Ювілейні дати спонукають до підбиття підсумків і осмислення пройденого шляху. От і Україна має вже за собою двадцятирічну державну історію. Коли події відходять в минуле, то обов’язково обростають безліччю легенд та міфів.
Читаючи українські підручники з історії та спогади тогочасних активістів про події кінця 80-х початку 90-х років, складається враження, що незалежність України було досягнуто у важкій і безкомпромісній боротьбі. Проте цей клішований погляд на недалеке минуле аж ніяк не в’яжеться із суттю існуючої держави. Незалежна Українська держава не тільки не розірвала зі старим комуністичним минулим, але навіть не відважилася на вибір власного шляху розвитку. В 1991 році відбулося «переназивання» колишньої УРСР на Україну при повному збереженні радянської суті держави. Налякана радикалізмом російського президента Бориса Єльцина українська партноменклатура вирішила захистити свою вотчину від сторонніх впливів, сховавшись за національними гаслами та символами і погодившись на проголошення незалежності України. Україна, як пострадянський «заповідник», існує і тепер. Саме її форма і зміст є виразним свідченням не боротьби, а компромісу вищої комуністичної номенклатури та романтиків із національно-демократичного табору. Сьогоднішні нарікання на наявні в державі негаразди можна цілком виправдано адресувати «батькам» української незалежності, тобто тим, хто закладав основні її підвалини.
Боротьба
Коли раніше доводилося читати розповіді та наукові розвідки про українські державні змагання 1917-1921 рр., то всі ці події уявлялися якось особливо піднесено і обов’язково в ореолі героїчної боротьби предків за незалежність. Тільки з часом погляд став критичнішим і вдалося розгледіти й інші грані тих подій. А саме, що це був яскравий спалах української національної свідомості, який супроводжувався досить хаотичним рухом розрізнених груп людей, які не мали твердих програм, а діяли ситуативно. Попри все, за цим періодом в історії чітко і твердо закріпилося означення «національно-визвольні змагання».
Щодо першої половини, тобто стосовно «національних змагань», особливих заперечень бути не може, а от щодо «визвольної» компоненти вартує замислитися. Події в Україні періоду 1917-1921 рр. радше надаються до означення «громадянська війна», аніж «національно-визвольна революція». Це була війна, жорстока боротьба за владу над величезною територією, над великим народом. Основні учасники цієї боротьби весь час намагалися заручитися підтримкою сторонніх більш впливових чинників: Українська Центральна Рада та Українська Держава гетьмана Скоропадського – країн Центрального блоку, російський білогвардійський рух – допомогою Антанти, а українські комуністи – патронатом більшовицької Росії.
Вся ця боротьба закінчилася тим, що українські робітники і селяни повірили необмеженим посулам більшовиків і підтримали радянську систему. Ні політика українізації, ні залучення до управління державою на певний час національних кадрів не могли наповнити реальним змістом УРСР, вона й надалі залишалася однією із керованих із Москви провінцій.
Спроби проголосити українську державність під німецьким протекторатом 1941 р. також закінчилися повним провалом. Боротьба українських націоналістів проти Радянського Союзу хоч і була героїчною (але заплямованою на початковому етапі колаборацією із нацистським Третім Райхом), насправді ж не мала ніяких перспектив. Сподівання на всезагальну українську національну революцію або на вибух третьої світової війни свідчили про неадекватність лідерів та ідейних натхненників цього руху.
У післявоєнний час на території УРСР взагалі не було ніяких організованих рухів проти насаджування радянської системи. Український дисидентський рух «шестидесятників» не ставив перед собою завдань боротися за незалежну Україну. Дисиденти, як правило, виступали за демократизацію радянської системи та проти звуження сфери життєдіяльності української культури. Протести проти русифікації, намагання зберегти українські мову і культуру, а також підпільний рух заборонених в СРСР греко-католиків – оце і всі, фактично, тогочасні форми антирадянського протесту.
Нові надії і сподівання
В ініційовану Горбачовим перебудову українці вступили зі сподіваннями на докорінне реформування закостенілої радянської системи. Але знову пріоритетними стають гасла не реформування економіки та ліквідації обмежень в царині людських свобод, але гасла, пов’язані із захистом мовно-культурної спадщини українців. Перші мітинги у Львові (всі основні тогочасні імпульси виходили саме звідси) показали, що люди домагаються преференцій для української мови та легалізації УГКЦ. А в цей час у республіках Балтії вже починають формуватися народні фронти, які наполегливо домагаються у Москви поділитися владними компетенціями в управлінні їхніми республіками. Депутатам до Верховної Ради СРСР від цих республік справді вдалося створити щось на зразок національних представництв у Москві, українці ж, в основній своїй масі, тоді у всьому солідаризувалися із провладною центральною верхівкою. Поодинокі вкраплення, такі як, наприклад, Ростислав Братунь та Іван Вакарчук, погоди не робили. Вони могли хіба що заявити свій протест проти хамського «захлопування» виступів академіка Андрєя Сахарова. Партноменклатурні депутати від УРСР навіть ці одиничні вияви української «позиції» зводили нанівець своїми «залізобетонними» постановочними виступами.
Демократизація засобів масової інформації дозволила громадянам Радянського Союзу вперше, із власної волі, переглядати засідання Верховної Ради СРСР. А там було кого послухати: справжні російські демократи, естонські інтелектуали, литовські опозиціонери. Республіки Балтії враз стали зразком до наслідування для західних українців. Окрилені новими демократичними віяннями львів’яни починають майже у всьому наслідувати прибалтів. За прикладом формування «народних фронтів», у Львові також виникає організаційний комітет створення аналогічного руху в Україні. Тільки пройшовши низку адаптаційних до українських обставин щаблів і зрештою потрапивши на київський рівень, ця ініціатива стала називатися не народним фронтом, а Народним рухом України за перебудову. Останній додаток, який безпосередньо нав’язував до проголошеного КПРС курсу, мав засвідчити, що українці все ж «бунтують» в лояльних до офіційної Москви рамках.
На самому початку НРУ не був політичною партією, а більше нагадував широку платформу, де гуртувалися люди різних політичних поглядів та переконань. Єдине, що об’єднувало учасників цього руху, - це вимога системних змін у владі УРСР. Проте майже всі учасники цього руху, за винятком кількох десятків колишніх дисидентів, були членами Комуністичної партії. Вони не поспішали відмовлятися від свого членства в КПРС, адже не знали, у який бік перехиляться шальки терезів. Серед них в основному панувало переконання у неймовірній міцності радянської державної машини, для поборення якої мало пройти ще багато років.
Демократична опозиція у Верховній Раді УРСР називалася «Народна Рада». Вона складалася з представників різних регіонів, а в політичному плані до неї входили люди із найрізноманітнішими переконаннями та з дуже різним баченням майбутнього України. Перший рік роботи Верховної Ради можна метафорично назвати перетягуванням канату між «Народною Радою» та провладною «Групою 239».
Офіційні комуністи ще не мали тоді досвіду роботи з демократичною опозицією і були поставлені в умови, коли постійно треба було оглядатися на Москву: чи вони бува випадково не перегинають палицю щодо обмеження демократії. Ситуація насправді дуже нагадувала «міжвладдя». До честі тодішнього керівництва Україною, а саме Володимира Івашка, який був першим секретарем ЦК КПУ та короткий час головою Верховної Ради, між владою та демократичною опозицією встановилися ділові відносини. Завдяки принциповій позиції Івашка опозиція отримала певну кількість місць в Президії ВР УРСР. Саме це дозволило «Народній Раді» здійснювати вплив на роботу Верховної Ради.
Орієнтація – Росія
У Верховній Раді в цей час розпочалася боротьба за доступ до влади. Проте цю діяльність тільки умовно можна назвати боротьбою, насправді ж це був нескінченний ланцюг кадрових та політичних компромісів. Республіки Балтії залишалися зразком для українського політикуму лише до взяття чіткого курсу на проголошення державної самостійності.
Після цієї докорінної зміни Україна різко переорієнтувалася в російському напрямі. Складалося враження, що українська опозиція просто не вірила у власні сили, а її лідери тим часом писали проекти нового союзного договору. Правда, було також велике сподівання на Москву, але цього разу вже на її радикального лідера Бориса Єльцина, який остаточно мав зламати радянську комуністичну систему.
Орієнтація в українській політиці на демократичну Росію продовжувалася ще багато років, навіть після проголошення Україною незалежності. Тільки Росія вже не була більше зразком демократичності, а Україна дедалі більше набирала ознак національної держави. Борис Єльцин вселяв українським демократичним опозиціонерам надію на швидкий розвал комуністичної системи, а на партноменклатуру в Києві наганяв правдивий страх. Його безкомпромісна боротьба за владу із президентом СРСР Міхаїлом Горбачовим однозначно вказувала на переможця. Правда, переможець обіцяв не залишити каменя на камені від комуністичної системи. Після невдалого серпневого путчу 1991 року Борис Єльцин справді якнайрадикальніше розправився зі старою системою: придушив заколот, взявши всю повноту влади у свої руки, відмовився від соціалізму і заборонив КПРС. Налякана радше спонтанно і ситуативно зважилася на відмежування від бунтівної Росії Єльцина. Таким чином, уперше співпали цілі і українських націонал-демократів, і правлячої комуністичної еліти.
У результаті, проголошення «Акту про державний суверенітет України» відбулося не як результат боротьби за державну незалежність, а як спроба владної комуністичної еліти створити для себе таку собі «заповідну зону», тим само уникнувши тиску з боку радикала Бориса Єльцина.
Проведення всеукраїнського референдуму тільки додало легітимності новій-старій владі. Тут варто зазначити, що майже ніхто із старого комуністичного пулу не поплатився в незалежній Україні своїми посадами. Певних гонінь зазнали комуністичні функціонери лише в західних областях України: райкоми і міськоми КПУ були опечатані, а їх господарі викинуті на вулицю. Але не все так сумно виглядало для старої номенклатури. За роки перебудови при різних комсомольських та комуністичних структурах створювалися усілякі кооперативи. Вони приносили просто неймовірні прибутки, оскільки на руках у людей була величезна грошова маса не підтверджена товарами. Також старі партійні фонди були або перераховані в іноземні банки, або ж використані відповідальними функціонерами як стартовий капітал для приватного бізнесу. Таким чином, стара партноменклатура поступово переплавилася у фінансову та бізнес еліту країни.
Розподіл влади
Окрему касту становили так звані червоні директори. Це були, як правило, директори підприємств, у руках яких ще з радянських часів залишилася вся повнота влади. За допомогою різних махінацій та завдяки «ваучерній» приватизації, вони досить швидко заволоділи майном державних підприємств. Перехід у приватну власність фабрик та заводів за умов розриву майже всіх економічних зв’язків радянського господарського комплексу, перетворював їх директорат на повновладних господарів життя. Найбільш характерною ця тенденція була для індустріального Сходу країни. Відповідно, саме ця владна категорія спромоглася на створення у Верховній Раді України свого потужного регіонального лобі.
На відміну від романтичних національних демократів, ці люди мислили прагматично і в основному економічними категоріями. Вони «вибивали» в українського уряду в Києві дотації та субвенції, мотивуючи це тим, що їхні підприємства єдині, які приносять таку потрібну державі іноземну валюту. Натомість українські патріотичні області на Заході України намагалися через своїх представників у парламенті наповнити Україну «українським» змістом.
Західноукраїнська політична еліта майже не переймалася розвалом підприємств у своїх областях, але намагалася поширити свій варіант українства на всю територію держави. Зацикленість на національних моментах: історії, мові, культурі та спроби нав’язати свій канон решті України призвели з часом до виникнення міжрегіональних напружень. За таких обставин центральна влада у Києві змушена була маневрувати між потребами і вимогами різних регіональних еліт та в пожежному порядку «гасити» конфлікти між ними.
Виявилося, що неймовірно високий відсоток прихильників проголошення української незалежності наприкінці 1991 року почав дуже швидко танути під тиском економічних негараздів та різності бачення національної складової в системі держави Україна.
Тактика ситуативного реагування на те, де тріщить або горить, відсутність найнагальніших реформ та стратегічного планування перетворили Україну на одну з найвідсталіших пострадянських країн європейського континенту. Спроби проведення реформ були дзеркальним відображенням російської політики у цій сфері і як калька накладалися на українську дійсність. В Україні не було здійснено ні одного революційного кроку, не було проведено жодної радикальної реформи. Натомість тут відбулося безпроблемне переформатування старих комуністичних кланів у нову українську державну еліту. Україна навіть апарат старого радянського КДБ залишила недоторканим, попри те, що його завданням завжди була боротьба з усілякими національними та відцентровими рухами. Перед співробітниками спецслужб враз постало питання докорінної зміни їхньої діяльності: відтепер вони перетворювалися на головних охоронців української безпеки. Абсурдність цієї ситуації пояснюється ще й тим, що оперативні співробітники були також тими «щасливцями», які гіпотетично могли володіти компроматом на більшість політичних активістів та державних діячів нової України. Пікантності ситуації додало також те, що керівник СНБ (Служба національної безпеки) України Микола Голушко відбув наприкінці 1991 року до Москви, де згодом очолював службу зовнішньої розвідки та контррозвідки Російської Федерації. Таким чином, майже всі українські політичні та державні діячі, при потребі, завжди могли бути контрольованими і національною, і закордонною спецслужбою, а що найгірше - і маніпульовані нею. Саме цим дається пояснити більшість гучних скандалів у подальшій історії Української держави.
Водночас влада нової Української держави навіть не пробувала провести необхідні зміни в гуманітарній сфері. Ціла армія радянських агітаторів-пропагандистів змогла буквально за одну ніч перекваліфікуватися із наукових атеїстів на істориків культури, із наукових комуністів – на політологів. Не було проведено найпростішої люстрації наукового доробку викладачів вишів, через що викладання гуманітарних дисциплін пішло найпростішим шляхом – зміни плюсів на мінуси і навпаки. Гуманітарні науки і надалі залишилися ідеологічними, правда цього разу, їхня спрямованість залежала від домінуючої в конкретному регіоні доктрини.
Для прикриття цього старого пострадянського «заповідника» треба було створювати йому видимість української держави. Стара комуністична номенклатура не тільки перебрала майже всі старі національна гасла і символи, але й заходилася творити із найбільш компромісних постатей національний пантеон.
У результаті політики постійних компромісів між національними опозиціонерами та пострадянською владною номенклатурою сформувалася теперішня Україна. Держава з недієвою системою охорони здоров’я, навіть без натяку на соціальні гарантії громадян, без економічних реформ, але зі стійкою кланово-олігархічною сутністю. Стара радянська бюрократія, позбавлена жорсткого контролю з боку КПРС, коли відступництво каралася виключенням із владної обойми, відчувши свою безконтрольність, вибудувала наскрізь корумповану систему влади. Злочинні механізми приватизації дозволили невеликій купці людей сконцентрувати у своїх руках найбільші багатства країни. Найбагатші люди, тобто олігархи, через свій необмежений фінансовий ресурс змогли зосередити у своїх руках всю повноту законодавчої (через «власні» фракції у парламенті), виконавчої (завдяки можливості впливати на формування складу уряду) та судової влади. Приватизація засобів масової інформації дозволила їх власникам проводити величезні маніпуляції із суспільною свідомістю, формувати хибну громадську думку та досить часто «навіювати» суспільству відчуття неможливості будь-яких змін.
Оглядаючись у минуле, напевно частково правильним є твердження, що еволюційний шлях розвитку дозволив українцям уникнути кривавих конфліктів, а можливо, навіть і громадянської війни. Проте приклад республік Балтії доводить інше: був ще один альтернативний шлях радикальних змін, який міг забезпечити і суспільний мир і відносний добробут громадян. Це шлях – повної відмови від радянської системи, яка не могла діяти за відсутності абсолютної централізації в управлінні, тотального контролю з боку КПРС та майже при повному розвалі правоохоронної системи. Наслідок цього хибного курсу – теперішня держава Україна.
RIA ЛЬВІВ, №18 (117) серпень 2011