Рідко коли очікування справджуються до точності. Або й ніколи. Ми очікували купу снігу на останній місяць зими, натомість отримали багато жаху.
Нам здавалося, що страшні смерті, як і справжні любові, бувають у підсумках тижня на центральних телеканалах і на сторінках книг. Навіть враження від прочитання нової книжки Сергія Жадана «Месопотамія» були би іншими, якби знайомство з виданням трапилося, наприклад, в січні.
Натомість лютий, який лютував не в плані погоди, робив акценти на головному: за життя і за любов варто боротися, а часом і помирати.
Є міста, яких любиш за те, що там живуть такі автори. Незмінно харківський письменник, харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля». Книга, яку очікували, уривки з якої автор зачитував на літературних фестивалях і зустрічах. Шматки яких вишукувались на пабліках у мережі. І ось ми отримали її – радіймо!
Цей пізнаваний світ Жадана – його стиль та історії, з якими читачі залюбки знайомляться, але ніхто не залишається назавжди. Хоч право залишитися – за нами. Я таки залишаюсь. Хоча, зрештою, авторові читач може бути не потрібен. Але читачеві потрібний хтось, хто би писав для нього. Навіть коли той «хтось» не здогадується про його присутність.
Перше, що дивує і навіть насторожує, – це стиль оформлення видання. Ану ж за змінами в дизайні, стоять зміни у манері написання. Звичні червоні-жовті насичені тони, з якими особисто мені асоціювався Жадан, світлішають. Замінюються блакитними й охристими. Натомість пристрасті та історії аж ніяк не бліднуть. Вони захоплюють і тримають.
Герої помирають і закохуються, руйнують і влаштовують власний побут, роблять усе те, що мають робити – живуть. Не потребують визнання. Від них, як і від і персонажів з попередніх видань, хочеться сміятися і сумувати водночас. Читачеві залишається спостерігати за ним, дофарбовувати власними переживаннями і кольорами.
Друге, що згадується, коли береш книжку в руки, – це всесвітня історія (здається, Месопотамію проходили там, здається там її і залишили). Ми знаємо, що цей період історії був важливим, але, власне, про яку важливість йдеться – згадає не кожен. Натомість «Месопотамія» Жадана та події, що розгортаються на її сторінках, відбуваються у теперішній час. Чи є вони важливі? Безперечно.
Самодостатній часовий простір, створений автором, не подібний на наш, він дивний та захопливий. Та й чи доречно вживати поняття «наш час», коли він є абсолютно незалежний від нас? Ми просто дозволяємо собі помічати його або ні.
Дев’ять історій та біографій. Кожна з них названа чоловічим іменем.
Всього дев’ять основних імен. Можна подумати, що ці імена позичені з Біблії і перегукуються з біблійними історіями. Натомість Матвій, Фома, Лука займаються не релігійними речами, як можна би було уявити. Але їхня житейська мудрість нічим не поступається мудрості тих перших апостолів. Взагалі, релігії у книгах Жадана не так багато, і проявляється вона не в недільних службах чи сповідях, а у вірі.
«Добре, що все залежить від нас», – говорять герої від першої до триста шістдесят четвертої сторінки книжки. Нам залишається погоджуватися з цією думкою чи відгороджуватись від неї.
Зізнаюсь, що певні моменти у розвитку сюжетів можна було передбачити. Історії здавались хоч і новими, та якимись до болю знайомими. Однак вірити у те, що кращі книги Жадан вже написав раніше, не хочеться.
У всіх творах Жадана головні герої – чоловіки. Але їхні життя і біографії нічого не вартували би без жінок. Жінок-вдів та юристок, гімнасток, перукарок, офіціанток-проституток, акторок цирку, медсестер, самовпевнених і водночас слабих жінок, повних досвіду і любові:
…за кожною біографією стояли образи й освідчення, за кожними дверима народжувалась любов, помирала надія, чоловіки зранку годували диких тварин, ламаючи їм характери і роблячи м’якими їхні рухи. А жінки стояли в холодних коридорах, виношуючи у своїх серцях плани зради й утечі з цього багна. Але не можна втекти від себе, не можна втекти від своєї печалі…
Приємним бонусом до прози стали тридцять віршів, які доповнюють прозу і водночас можуть бути самодостатніми творами. Якщо би двома словами варто було сказати, про що книжка, відповідь була би така: про втечі та повернення. Постійний рух життя, який не зупиняється ні в стінах лікарні, ні на поминках. Життя персонажів спонукає і нас жити, чинити обдумані і не дуже вчинки. Зникати й повертатись:
Потрібно повертатися, потрібно повертатися до міста, яке на тебе чекає, яке лежить поміж рік, на пагорбах, відкрите небу, засипане синім снігом. Потрібно повертатись, оскільки немає щастя в дорозі, немає порозуміння між чужинцями. Вдома все стоїть на своїх місцях, вдома все діється вчасно і доречно. Потрібно завжди повертатися, інакше для чого було кудись узагалі рушати? Все знаходиться поміж рік і все звідти починається – і всі історії, і вся любов…
У «Месопотамії» є все. Кожен знайде собі щось до душі, варто лише широко відкрити очі і серце (приблизно так, як то робили шумери, що жили на території Межиріччя).