Принципово ми ніколи не відмовлялися і не можемо відмовитися від терору.
Я з жахом, їй-богу з жахом бачу, що революціонери про бомби говорять більше півроку і жодної не зробили
В.І.Ленін
Німцям пора змінювати дискурс
Кілька років тому я побував під Берліном на конференції щодо ролі спецслужб у посткомуністичних країнах (Східна Німеччина ще проходила за цією категорією, тепер уже ні) – у зв'язку з новими викликами європейської безпеки. Брали в ній участь німецькі та іноземні розвідники й контррозвідники, чиновники та експерти. Виступали ветерани (скажімо, колишні керівники BND; цікаво, що крах СРСР вони у своїх доповідях пов'язували з радикальними реформами в Китаї – нетривіальна думка для політологів) і представники нової генерації цих відомств.
Особливо цікавим читачам повідомлю, що представники ФСБ і СВР від участі у конференції ухилилися. А з ГРУ Генштабу Збройних сил РФ, як зазначили організатори, ніяких взаємовигідних контактів (на відміну від більш комунікабельних чекістів) встановити доти взагалі не вдалося.
Мова зайшла про ісламський чинник. Один німецький доповідач повідомив, що іслам у них в країні проявляється насамперед як соціальна і культурна проблема. Відповідно, потрібні нові програми інтеграції та адаптації, суспільна дискусія й діалог. Це допоможе нейтралізувати радикальні елементи та течії в ісламському середовищі.
Тут я встряв із запитанням: з ким він збирається вести культурний діалог у тих іммігрантських районах Берліна, куди вже й за дня заходити небезпечно? Також я нагадав, що іслам як релігія та ідеологія зовсім не планує всерйоз визнавати, а тим більше переймати європейські норми і цінності. Чи немає тут об'єктивних викликів та загроз для німецької безпеки й німецького (і загалом європейського) способу життя?
Доповідач (дещо роздратовано):
- Ви знаєте, приблизно так у нас міркують ультраправі і неонацисти.
- А якщо ультраправі скажуть, що 2Х2 = 4, ви і з цим станете сперечатися?
Виникла пауза. Ну, думаю, «вставив» німака. Та чи не закриють мені тепер візу?
І тут він видав:
- Не треба спрощувати» (! ??). Це складний комплекс питань, займатися яким повинні не тільки держава, а й суспільство. У всякому разі, не можна огульно відкидати наших ісламських співгромадян.
Зрозуміло, що він хотів, а точніше – не хотів сказати. Після Другої світової війни в Німеччині та інших європейських країнах утвердилася ліво-ліберальна політична культура – як захисний вал проти неофашистських або неонацистських тенденцій. Держслужбовцям, респектабельним політикам та іншим кар'єристам потрібно було триматися суворо у цьому руслі.
Між тим, така модель вже давала серйозні збої – і аж ніяк не через «погрози справа» або ісламізму. У 1970-ті роки Німеччиною (і не тільки) прокотилася хвиля екстремізму й тероризму під лівацькими гаслами. На щастя, спецслужби і поліція не загрузли в «суспільній дискусії» та «діалозі», а зробили свою справу – чітко й рішуче. Рух озброєних ліваків вдалося придушити.
Пізніше достовірно підтвердилося, що «свій» тероризм у ФРН, а також в Італії та Франції отримував пряму підтримку від НДР і Штазі у межах узгодженої стратегії Варшавського договору. Виплило також, що, наприклад, у Південному Ємені СРСР утримував великий центр підготовки бойовиків – арабських, німецьких, нікарагуанських тощо.
Ось такий насправді «ліво-ліберальний дискурс». Судячи з нинішнього спалаху громадянського протесту в Німеччині у відповідь на пряму загрозу зовнішнього та внутрішнього ісламізму, дискурс цей може досить скоро позбутися своєї колишньої гегемонії.
Практичні британці
У ті ж роки, коли творила свої криваві справи Rote Armee Fraktion (та й набагато пізніше), британські правоохоронці боролися з бойовиками-сепаратистами у Північній Ірландії. Хто там був «лівий» чи «правий» – не розібрати. Хоча ідейна боротьба уздовж зовсім інших розділових ліній йшла напрочуд люта на всіх доступних майданчиках.
Місцеві експерти розповіли, що справу врешті вирішили шляхом систематичного відстрілу бойового ядра ІРА та інших угруповань. Тих, хто залишився, передали відкритому й гуманному британському суду. Тих, хто відбув термін, передавали під опіку спеціальних реабілітаційних центрів. З одним із таких персонажів мені вдалося поговорити у Белфасті наприкінці 1990-х рр.
З'ясувалося, що разом зі спільниками він спершу грабував банки – «для постачання організації». А потім ці «прихильники інтеграції в Ірландську республіку» стали красти компоненти новітніх переносних зенітних комплексів (Північна Ірландія – найважливіший центр британського військового хайтеку) і продавати їх комусь в Ізраїлі, комусь у ПАР та комусь (увага!) в Лівії. Бог знає, в які руки потрапляв урешті-решт їхній товар. Усе це явно завдавало шкоди боєздатності Британії та НАТО у розпал Холодної війни.
Наша бесіда відбулася тоді, коли в регіоні обговорювали проникнення «російської мафії». Ось я і запитав, як би він запропонував боротися з цим явищем.
- Ми вже боремося, – була відповідь.
- Як?
- На перший раз стріляємо в ногу, на другий – у голову.
- А що ж поліція?
У відповідь він лише багатозначно усміхнувся. Що мало б означати: який же лояльний громадянин і патріот стане обговорювати з іноземцем деталі тактики рідної поліції, та ще сидячи під мікрофонами.
Може, він і хвалився, бравував своєю крутизною. Але тема російської мафії у Північній Ірландії відтоді якось зійшла нанівець. Як до цього різко знизилася активність терористів.
Спрощувати, втім, і справді не варто. Колишній глава бойового штабу ІРА Мартін Макґіннес – сам колись активний бойовик – був притягнутий до мирного врегулювання, став членом палати громад в Лондоні і взагалі влаштувався у політичний істеблішмент. Зустрічався я і з ним: поважний, політкоректний джентльмен.
Очевидно, що для британської влади був важливим лише кінцевий позитивний результат, чого вони загалом і добилися.
До речі, Макґіннес вирішив у розмові засвідчити вдячність «російським» за допомогу його батьківщині під час «великого голоду» всередині 19 століття. Правда, з'ясувалося, що він мав на увазі, власне кажучи, польських братів-католиків. Зате з цікавістю почув, що на Сході Європи, виявляється, накопичено багатий досвід з найбільш близької йому теми.
«Бін Ленін»
Справді, прикро, що нині недооцінюють уроки боротьби з терором у Російській імперії. Боротьби, що закінчилася страшною поразкою влади та її органів. Все це могло б увійти в міжнародну класику з проблем безпеки, актуальну і донині.
Вже на першому етапі боротьби з «Народною волею» з'ясувалося, що «кайф» для бойовиків не обмежувався самими терактами. Не менш цінувалася можливість виступити з полум'яними промовами на недавно заснованих судах європейського типу: дами плакали, соратники клялися помститися, ліберальна преса таврувала «кривавий режим». Та й з ешафота декому вдавалося кинути проникливу фразу.
Тим часом терор стрімко розростався всією імперією, що змусило уряд перейти до військових трибуналів і загалом жорстких заходів. Начебто це принесло відчутні результати.
Водночас влада не дуже перешкоджала засланим революціонерам утікати (нерідко з віддалених районів Сибіру) за кордон, насамперед – у Європу. Ймовірно, царські чиновники розраховували таким способом трохи скоротити контингент баламутів у країні, а заодно підпустити бунтарського або навіть терористичного «їжака» гнилому і вічно недружньому Заходу.
Це була драматична помилка.
Як тільки царський режим захитався, революціонери-втікачі злетілися на батьківщину як мухи на мед. Виявилося, що терористи зовсім не так уже цінують спокійне і відносно сите життя в передових країнах. І якщо вони до того ж не бачать серйозних шансів розхитати ці країни зсередини, то шукають перспективніші місця для самореалізації. Більш того, в Росію кинулися сонми іноземних відчайдухів. Коротше кажучи, вже тоді тероризм показав свій інтернаціональний характер, і впоратися з усім цим самостійно Петербург виявився не в змозі.
Найяскравіший приклад тут – сам вождь більшовиків Ленін. Повернувшись зі Швейцарії додому в Першу російську революцію, він зайнявся аж ніяк не самою політичною агітацією або партійно-організаційною роботою. Насправді Ілліч відразу взявся за головне. Зокрема випустив цілу серію брошур, листівок та інших текстів, які важко назвати інакше, як «Практичне керівництво для терористів»: як організовувати бойові загони, ліквідувати поліцейських і жандармів, виготовляти бомби з підручних засобів тощо. Цитувати не наважуюсь – ще навісять мені (і редакції) за нинішніх складних часів казна-що.
Відверто кажучи, не дуже розумію, чому цю частину ленінської спадщини не вилучать з відкритого доступу і взагалі не заборонять у різних країнах, як, наприклад, заборонено Mein Kampf. Останній твір, звісно, слугує посібником з бандитських політтехнологій, але тактика і методи партизанських атак на державну владу там начебто не пропонуються. До терору нацисти перейшли в основному тоді, коли отримали у більш-менш легальний спосіб державну владу. Ілліч же й більшовики відкидали всі ці демократичні іграшки, а відразу брали державу й суспільство за горлянку.
Гітлер у підсумку перетворився на жменьку попелу посеред руїн, а Ілліч лежить у центрі сакрального місця великої держави. І начебто щодо нього починає відновлюватися титул – «засновник держави».
Урядовим фахівцям варто було б простудіювати зазначені ленінські праці. Адже вони – частина успішного і багато в чому унікального досвіду захоплення терористами влади та побудови ними цілої імперії.
Що стосується царської і першої демократичної адміністрації в Росії 1917 року, то яка у них могла бути альтернатива? Точно цього, звісно ж, ніхто не знає. Але якщо на той час не було можливості об'єднатися з демократичними державами проти наростаючої терористичної загрози, то чи не варто було тим більше давати собі раду власними силами? «Спершу – в ногу...». Втім цей перший етап можна було б, зважаючи на надзвичайну ситуацію, й опустити.