Вони програли в Києві, сипатися почав навіть сам центр — Москва. Все це відбувається завдяки стихійній десовєтізації, яка стала одним із наслідків Майдану.
Синьо-жовті стяги над демонстрантами, крики “Слава Україні!”, іронічні плакати про Путіна, заклики зупинити російську агресію — це Москва. Над натовпом майорять російські триколори, учасники мітингу до хрипоти волають “Росія!”, “Путін!” — це Донецьк. Споглядаючи ці сюжети, людина, необізнана з географією, навряд чи зможе правильно визначити, яке з цих міст знаходиться в Україні, а яке в Росії. Розібратися складно тому, що лінія розподілу між учасниками обох акцій — не державні кордони, а ментальні, яких не побачиш на мапі світу. Різниця між ними не в тому, що одні українці, а інші росіяни, а в тому, що одні з них вже подолали в собі совок, а для інших він досі основа ідентичності.
Совок не має чітких кордонів. Він схожий на острівці старого почорнілого снігу, який досі плямами вкриває терени колишнього Союзу, колись всуціль вкритого товстим шаром тоталітаризму. Понад двадцять років з часу розвалу СРСР виявилися недостатнім періодом, аби він зник зовсім. Його повсюдно стало менше, але ніде, за винятком, може, країн Балтії, совок не перестав існувати як впливове суспільне явище. Сподівання, що він зникне природнім чином разом із відходом в інший світ покоління, вихованого на його потворних цінностях, виявилися марними. Совок почав активно відтворювати себе: сьогодні ми бачимо 20-40 літніх його адептів, що бігають під червоними прапорами та моляться на портрет Сталіна.
Так сталося тому, що не проводилося системної політики десовєтізації, схожої на денацифікацію, яка очистила шлях для розвитку повоєнної Німеччини. Нові покоління громадян пострадянських держав, хоч вже мали можливість читати про злочини комуністів, ходили вулицями, названими іменами вождів злочинного режиму, бачили у своїх містах величні монументи на честь диктаторів. Вони зростали в умовах суспільної шизофренії і ціннісного релятивізму “сьогодні злочинець — завтра герой, і навпаки”. А вже незабаром, після короткої антитоталітарної весни, керівництво найбільшої з цих держав — Росії — зробило реабілітацію всього радянського своєю ідеологією, а відродження СРСР — своєю ціллю. Янукович в Україні став активним послідовником такої політики, інструментами якої визначив не тільки силові структури, але й головне архівне відомство та Український інститут національної пам’яті, яке очолили ставленики Комуністичної партії.
Неважко побачити, що загроза цілісності України сьогодні виходить не від росіян чи російськомовних українців. Тому марно сподіватися зупинити загрозу перетворенням на державну російської мови, тим більше в умовах її вільного розвитку. Сепаратизм (хоч це слово не точне, адже хочуть не від'єднатися від України, а приєднатися до Росії) опирається на совкову ментальність, задовільнити яку жодними поступками неможливо. Совок був і залишається націлений на знищення всього українського: мови, культури, історії. Для совка важливе телефонне право, номенклатурні пільги та корупція на вcіх рівнях. Совок — це коли людей в міліцейській уніформі боїшся більше, як бандитів, коли єдине, чого хочеш від держави, аби вона не помічала тебе, і заради цього закриваєш очі на всі її зловживання. Совок не визнає компромісів, адже сам факт політичного існування вільної та розвиненої України є викликом йому. Відродження імперії, яке стало головною метою Путіна, неможливе за умови існування незалежної демократичної України.
Небезпека путінського наступу в тому, що совка ще дуже багато в Україні. Своєрідними його маркерами є пам'ятники “вождю світового пролетаріату”, що залишилися стояти навіть після активного “ленінопаду”. Джерелом нестабільності в країні зараз є саме ті регіони, де досі стовбичать постаті Ілліча. Це не просто символи. Адже люди, які захищають ці монументи, насправді хочуть зберегти не лише сяк-так художньо оформлений шмат граніту, мармуру, бронзи чи гіпсу.
Вони прагнуть “порядку”, який готові поміняти на непотрібну їм свободу, вони губляться в морі інформації і хочуть єдиної “Правди”, хай навіть з цензурою та відвертою брехнею на її шпальтах, їм потрібна “сильна рука”, хай навіть вона потім зімкнеться на їхньому горлі. Тому вони хочуть Путіна, який з натхненням грає роль нового Сталіна. Тому їх так лякає Бандера — головний антисовєтський символ, ще з часів того ж Сталіна. Вони бояться не тільки, і не стільки українського націоналізму тих, кого вони називають “бандерівцями”, як їх антисовкової суті. Тому крім українських з'явилися вже “жидобандерівці”, “татаробандерівці”. Такі “бандерівці” не мають національних обмежень, можуть захопити і вже навіть захоплюють саму Росію. Тому їх слід придушити вже і негайно. В очах прихильників совка це не лише право, але й обов'язок російської влади — єдиного на сьогодні гаранта існування цього явища.
Носії радянської ідентичності — це сила, на яку опирається Путін, намагаючись зупинити Україну, затримати її розвиток. Але вони є і його слабкістю. Тому що совок — це минуле, яке хоч чіпляється за сучасність, але все одно поступово скочується в прірву небуття. Його прихильники діють методами минулого чи позаминулого століття і, незважаючи на наявність у них величезного ресурсу, програють у головному протистоянні, яке зараз відбувається — у битві за душі людей.
Вони програли в Києві, зараз програють в містах Півдня та Сходу України. Сипатися почав навіть сам центр совкового Мордора — Москва. Все це відбувається завдяки стихійній десовєтізації, яка стала одним із наслідків Майдану. Цю стихію має підхопити нова українська влада, і врешті усвідомити: десовєтізація — основа безпеки України.