17 жовтня я мав нагоду бути присутнім на перфомансі, який влаштував не вельми сміливий директор Палацу мистецтв, мої однодумці художники та мої опоненти, які традиційно тримаються за місця у спілці художників, яку, нагадую, створив Сталін для контролю мистецького процесу радянської імперії, яку він будував.
Перфоманс стосувався свободи вислову художника, і ті, хто нібито покликані стояти на обороні свободи, сивочолі академіки, які мають заслуги як перед УРСР, так і перед незалежною Україною, говорили, як запеклі сталіністи або як апологети радикального українського націоналізму. Причиною послужило негідне трактування образу Шевченка в творах молодого художника, а значить твори, які не є мистецтвом (а хто суддя?) не можуть бути присутніми у державному закладі (цю державу представляє українофоб Табачник, не Шевченко).
В цьому контексті я постійно згадував одну постать з історії українського мистецтва, яка мені надзвичайно симпатична – а саме Михайля Семенка. Михайль Васильович Семенко – зачинатель і лідер українського футуризму, який став чи не найпомітнішим представником вітчизняної авангардної літератури. Вперто і послідовно відстоюючи право на власний шлях в літературі, Семенко був не лише талановитим поетом, але й надзвичайно активним теоретиком та організатором літературного процесу. Український футуризм, заснований Семенком в 1914 році як оригінальна літературно-мистецька течія, саме завдяки його зусиллям зумів проіснувати аж до 1930 року. Разом із Михайлем Семенком довгий і складний шлях пошуків та експериментів пройшла ціла група письменників, що їхній появі в літературі сприяв Семенко, - М. Бажан, Г. Шкурупій, О. Влизько, І. Маловічко, М. Скуба та ін. Згодом, через доноси своїх опонентів з літературного цеху, Семенко був заарештований та загинув у таборах смерті – загинув, захищаючи свободу творчості та мистецтва. Ось його маніфест 1914 року, який був написаний на відзнаку 100 річниці народження Шевченка:
Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же – ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується, - тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я весь тремчу від сміху – вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!
...Ах, з тобою страшенно тоскно... Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно... Ти підносиш мені заялозені мистецькі «ідеї», й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Якраз вроді тебе, показчиком якого є «Рада». Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отсе пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування.
Я палю свій «Кобзар».
(Семенко. Дерзання. - Поези. - К., 1914. Цит. за: М. Євшан. Критика; Літературознавство; Естетика. - К, 1998. - С. 61-62)
Як видно з цього маніфесту, не проти Шевченка протестував Семенко, а проти псевдошевченківства, проти лавини епігонів, проти ідолопоклоніння. Кобзар Шевченка перетворений на бронзового ідола Семенко розглядає як анахронізм доби. В інших рядках він каже: “Не хочу слави тут, Між своїми де за мішок, Сміття та козацького вуса славу дадуть, Що мені за діло до Києва та родичів, Коли про Семенка мусять марсіяне знать”(1914 рік). “Національну добу в мистецтві (власне тенденції до мистецтва) ми вже перебули, й характер нашого темпераменту таки виявить себе в тій мірі, скільки се буде потрібним. Нам треба догнати сьогоднішній день. Тому плижкуємо. В сім наша консеквентність. Хай наші батьки (які не дали нам нічого в спадщину), втішають ся “рідним” мистецтвом, доживаючи з ним вкупі; ми, молодь, не подамо їм руки. Доганяймо сьогоднішній день!”(1914 рік, цитую за Олег Ільницький. Український футуризм 1914-1930. – Львів:“Літопис”, 2003, с. 29)
В понеділок у Палаці мистецтва я побачив, що нічого не змінилося за останні 100 років. Любомир Медвідь, керівник кафедри монументального живопису у Львівській академії мистецтва, напевно доклав би усіх зусиль, щоб ще раз знищити такого Семенка, якщо б він знову знахабнів народитися. Більшість професури мистецьких вузів нашого міста прокляли б цих авангардистів і підтримали б якогось нациста чи сталініста, що вирішив би палити твори цих покидьків та прибрати їх з нашої культури, так би мовити очистити від скверни. Цього року, знахабнілий хам, що претендував на посаду міського голови Львова від “Свободи”, казав, що очистить наше місто від усіляких там Мазохів і людського непотребу його штибу, а Андоруховичам, Расевичам і Грицакам треба вказати на двері, щоб вони не проповідували ворожих українцям ідей. До речі, це ідеї, на яких тримається європейська ідентичність.
Отож, панове націоналісти, екстремісти, традиціоналісти та їх друзі, хочу вас запевнити – Семенки відродилися, а найгірша для вас новина – вони не москалі, хохли чи жиди – вони українці. Ви не відберете в мене мою українськість, а я, панове сивочолі служителі сталінської музи, підозрілі підприємці-патріоти, та ідолохранителі – теж палю свій Кобзар. Себто спалив його давно. І робитиму сучасне мистецтво незважаючи на ваші доноси та ненависть. Бо я вас люблю. Ми вас любимо, бо ви - наші батьки.
Богдан Шумилович, галицький історик мистецтва