Згадування мого імені в інтернет-слові Наталії Космолінської під назвою «Тест на свободу» не є головним приводом для написання цього тексту.
Залишити міркування шановної Авторки без уваги мені не дала її майстерність зміщення понять, якими вона оперує, вправність вибірки зручних для неї аргументів, а також рідкісний для такого роду дискусій пафос її «боротьби за свободу творчості». Оскільки з такою застосованою технологією предмет розмови стає відчутно спотвореним, вважаю за доцільне запропонувати до роздумів кілька наступних тез.
Перша. Питання змісту і якості виставкового проекту Станіслава Силантьєва, студента Львівської національної академії мистецтв, виникло як наслідок того виклику, який був закладений художньо-естетичною та образно-смисловою концепцією автора. Оскільки молодий автор оперує не лише засобами формального виразу (пластична мова, колір, фактура, композиція, організація простору тощо), але й символами, то й відчитування семантики представленої експозиції (а не поодиноких арт-об’єктів, бо автор мислив категорією їх синтезу) викликало неоднозначне тлумачення і різні рівні реагування. До цього повинен був бути готовим як автор, так і ті особи, які рекомендували таку виставку для загального огляду.
Друга. Хронологія підготовки, відкриття і скандального закриття виставки з черговим її демонструванням відома, ймовірно, кураторам і ще декому з посвячених в цю історію осіб, і відповідальність за цю самоцензуру або саморекламу нехай беруть на себе саме ці люди. Реакція на навкологлядацькі пристрасті не належить до кола питань, в яких можна бути об’єктивним (принаймні треба володіти такою статистикою), і тому в даному випадку я на ній не буду акцентувати. З мого погляду директивно наказувати директору Львівського палацу мистецтв закрити виставку з ідеологічних чи інших міркувань або схиляти його до цього емоційними натяками після прийняття адміністративного рішення її експонувати є насправді абсолютним нонсенсом в сучасній виставковій практиці. В цьому вважаю з’ясування цього питання вичерпаним.
Третя. Наталія Космолінська весь час сумлінно переводить зміст розмови про цей прецедент з площини естетичної і смислової в площину «ідеологічно-заборонну», не бажаючи задуматись над наступним: художник, який входить у сферу світоглядних питань, повинен мати хоч якийсь лад у ціннісних критеріях, бо спровоковані ним питання – це не якась дитяча гра в хованку чи складання пазлів з різними кумедними зображеннями, а доволі складна соціокультурна та етична проблематика, яка потребує продуманості всього формально-образного ладу, особливо при символьному означенні історичних, міфологічних чи культурно-антропологічних понять (а саме до них молодий автор звернувся в своїй епатуючій моделі концепту «Agricultura»). Засоби концептуалізації суспільно-культурних стереотипів, без сумніву, обираються автором, але від них надалі буде залежати прочитуваність закладеного автором змісту. Через те двозначність або розмитість, а ще більше вульгаризація певних «посилів», в яких задіюється важливі ціннісно-смислові або архетипічні знаки-символи, можуть викликати зворотню реакцію при сприйнятті (відчитуванні) або судження про професійну неохайність автора. З таким ефектом ми і маємо справу на виставці Станіслава Силантьєва, який, попри те, є гостро мислячим і креативним автором, від якого можна очікувати справді сильних мистецьких маніфестацій за умови більш прискіпливого ставлення до усіх складових творчого акту.
Четверте. Ініціатор «тесту на свободу» іронізує з того, що «непросунуті» чиновники і мистці хочуть накласти табу на зображення Тараса Шевченка. Таке тлумачення неоднозначної реакції на гротескне вирішення не образу, а клішованої сильвети Шевченка їй, очевидно, вигідне, оскільки в такий спосіб легше говорити про суспільну профанацію і стереотипізацію цього імені (саме це можна відчитати «другим планом» за наступними авторськими словами: «…удавані захисники світлого образу Тараса Григоровича створять у Львові прецедент можливості забороняти сучасному українському мистецтву зображати певних осіб та сюжети…». Шановна Наталія Космолінська таким чином дистанціюється від тих, хто «неправильно» любить Шевченка і ставить себе з тими, хто вправі робити з його образу об’єкт постмодерністичних насміхань, наруг, експериментів, епатажів заради … «права кожного на свободу». Отака цікава ідея тесту. Я розумію, що львів’янку Наталію Космолінську може й не цікавлять суспільні стереотипи іншої частини українців, які тихо сидять в страху під Леніним і Сталіним, які носять квіти до їх численних пам’ятників в нашій же ж Україні, а ще тиражують пам’ятники Катерині II, а вечорами слухають з чільниками держави хвилюючу «Мурку». Їй не хочеться звернутися до інших фактів культурної деградації в сучасній Україні, де, з одного боку, культуру облямовують «глянцем» і гламуром, а з іншого деякі столичні мистецькі «експерти» приїжджають до Львова повчати, що таке сучасне мистецтво – точно так же ж, як це ще недавно робили інструктори ЦК. Я приймаю на себе Ваше визначення «совковості» – так, мабуть, чимало засіло в мені цього «неактуального елементу», але задумайтесь і Ви, шановна Колего, над власним стереотипом комсомольця – весь час бути в «авангарді» (тільки чого?) (на цю тему я мав виступ на Читаннях пам’яті Дмитра Шелеста ще в середині 1990-х років, і не думав, що це спостереження пошириться і на теперішню довколомистецьку ситуацію). Ваша спроба в такий дивний спосіб «реформувати» сферу суспільної рецепції мистецтва є ознакою тієї ж провінційності, проти якої Ви начебто й боретесь.
П’яте. Такі тривалі «перепалки» з усіх цих питань виникли на грунті майже безспросвітного затишшя в галузі мистецької критики та аналітики в начебто культурно-мистецькому середовищі Львова. Не торкатимусь тут цієї проблеми в широкому форматі, оскільки вона вимагає спеціальної розмови, але думаю, що розвинути дискусії з приводу адаптації ідей сучасного мистецтва в Україні або ж питань, яке мистецтво може репрезентувати Україну у світі (можливо, надумане «совкове» питання?), а, як похідне, оригінальності та вторинності формально-образних відкриттів, поспіху, з яким деякі українські автори прагнуть «інтегруватися» у світовий мистецький досвід, легкості, з якою деякі митці «підпорядковуються» усередненим стандартам світових мистецьких показів тощо, доцільно було б провести, наприклад, на сторінках журналу, який Ви, шановна пані Наталіє, сьогодні редагуєте. Ці Ваші зусилля урухомлення обмінів професійних думок у мистецькій галузі я направду шаную, а тому чекатиму від Вас зміни тональності в веденні такої розмови – ні Ваші, ні мої судження не можуть бути імперативними для «щоденного вжитку» в такій складній галузі, як мистецтво.
Роман Яців