Усі ми робили ремонт, робимо чи будемо робити. Немає тих, хто б не скаржився на нього чи не чув проблем інших. Коли ви хочете, щоб ремонт був зроблений якісно і швидко (наскільки це можливо), то наймаєте майстрів, не шкодуєте грошей на якісні матеріали і довіряєте професіоналам.
Якщо грошей шкода, а самовпевненість зашкалює, то самі починаєте його робити, або наймаєте родичів. І тоді він перетворюється на довготривалий проєкт, який приносить купу проблем, додаткові витрати, негативні емоції та скандали.
У 1991 році ми отримали нову державу – на політичній карті світу з’явилась Україна. І наші еліти розпочали її будівництво. Але по факту виявилось, що нічого нового не будували, а просто хотіли трошки підремонтувати старе і зробити красивішим. Навіть в час наших великих європейських прагнень нічого кращого, ніж євроремонт, ми не змогли зробити. Звучить ніби красиво, але по факту це недолугий мікс комуністичного минулого і нашого бачення ліберальних реформ.
Рішення Конституційного Суду та криза, яка виникла з ним, – це немов сусід затопив вашу квартиру, а вам зараз треба ухвалити рішення: висохне і все буде добре, зробити косметичний ремонт, щоб не було видно слідів, чи зробити повноцінний ремонт. Судячи з темпів роботи Верховної Ради, президента і Кабміну, було прийнято рішення подивитись, куди приведе цей процес і що буде, як «висохне».
Навіть після двох «революцій» та електорального майдану, коли був найкращий час знести все старе і зробити нове, ми цього не робили. Ми закривали очі на відновлення системи та навіть помагали їй ставати сильнішою. Політики «перефарбовувались» на «патріотів», і нам здається, що стара система тепер виглядає ліпше.
Ми вимагаємо змін, але не стежимо за їхньою імплементацією. Підрихтовуємо постійно якусь частину, і нам здається, що тепер буде краще. Але щоразу проблема виникає в іншому місці. І якби не рішення Конституційного Суду, то так би тривало і далі. Але ми досягнули краю, і відтягувати реформу судової системи вже не можна. Ми опинились у заручниках своїх же змін. Чому ми, а не вони – політики чи Зеленський? Та тому, що найбільше ризику саме в нас, ми найбільше втрачаємо і не отримуємо обіцяних перспектив.
Хто винен? Винні всі! Від перших президентів до чинного. Від попередників до актуальних патріотів, реформаторів і монобільшості. Від активістів до кожного виборця, які голосують за «гречку», а не реформи. Не потрібно тільки шукати крайнього, а розв’язувати проблему, і не тимчасовим укріпленням, а радикальною реформою і зміною системи.
Ситуація, яка склалась, виявила різне бачення країни навіть у таборі тих, хто завжди виступав єдиним фронтом проти влади – проєвропейських активістів. Одні вимагають неконституційних кроків від ВР та президента. Інші готові, щоб КСУ зніс всі реформи і підіграв олігархам, тільки б усі рішення відповідали чинному законодавству.
Але ніхто-ніхто не пропонує комплексного розв’язку проблеми та зміни в законодавстві. Кожен «грає на публіку» і тішиться прихильністю свого оточення. І якщо команда президента думає категорією «вечірнього ефіру», то громадянське суспільство – «черговим грантом та донатом».
Судова гілка влада – це один зі стовпів демократії, і якщо її залишити й далі такою, як була, або реформувати у варіанті будь-якої зі сторін (Зеленський чи Порошенко, Тимошенко, Коломойський), то скоро виникнуть чергові проблеми.
Ми весь час розділяємо проблеми на важливі та ще важливіші. Часто можна почути від депутатів, політиків, активістів і пересічних українців: «Для чого займатись реформою ринку землі? У нас, що більших проблем немає? Треба пенсії підняти!»; «Для чого порушувати питання референдумів? Треба спершу антикорупційну реформу завершити»; «Для чого витрачати гроші на антикорупційні органи? Дайте людям роботу, щоб до Польщі не їздили». Кожна група завжди знаходить щось важливіше за інше і на цьому робить акцент. Так щороку у нас з’являється нова популістська тема для обговорення реформи, але до чітких, радикальних кроків ми йдемо роками і не завжди доходимо.
Зараз ми на черговому роздоріжжі: залишити все, як є, зробити косметичний ремонт (заблокувати роботу КСУ), чи все різко змінити і таки реформувати одну з ключових гілок влади – судову. Для більшості прийнятні перші два варіанти, бо так і вплив у всіх груп залишається, і є ворог, з яким можна боротися, і нові цікаві проєкти будуть профінансовані.
Ми не міняємо країну, а робимо вигляд. Можна скільки завгодно говорити про реформу децентралізації, але без завершення реформи виборчого законодавства люди не скоро отримають результат від діяльності своїх обранців. Та й відповідного законодавства для того, щоб громади могли самостійно жити, ще досі немає. Можна постійно згадувати НАБУ й Антикорупційний суд, але від цього менше корупції не стане. Сімейний лікар не зробить операцію і не врятує від онкології, тому говоріння про реформу медицини – це тільки голосні заяви. Наразі всі процеси реформ будь-чого – це як ремонт, що ми робимо самостійно. Там підмазали, там підкрутили і до весни достоїть, а там видно буде.