У чому вади ідей українських націонал-демократів, як відбувається формування історичної пам'яті, що нині впливає на формування європейської ідентичності – про це та інше дискутують викладачка Могилянської школи журналістики Діана Дуцик і президент благодійного фонду «Велика родина» Юрій Рубан.
Діана Дуцик: Про історію можна дискутувати у багатьох сенсах. Пропоную поговорити про трикутник історія-політика-суспільство, при цьому звертаючи увагу не на конкретні історичні події, а на значення історії для сьогодення в Україні, для політики і суспільства. Чому саме сьогодні, через двадцять років після проголошення незалежності України, теми історії є надзвичайно дратівливими й актуалізованими – і в політиці, і в суспільстві?
Юрій Рубан: Передусім варто уточнити один нюанс – ми говоримо не про історичні дослідження. Історія існує як наука, як цех, корпорація, до якої належать вчені-історики. П’єр Бурд’є створив модель поля науки у соціальному просторі, на якому вчені діють за своїми особливими правилами. Згідно з цими правилами здійснюються дослідження, пошук архівних джерел, їх інтерпретація, уточнення хронології тощо.
Результати історичних досліджень публікують, але вони не залишають чітких і передбачуваних відбитків у головах людей, праці істориків – не друкарські форми. Сприйняття цих праць поєднується з рядом інших чинників, від родинних і особистих спогадів до публікацій у ЗМІ. Відбувається своєрідний «генеалогічний» процес. І тут в наше знання про минуле неминуче і невідривно вплітається політика, з’являється національна пам'ять як соціальний феномен доби націй і масової політики. Цей феномен виникає тоді, коли з’являється масова преса, уніфікована за єдиними програмами освіта, обов'язковий призов до армії.
У традиційному аграрному суспільстві, яким була Україна до початку ХХ століття, говорити про історичну пам’ять дуже складно. Наш національний проект тоді тільки починав розгортатися. Існує одна дуже хороша робота французького історика Юджена Вебера «Як селяни стали французами». Описаний у ній процес, з певними поправками, відбувався і з українськими селянами. Іншими словами, на початку ХХ століття селянин не знав, що він – українець. Він визначився пізніше. До речі, цей процес триває і в нашому урбанізованому суспільстві. Мільйони людей визначаються зі своєю ідентичністю вже на наших очах, після утворення держави Україна.
Діана Дуцик: Ви зараз руйнуєте основи української націонал-демократії.
Юрій Рубан: Багато з поширюваних національною демократією ідей отримані у специфічний спосіб. Брались радянські ідеологеми, знак плюс у них мінявся на мінус, і навпаки. Ще один інгредієнт – некритично, поза герменевтикою, сприйняті праці з минулого. Отримана в результаті суміш абсолютно не описує українських реалій, і щодалі більша кількість людей відчуває цей розрив. Політично це виражається у падінні рейтингів націонал-демократів і їхніх пошуках порятунку у щораз радикальнішій риториці. У кожному виступі ми тільки й чуємо: «зрада», «окупація». «люстрація».
Ситуація в Україні не просто складна, вона унікально складна. Старі шаблони не дадуть її адекватного розуміння. Потрібний новий інструментарій. Адже чергове «викриття», та ще й з підтекстом формування симпатій до тих чи тих політиків навряд чи кудись нас просуває. Якщо ми хочемо щось зрозуміти у реальній Україні, нам потрібна критика в Кантівському розумінні, оцінка нашої здатності зрозуміти те чи те явище. Мусимо десь розсувати межі наших поглядів, а десь – визнати неможливість це зробити. Не зробивши роботу розуму, політик перетворюється на догматика, і тоді йому залишається тільки переспівувати романтичну метафізику ХІХ століття.
Легко повторювати стару мантру на тему «хто такі українці і чого вони хочуть». Звичайно, це симпатичні люди, які обробляють плужком землю, дотримуються свого звичаю і мови, колядують на Різдво, співають народних пісень тощо. Щоправда, вже на початку ХХ століття таких людей було не надто багато, формувались ринкові відносини і нові класи, росли міста і заводи, держави дедалі більше спиралися на потужну бюрократію. Судячи з творів Карпенка-Карого чи Коцюбинського, пасторальна ідилія і в ті часи була неадекватною. А чи багато з тих, кого сьогодні ми бачимо довкола нас, відповідають цим романтичним нормам? Чи це означає, що решта наших співгромадян – «неправильні»? Чи, може, варто оцінити, що таке український звичай сьогодні, у ХХІ столітті?
Очевидно, у ньому значне місце має історична пам’ять. І тут ми знову повертаємося до її джерел, до ХІХ століття. Український проект Шевченко і Куліш будували за моделями слов’янських сусідів, Шафарика і Ганка вони добре зрозуміли. Починали з українського перекладу Святого Письма, з «Букваря» - грамотність рідною мовою як соціальний ліфт. Далі Шевченко творить «Гайдамаків», козацький епос, Куліш пише «Чорну раду», задається вихідна точка для створення української пам’яті. Щоправда, до останньої чверті ХІХ століття у них було небагато читачів. Але потім Україна вступила в добу модернізації, почався розвиток освіти, з’явилась преса і відразу активізувались спроби створити українську пам’ять. З’явилася і національна історіографія, і перші популярні наративи, та ж «Ілюстрована історія України» Грушевського, романи про запорожців Кащенка, сформувався надзвичайний попит на історичний роман.
Далі у ході криз, війн, революцій ХХ століття відбувається формування української нації, і в цьому процесі твориться усталене уявлення про її минуле. Звичайно, траплялись і трапляються «дисиденти». Дехто, наприклад, говорить, що козаки походять від хазарів. Але в історичній пам’яті, яка зараз домінує в Україні, ця ідея не представлена. Натомість всім чітко відомо, що козаки –це волелюбні українці, які постали проти польського панування тощо. Хоча насправді тут є дуже багато тонкощів, які досліджували і досліджують історики. Вони говорять і про становий характер козацтва, і про динаміку його позиції всередині Речі Посполитої, і про не такі вже й прості стосунки між козацтвом і міщанами чи селянством.
Діана Дуцик: Але ж сьогодні не ці теми викликають роздратування суспільства. Здебільшого це теми ХХ століття.
Юрій Рубан: Так, але тепер, як і тоді, формування історичної пам'яті відбувається через полеміку і навіть конфлікт. Тоді полемізували з концептами Карамзіна, тепер – з концептами Карамзіна і Сталіна. Найгострішою темою неминуче буде історія Другої світової війни, оскільки Україна в нинішніх кордонах є її результатом. Ця війна мала такий колосальний вплив, що він відчутний і досі. Причому пам’ять про війну у людей з різних областей України різна. Наприклад, у волинян бачення того, що з ними відбувалося, відрізняється від бачення харків'ян, а воно, своєю чергою, інакше, ніж у закарпатців, і так далі. В СРСР влада навіть не ставила перед собою завдання щось звести до спільного знаменника, вона просто створила у дуже специфічний тоталітарний спосіб міф Великої Перемоги. Цей міф мав одну мету – забезпечити лояльність громадян до радянської держави і комуністичної партії – «організатора всіх наших перемог». Тепер всі ці уявлення справді дуже важко відходять у минуле. Але і тут варто задуматися: чому так важко?
Політиці підказує історія. Можемо зробити певні висновки, дивлячись на інших. У середині ХVІІ століття на місці середньовічної англійської нації, «другого тіла короля», вперше у світі виникла нація модерна. Її лідери дуже серйозно дебатували, щоб зрозуміти, що відбувається з країною і народом. Вони сформулювали національне завдання: поєднати звичай та інтерес людей. Думаю, це і є національна ідея всіх націй, і ми – не виняток.
Діана Дуцик: Я не знаю, чи в сучасному світі звичаї відіграють настільки велику роль, як раніше.
Юрій Рубан: Відіграють ключову. Просто тепер у різних контекстах ми називаємо звичай цінностями, ідентичністю, культурою.
Тут важливо інше. Насправді націоналізму протистоїть не лібералізм, не комунізм, не соціалізм, він з ними прекрасно поєднується. Націоналізму протистоїть космополітизм, який говорить, що у будь-якому місці, хоч на Північному полюсі, ви можете зібрати групу людей, і вони можуть створити державу. Аргументи на користь того, що людині байдуже, в якій спільноті реалізувати себе, відомі ще з часів Діогена-кініка. Але вже Платон і Арістотель зауважили, що сама спільнота може виникнути тільки тоді, коли її учасники, як мінімум, розуміють один одного. Тож звичай потрібен, і пам'ять нації – його складова.
Інша річ, що для успіху нації звичай та інтерес мають поєднуватись. І тут виявляється, що сучасна нам глобалізація ставить молоду українську націю перед викликом з боку «сильних світу цього».
Колись їх головним багатством була земля, потім – заводи. Цих багатств не вивезеш, на них працюють селяни чи робітники. Якщо їхнього інтересу не враховувати – буде соціальний вибух. В епоху революцій багатство зберігали гнучкіші, далекоглядніші, ті, що запроваджували соціальне страхування, пенсійне забезпечення, забезпечували доступ до освіти, інших соціальних ліфтів.
Зараз ситуація змінюється. Значна частина грошей заможні українці вивозять і вкладають у фінансові інструменти. Кошти офшорного інвестфонду можуть давати прибуток завдяки спекуляціям на ринку нерухомості в Лондоні, вкладенню у виробництво комп’ютерів на Тайвані чи грі на ринках цінних паперів у Токіо. Так слабне мотивація до врахування інтересу бідніших, до розв’язання соціальних конфліктів вдома.
Далі. Зі ЗМІ ми бачимо, що ті, хто править Україною, мають будинки і маєтки в Європі і США, там вони лікуються і відпочивають, там їх діти вчаться в університетах. У нинішнього правлячого класу слабне інтерес розвивати національну освіту, охорону здоров’я, будувати якісну інфраструктуру тощо. Їхній інтерес не зосереджений в українській державі, їхній «звичай» відрізняється від «звичаю» незаможних громадян.
У відповідь частина бідніших громадян теж реалізує свій інтерес за межами держави. Здібні молоді люди завершують освіту і залишаються за кордоном. Потік трудової еміграції, а це кваліфіковані і підприємливі люди, вже реально впливає на демографічну картину на Заході і Сході України. У цій реалізації можливостей сучасного світу закладений ризик для нації. Ризик навіть не відставання, а демодернізації.
Тут ми приходимо до того уроку історії, який для нас важливий. Успіх європейських націй досягнутий завдяки поєднанню звичаю та інтересу. Проблема в тому, що нам треба знайти цей спосіб у нових, складніших умовах. Тут ми унікальні, і нам треба шукати власну відповідь.
Діана Дуцик: Сьогодні в Європі триває інша дискусія – про європейську ідентичність. Європейці говорять про те, чи потрібно творити цю європейську ідентичність і на чому вона має базуватися. І коли йдеться про європейську ідентичність, то важливе значення має збереження особливостей кожної країни, нації. В основу європейської ідентичності закладаються такі речі, як, скажімо, Декларація про права людини або інші спільні речі, які в основному лежать у сфері прав людини. А все інше європейці все-таки розрізняють. Навіть якщо ми говоримо про підручники та історію як таку, то все одно Німеччина має свої підходи, Франція – свої, Польща – свої. У них немає уніфікованого підходу до історії.
Юрій Рубан: Немає. Теперішня криза в Європі це демонструє. Про неї багато дискутують, бо ідентичність завжди зазнає глибокого впливу кризового досвіду. Можна говорити про формування ідентичності як результат травми, яка призводить до втрати попередньої ідентичності. Для європейських націй такою травмою був Голокост і трагедії двох світових воєн. В Україні ми виразно бачимо, як переживання травми Голодомору надає нового виміру українській ідентичності.
Як теперішня криза вплине на європейську ідентичність? Це предмет гострої дискусії. Відбувається, наприклад, еволюція такого палкого прихильника загальноєвропейської ідентичності як Юрґен Габермас. В останніх своїх працях він пише про потребу збереження національної ідентичності саме як передумови вирішення європейської кризи. Адже її економічні причини – лише вершина айсберга. В основі – протистояння проекту Європи еліт і проекту демократичної Європи, яка зберігає і розвиває досвід, отриманий в історичній школі націй. Адже демократія неможлива без національної ідентичності.
До того ж криза змусила і сильних, і слабких сподіватися на захист національної держави. І тут Європа теж перед унікальним викликом. Економічна логіка диктує передачу щораз більших бюджетних і податкових повноважень наднаціональним органам у Брюсселі. Але ключові економічні питання тепер вирішують канцлер Меркель і президент Саркозі. Якщо відкинути риторику, то європейський проект стає дедалі більше німецьким чи німецько-французьким.
Діана Дуцик: Напевно, це означає, що слабші ідентичності розмиваються сильнішими.
Юрій Рубан: Це свідчить про те, що історія не закінчується. Які були імперії Чингізхана чи Олександра Македонського! А нині ніхто навіть не знає, де вони поховані. Нації, які ми знаємо, у певний спосіб поєднували звичай та інтерес. Якщо спосіб невдалий, нація не відбувається як держава, а держава – як нація. Розпався Радянський Союз, який не міг стати радянською нацією. Не змогли цього зробити ні Югославія, ні Чехословаччина. Не все просто і сьогодні, наприклад, у Фландрії, Шотландії, Каталонії. Отже, сьогодні європейці шукають нових продовжень для своїх національних проектів, і якщо пошук буде вдалим, ми побачимо нову модель нації.