є спільнота для жінок «Матері в молитві». Намагаємось відродити авторитет чоловіка в сім’ях, що зараз геть підупав.
Вона показує книгу за якою проводить перші уроки для своїх молодших учнів. Це, на мій подив, не Біблія. То «Абетка великої культури» видана Академією ветеринарної медицини спільно з Дрогобицьким педагогічним університетом. Монахиня вважає, що без азів та правил етикине можливе духовне наповнення людини.
Авторитет і повага до сестер-монахинь у Потеличі опирається на довгу традицію, яка становить майже дев’яносто років. До однієї з них навіть моляться. Сестра Текля Мисько була дуже скромною і богобоязливою. Вона носила мішки з піском на собі, аби хоч на краплю відчути Ісусові страждання на землі. Свою історією про монахиню розповідає отець Іван Залуцький, який першим із села Потелич вступив у духовну семінарію:
Я тоді ще був хлопчаком, як побачив, що сестра клякнула на молитву до ікони Богородиці з дитятком. І тут плесо біло-коричневого кольору світла від ікони полинуло до сестри. Коли вона встала з колін, то побачила мене. Підійшла і сказала: - «Дитино, ти ще не знаєш, але ти маєш поклик до священичого життя.
З 6 ранку монахині уже починають молитись.
«Сестри не дивляться в дзеркало, бо на то нема часу. Томолитви, то справи,а треба щось робити, - каже настоятелька - Ми ходимо по храмах у Львові і дивимось як там все прибрано. Переймаємо найкраще і так облаштовуємо церкви в Потеличі. Ось запровадили вишиття, які міняються згідно канонів греко-католицької церкви, екібани з живих квітів, щоб все то було гарно».
За 20 років чернечого життя сестра Емілія анітрохи не втомилась, хоча й роботикожного дня все більше:
- Ось, думала, зараз коситиму траву біля хати, але зателефонували зі Львова, що приїдуть студенти-богослови до храму Святого Духана на екскурсію. Тому трава хай ще росте.
До Потелич сестру відправили 7 років тому. Попередня місія була на сході України.
- Перед тим я була в Харкові і Донецьку. Там люди цінують і поважають авторитет, в нас тут не дуже так. На Сході ми все вчили: що таке молитва, що таке Святе письмо. А тут люди уже все знають. Їм потрібно давати науки, як впоратись з труднощами, проблемами, тут у нас інша мета. У нас люди не голодні Божого слова, тут Божа благодать осідає на людей, а на Сході, люди просто всотують її, забирають.
Сестра запалює свічки в монастирській капличці, показує майбутні кімнати, приготовлені для гостей монастиря. Годує курей та показує господарство. Невеличке поле зустрічає мальвами.
Рельєф Потелич нагадує міні Україну. Ось гора, на якій церква, вона називається Городище і разом з лісом нагадують мені Карпати. Там далі - розлогі лани, то ніби степова Україна, ще далі - сосновий бір, що нагадує Волинь.
В сестри Емілії чудове почуття гумору. Вона дуже швидко ходить. Я постійно відстаю від неї, щоб сфотографувати фрагмент її розповіді, і в той момент пропускаю щось важливе, бо вона не перестає розповідати навіть за моєї відсутності. Згодом вона частує мене медом та застерігає кицьку Мосю, яка придивляється до моїх сирних оладок.
- А, як Ви стали черницею? – виривається, якось, само по собі. Сестра Емілія, після довгої мовчанки, відповідає і водночас запитує:
А, хіба можна сказати Богу ні?
Я задумався, так одразу і не зміг уявити, що відповідаю Богу ні, хоча Він не так часто запитує…, але мабуть це можливо.
З полиці, сестра Емілія, дістає дитячі іграшки, м’ячик та іграшковий телефон.
- Оце нашого Артемка, скоро йому 2 роки і він у нас наймолодший, дуже любить говорити по тому телефону. Коли хоче щоб я прийшла його бавити в сиротинець то не випускає його з рук - сестра кумедно імітує Артемкову дитячу розмову та згадує, як у холодні зимові ночі вчила його ходити.
Як ми взяли Артемка до нас, йому було вісім місяців. То була зима, і опалення в сиротинці відімкнули, зігрівали його в монастирі.
Артемко, як і інші 6 дітей живуть в дитячому притулку сімейного типу. Це жовтий будинок з квітами по-сусідству з середньою школою. Це єдина школа в Потеличі і тут монахинь теж запрошують до співпраці. Третьокласниківсестри готують до першого причастя.
В радянський час колгосп збудував тут дитячий садок за своїм проектом. Будівлю звели, накрили, а далі все зупинилось. Сестри, побачили, що народжуваність в селі зростає, попросили передати будинок у власність монастиря, щоб зробити там дитячий притулок. Своїми силами добудували, провели ремонт. Звертались за допомогою за кордон, писали гранти, і з часом виробили документи на право власності всією будівлею.
Батьки дітей, що живуть в притулку, з різних причин, позбавлені права на опіку. Тому для них сестри Святого Йосифа і мама і тато.
Сестра повертається до роботи і проводить мене по дорозі. Проходячи біля її дому вона, ще раз показує мені на свій городець, розповідає про картоплю та яблука, зупиняється, і замість до побачення каже: «Приїжджайте на виноград!»