Вам набридли модерні поетичні викрутаси? Ви скучили за красною словесністю? Ви вважаєте, що в поезії важлива не лише форма, а й зміст? Якщо на додачу до цього ви ще їй релігійна людина, то нова збірка поезій Маріанни Кіяновської «Дещо щоденне» – саме для вас.
В добу, коли молоді автори вдаються до сумнівних модерних експериментів з формою, а динозаври зі Спілки письменників нездатні створити бодай трохи вдалу імітацію творчої діяльності, з'являється несподіваний дефіцит доброї поезії в класичному стилі - римованої, з вишуканим ритмом, глибоким змістом. Тож збірка «Дещо щоденне» з'явилася в правильний час і в правильному місці. 54 вірші, як 54 думки вголос. Думки людини непересічної, самозаглибленої, яка не піддається спокусам (пост) модернізмів і не соромиться ставити раз-по-раз питання, які звучали в цьому світі стільки раз (і жодного разу не отримали відповіді), що можуть вважатися вічними.
Її вірші - частково молитви, адресовані напряму Богові, в яких (несподівано) ні слова єресі - тільки звернення до Бога як до найвищого буття, існування якого для авторки таке ж незаперечне, як і його велич та неосяжність. Такі молитви не розраховані на відповідь. Вони існують тільки тому, що їх хочеться вимовити, незважаючи та те, що говорити, в принципі, сенсу немає: по-перше, Бог і так знає, що йому хочуть сказати, по-друге, якщо так намагатися говорити про невисловлюване, як це намагається робити Кіяновська, то неминуче слід незвично поєднувати слова, вивертати формулювання, поводитися з мовою максимально вільно, витягуючи з неї все, що вона може дати для формулювання думки і навіть більше. Однак результат все ж залишається «незадовільним» - сказано багато, красиво, вміло... але що можна сказати про час і простір, про Бога і про вічність, про життя і смерть, про Слово (те, котре Бог, і те, котре ні) й мовчання, якщо ці речі апріорі більші за будь-якого мовця й мислителя? Залишається тільки усвідомлювати, що мовчання - найкращий вихід, довго намагатися не порушувати тишу, і, врешті, не витримавши внутрішнього напору, вибухнути фонтаном слів, які поєднуються в щось ціле вже на льоту. Головне тільки - вибухнути так, щоби слова в польоті не утворювали нові змісти, а тільки означали своєю хаотично (чи, принаймні, гарячково) впорядкованою присутністю Тишу і Невимовлюваність.
Модерніст, мабуть, спробував би виразити таку мовчазну поезію, порозкидавши слова по аркуші або написавши їх одне на одному. Кіяновська ж вирішила завдання в дусі класичної поезії. 54 вірші, переважно по дві чотирирядкові строфи, строго римовані, з різними ритмами, як простими, так і хитрими й вишуканими, часом ще й з внутрірядковим римуванням. Її стиль технічний настільки, що почасти це починає втомлювати. Складається враження, що таланту авторки забагато для неї одної, або, принаймні, що їй тісно в межах однієї мови, мало цілого словника, навіть із архаїзмами і маловживаною лексикою заразом, тому вона вигадує безліч неологізмів, раз-по-раз дивує несподіваними граматичними формами, майже синестетично поєднує непоєднуване з невідповідним. Тому, щоб зрозуміти її, часом доводиться продиратися через хащі слів і символів. Так, ця поезія сповнена символів, переважно легко відчитуваних християнських, а часто і ще хтозна-яких, невідомого походження й незрозумілого значення, мабуть, власних, авторських.
Збірка рясніє самоповторами (тематичними, але не технічними: знайти пару однаково заримованих слів майже неможливо) - до різних аспектів неомовлюваного авторка підходила по кілька разів, проектуючи їх на різні площини й демонструючи нам результат - і, в результаті, взяла якщо не точністю опису, то наполегливістю. Як маючи багато проекцій на різні площини можна вгадати, як виглядала первісна фігура, так і тут - можна вхопити і думку, і питання, і настрій завдяки не тому, що вони змальовані чітко - це, як вже було сказано, неможливо - але тому, що вони описані з багатьох сторін.
Кіяновська вміє поставити питання. Відчувається, що коли вона ставить вічні питання, над якими билися ще схоласти, а до них - давні греки, вона знайома з попередніми спробами дати відповідь, - і не настільки наївна, щоб намагатися відповісти на них самій. Але озвучуючи їх, проговорюючи раз-по-раз, вона вводить їх в повсякденну реальність, таким чином призводячи до звикання до них. Її рішення - звикати жити поруч з питаннями, на які немає відповіді - видається одним із двох можливих. Друге - не задавати їх взагалі. Але для цього потрібен зовсім інший талант.
Маріанна Кіяновська. Дещо щоденне. - К., Факт, 2008. - 61 с.
Фото з сайту www.dt.ua