Багато оглядачів, після прийняття Верховною Радою рішення про перейменування міста Кіровоград на Кропивницький, написали, що, мовляв, процес декомунізації закінчився. Проблема полягає в тім, що якраз тільки тепер він насправді починається. Починається тому, що зміна назв не розв’язала конфліктів в цих містах: пам’яті, ідентичности, ідеологій і т.д.
Українська ідентичність завше страждала на роздвоєння, розтроєння та розшарування. Од цього на двох українців – три гетьмани. Од цього постали всі можливі гілки ОУН. Од цього тут завше діяло правило: розділяй та владарюй. І на цім ґрунті радо спекулюють різні політичні шарлатани, витворюючи політичні проекти-симулякри, що вторять популярним назвам чи записують кандидатами повних тезок головних конкурентів, аби заплутати виборця і відібрати голоси.
Містам нерідко притаманні людські риси характеру. Пов’язано се з тим, що саме люди визначають триб життя міста, саме вони доклалися до появи урбаністичних просторів та постійно впливають на їхні зміни. Тому певні поведінкові моделі homo sapiens sapiens актуальні й для бурґів, як і психічні розлади, якщо так можна висловитися.
Процес позбавлення українських міст од тоталітарного спадку загострив задавнені хвороби та травми, з котрими майже не працювало суспільство, шукаючи шляхів до лікування.
Герман Гессе в своїм «Степовім вовку» писав про велику кількістю ідентичностей, котрими наповнена людська сутність, й що перемогу врешті здобуває той «вовк», котрого ти годуєш.
Вітчизняні гради протягом усієї історії встигли побувати під владою багатьох держав. Це й визначає їх подальшу долю, адже різні групи населення ідентифікують себе не рідко із спадком тієї чи іншої країни, як раніше люди асоціювали себе за приналежністю до імперії того чи іншого монарха. Нерідко досвід життя під чиєюсь владою виявлявся травматичним. Іноді колективна пам’ять вимальовує ідеалізовані досвіди минулого міст, при чому абсолютно відірвані од реальности досвіди, сповнені юнацької ностальгії та забуття про отримані травми. Вся ця мішанка думок, тотожностей і т.д. спричиняється до каші в головах і до неоднозначности сприйняття історії рідних просторів.
Тому в деяких великих містах Півдня та Центру України в головах жителів може поєднуватись майже моління на імператриць Московії Катерину чи Єлизавету та глибока ненависть до путінської Росії. Се нагадує дисоціативний розлад ідентичности, себто роздвоєння особистости, при якому людина забуває все, що відбувається з її альтернативною особистістю. І така реакція є захисною для організму, вона пов’язана зі спробами витіснити із пам’яті травматичні досвіди.
Але можна поглянути на ситуацію з іншої точки зору. В сім випадку здоміновує той наратив, котрий провадився сильніше, себто чітка структурована програма й пропаганда за совітів та імперської Росії перемагає неструктуровану українську політику пам’яті та фрагментарні спроби окремих небайдужих до витворення цілісного погляду на історію. З іншого боку, сучасний кшталт життя в Україні виявляється їм прийнятнішим за кремлівський авторитаризм. В декого гору бере емпатія, пов’язана із участю у війні когось з близьких, тому ворожнеча набуває особистісного, приватного характеру.
Точно так само не конфліктують в головах мешканців Горішніх Плавнів Комсомольськ із Святомиколаївськом. Це роздвоєння, ця вибіркова пам’ять дозволяють примирити в головах радикально протилежні поняття. Але це примирення насправді позірне.
Значна частина вітчизняних міст, котрі підпали під перейменування в рамках детоталітаризації урбаністичного простору, перебувають на лінії умовного розлому держави, поділу на українців та укрАінцев, себто на політичних українців та політичних малоросів, якщо спрощувати ситуацію.
Якраз десь по містах Дніпро, Горішні Плавні та Кропивницький проходить ця межа, що можемо прослідкувати, опираючись на результати парламентських та президентських виборів попередніх років. Од того, як голосують ці регіони не рідко залежало, хто переможе в електоральній кампанії.
Під час виборів до Верховної Ради в 2012 році округ з центром в екс-Комсомольську єдиний показав результати з розподілом місць партіями ідентичний із загальнонаціональним результатом.
Проте також в цьому просторі не бракує тих, хто не визначився чи не має власної думки щодо перейменування. Історик Андрій Портнов у своїм недавнім тексті зауважує, що в українському соціумі існує група людей, котрі «радше байдужі до проблем пам’яті та ідентичності; люди, які не мають чітких ідеологічних поглядів, але почуваються втраченими (дезорієнтованими) в політичних боях за минуле».
Дозволю собі припустити, що цей простір – не лише межа зіткнення двох квазінаціональних проектів, а й пояс непевности із різними відтінками ідеологічних преференцій та дуже дивними їх сумішами.
Що ж означають проблеми із перейменуванням саме в цих містах? Те, що через роздвоєння, а подекуди розтроєння ідентичности міста виникає внутрішній конфлікт: пам’ятей, історій, наративів. Це, в свою чергу, впливає на мікроклімат в топосах та на появу в них суперечок, котрі доволі складно вирішити. А заодно на непорозуміння та нерозуміння процесів, котрі відбуваються в країні.
А там, де з’являються конфлікти, завше знайдуться грифи, що живляться падаллю. Од того виникає чималий спротив детоталіризації на місцях. При чому він відбувався, а подекуди й продовжує відбуватися, не лише на Сході та Півдні країни, а й на Заході, зокрема в Галичині.
З одного боку се спричинено консервативністю людности, з іншого – неочікуванням нічого доброго від будь-яких дій влади, недовірою до інституцій. Поразки державної влади на фронтах: військовому, реформування та боротьби з корупцією автоматично налаштовують людей на несприйняття будь-яких кроків Банкової.
Крім того, уже згадані грифи (реваншисти різних мастей, відсторонені од влади в рамках люстрації чи ті, хто намагається піднятися на хвилі критики, фінансовані Росією кола), радо очолюють колони невдоволених, часто вигадуючи абсолютно фейкові речі, аби залучити до протестів більшу кількість пересічних мешканців. Наприклад розповідають про те, що через перейменування вулиць людям скасують субсидії чи перестануть нараховувати пенсії.
Окремо варто виділити й місцеву владу, котра критикою державної намагається заробити собі бали в очах виборців.
Проте автори детоталітаризаційних законів аж ніяк не святі. Відсутність належної продуманої стратегії з підготовки людей до перейменування, роз’яснення ключових постулатів та в чім полягає необхідність цього позбавлення совіцького спадку, суперечливі норми, записані в законодавчі акти та інше й призвело до такого бардаку в процесі втілення декомунізації в життя.
Проте вітчизняні міста потребують не лише десовєтизації, але й деколонізації. Недавнє опитування КМІСу показує зростання прихильности українців до росіян. І це попри війну. А се означає, що найкращий момент для проведення деколонізації уже втрачено. Вікно цієї можливости, що відкрилося під час найінтенсивнішої фази війни, з ослабленням бойових дій та зменшенням появи військової тематики в порядку денному медіа, автоматично закрилося.
Процес детоталітаризації став заручником політичних ігрищ та маніпуляцій. Натомість він мав відбуватися разом із якимись позитивними для соціуму сигналами. Себто одночасно зі зміною вивіски на будівлі десовєтизуватись мала й сама вулиця: ставати придатною для мешканців міста, безбар’єрною, пристосованою до потреб людей із вадами руху. Те, що створено совітами для показання «величі комуністичної імперії» мало набрати утилітарних рис. Позитивний приклад сучасности мав таким чином здомінувати над привидом тоталітарного минулого, над його антилюдською сутністю, закріпити в свідомости жителів цих бурґів маркери «зручно», «якісно», «комфортно» стосовно змін, котрі відбуваються та «архаїчно», «незручно», «халтурно» щодо совіцьких об’єктів в міському просторі.
Варто відзначити, що в питанні перейменування і Дніпропетровська, і Кіровограда влада пішла на компроміс не лобіюючи радикальні варіанти Січеслав та Інгульськ відповідно. Місцеві чиновники Комсомольська перехитрили ж самі себе.
Але з перейменуванням Радою останньої партії населених пунктів детоталіризація не закінчується. І справа не тільки в необхідности перейменування Кіровоградської та Дніпропетровської областей, котра ще має відбутися, а в тому, як приживуться нові (подекуди нові-старі) назви? Яким змістом наповниться простір бурґів? Чи буде відновлено пам’ять забутих місць, де повернено історичні ймення? Чи надалі відбуватиметься нашарування досвідів і примноження ідентичностей?
Тому важливо розібратися з травмами, із провалами пам’яті й проваленою політикою пам’яті. Не дарма Тарас Прохасько розглядає комунізм як хворобу: «Комунізм — як називався один фільм — це смертельна хвороба, що передається статевим шляхом. Справжній комунізм — це не червона висипка на шкірі, а спотворені базові біохімічні реакції. І всі ми — комуністи і антикомуністи, ентузіасти і пофігісти, фахівці і нероби, сноби і дисиденти — є носіями більшої чи меншої частки цієї невидимої деформації». Ця зараза є однією із ключових причин розщеплення ідентичности, і поборення причини має призвести до оздоровлення організму, в тому числі й організмів наших міст.