ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
Цього разу публікуємо уривок з першого видання книги гуцульського письмменника Петра Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік», який вперше побачить світ у видавництві «Фоліо».
Петро Шекерик-Доників - відомий гуцульський громадський діяч, збирач фольклорно-етнографічних матеріалів, самодіяльний актор, публіцист і письменник.
Справжнім літературним шедевром Петра Шекерика-Доникового є його роман «Дідо Иванчік», написаний у кінці 30-х років ХХ століття, в якому автор зображує життя гуцулів - духовний і матеріальний світ горян від давніх часів і аж до початку ХХ століття.
З приходом радянської влади Петра Шекерика-Доникового переслідували, перешкоджали писати, вилучили вже написану першу частину роману. І все ж автору вдалося дописати свій найбільший літературний твір, остання сторінка якого датована 20 квітня 1940 року.
А через три тижні його заарештували.Сліди письменника загубились у Сибіру.
За словами польського письменника Станіслава Вінценза, Петро Шекерик-Доників «був людиною талановитою, якщо не геніальною, і створив твір, який... буде гордістю саморідного письменства і пам’ятником старої мови, якому немає рівного...».
У виданні збережено особливості авторської мови, правопису та пунктуації.
Частина перша
І
Удєді з рєду дітий я двайціть и чєтвертий. А мижи живими дітми одинайцітий и найменчий, але ни випорток, бо післідь мене було ишє шестеро діточьок, лиш уни маленькими вивмерали. Ріс я пестуном у хаті, прото найменчя дитина у старині. Розвезений, шо най Бог боронит. Вара було шо ми ирчі. Бувало, скоро на мнє лиш шош трошки посиров’єт, то ого — я з хати порс тай просто до діда, маминого дєді. Добре, шо дорогу знав до діда, то ж страху ми ни було. Нираз малим хлопцем тікав
до діда й без портєниц, скоро лиш ми та бига прийдет. Ніхто би був мнє ни спер. Дєдикові хати, статочьні збудованя, були побудовані у занодзі мижи ґрунями й лісами над бистро шумнючьов річьков. За річьков, наопередь самих викон, пид лісом тетеріла стримка, стряпава скала. Вид тої скали, поплямленої сивавими лішірями та порослої паршивими краками, покритої місцями зеленковатим мохом, було мині вічьно лєчьно. Найгірше було мині лєчьно вид печіри у тій скалі, бо та печіра хоть нивеличька, то була пудна. Дєдик приказував, шо у тій печірі сидит Дониково сукровишє на заклєтих скарбах, бо колис він продав за ні чьортови свою жінку, а тепер за покуту мусит їх там сокотити до суду віка. Бувало, нираз, єк звівалиси буйні вітри й смутно співали тужним шумом у лісі верх скали, то мині си причювало, шо у тій печері «він», изчєз би, пигичіт у скрипку до співанок галасливим вітрам.
Иноді навіть здавалоси мині, шо у тот раз, єкиз ліса верх скали дражнилоси зо мнов первовічьне смеречє, намахуючі на мене, єк медвідь лабами, хєхлатими пластами фої, Дониково сукровишє висувало свою тонку, єк павутина, руку криз листє на корчіку опередь печіри й, потєвуючі палцем, гулило мене д’собі у печіру. Вид того лєковишя мині пуду давало. Я викручювавси й, ґвавтуючі на всий рот, втікав у хату без потємку. Вид дєдикових хатий було видко лиш на тоту скалу тай на ліс верх неї. У тій зашепетині виглєдало так, єк у полібичьку, шо з него нікуда инде ни видко, лиш у небо, тимунь коло дєдикових хатий було мині скучьно. У Пилипівку загрівало сонце у ту задолину аж д’вечіру, тай то лиш на годинку, так єк би оком кліпнуло. А взимі вид води тєгла така лють, шо аж иноді морозом таки кришило. Око в’єло вид студени. А було пидбічі вид дєдикових хатий лиш трошки д’горі на ґруник Савківку, то відтів уже було видко понад Білу Річьку, аж на полонину Скупову.
Було видко на Люпайлівскій Кичірі, коло Семнєнівскої буковини на прислопатині в садах великі будинки пид високими побоями. То був дідів осидок. Из Савківки йиго було так добре видко, єк би лежєв на долони опередь самих ичь. До потока Гранчіного мож було ити до діда кінцков дорогов понад річьков, але туда рідко коли я ишов, бо була паськудна дорога. Каміне, грузи та проміси, а в посуху порохє. Туда йти куражило мене лиш ковбірє у бистрій річьці, бо нираз виплюскувавси я в нім, єк струг. Найбірше ходив я до діда царинками понад річьков. На царинках игравси вітер чічками. Колисав їх головами. Трави скобитали босі ноги, смієлиси д’мині, єк я стрілов летів до діда у гості. На цій дорозі лиш одна ми запута була — старовіцкі Доникові хати. Уни були кладені из дерева, рубаного на тім самім місци, де покладені хати.
Вид цих порожних хатий, покладених из коленого протіся у вугли, з маленькими виконцями, затканими заткавницями, з плюским дахом, наваленим камінєм, та имленим в ужвиці, тай из великим черсаком опередь хорім, нитрошки наївси я пудного страху, пробігаючі у вечєріх попри ні. Я мав страх, бо всі люде говорили, шо в цих порожних хатах сидит «тот», изчєз би, тай пужієт людий. Нираз изшіб я нігті из пальців на ногах, пробігаючі, єк буря, попри ні.
II
Мотиликом летів я д’горі на Люпайлівску Кичіру. Чімраз вишше пидходив у верх. Виростав понад обочі й ґруні. Пидносив, єк орев понад гори. Гадинов в’ючя річька з зеленими лугами лишєласи глібоко в долинах. Вна плила срібним пасмом помижи кичєри. Бистрим клекотом, змішєним з шепотом лісів, наповнєла долини вічьнов музиков. Из Люпайлівскої Кичєри було видко по горах порозсипувані, єк зерниці по небі, самотов дрімаючі гуцульскі осидки. Єк вишиті мережками рукави чєлідинских сорочьок, так гори помережені нивами. Єк пролюдні крисані в леґінів закєтичєні трєсунками, так місцями позакитичювані гори садками. Царинки поперекладувані сірими вориновими плотами у високе кілє, єк би колачями, постискане ужвами. Толоки позарубовані дінницями та стряпавими ломовицями в усілякі узори: барткато, ичькато та кривульковато, єк розкішний, коверцовий гуцульский ліжник.
Гори згуста полатані чьорніючіми перелісками, а місцями покриті, єк би чьорним сукном, великими кавалками смерекових лісів, поплямлених зрідка зеленєвов буковинов. Ціла околиця — то Великодна писанка, прекрасно виписана. Сами очі смієлиси, дивєчіси на синіючі верхи. Серце радувалоси близким и делеким кичирам, шо понад ними возилиси хмари так, шо аж чюхалиси в ні. Играли по горах смутними тінями, шо уводно таїли веселий усміх розлогих царинок. Аж кортіло дівитиси на ліси, шо зівали на хмари чьорнєвов тай дихали вітром на зелені царинки. Из старого дворишя переліз я почерез перелаз на Ріжу.
Опередь моїх очій, єк би из земні, виросли зверхє на кичєрі дідові хати. Богацкі тоти забудованя з ґраждами самотов сумували у садах на розложистій Ріжи. Стримкі високі побої укривали в тих хатах глібоку таємницу дідового житя. Довстріть мене ув один заскок хітом летіла велика, біла дідова пужла. Навіть ни знаю, коли я, зострахє, виштрик на шістьвориновий пліт. Умлі ока, єк білиця у смереку из-перед стрільця, вихопивси я високо у кілє з перед ґайди. Пирга люто сприсідала зразу на мене, але єк уздріла, йкий я маю вітер вид неї у кілю, то трошки ми попустила. Сіла нидалічько плоту на земню. Дозерала мене, аби я куда з кіля ни втік, тай по разови кавкала: «гав... гав... гав». А я ни своїми голосами ґвавтував изострахє у кілю. Дрижєв, стоїчі на ужві, єк лист на трепеті вид вітру. Єк лиш шош трошки я собов забірше микснув, пирга шюрила вуха, вискірєла білі, острі зуби й гарчєла на мнє так пудно, шо аж на ній серсть їжиласи. А мині пид грудьми так билоси серце, єк тому потєтку, шо йиго чяпнут хлопці у свої руки. Аж світ ми темнів ув очєх.
Делінь з дідової ґражди отворилиси двері. Мині видразу велькло на души, бо на Ріжу вихопивси дідо Иванчік тай, сміючіси, побіг борше ид’мині. Мині привижувалоси, шо з мої пригоди, разом из дідом, сміютси навіть в причівку побою на хаті димом закуріні драниці. Дідо хоть уже був старший чьоловік, бо сімдесєтка давно йиму минула поза плечі, то шє однако осовито ступав ногами. Єк молодєчьок, біг борше боронити мене вид кутюги, а хоть низадовго вже мав змінєти й вісімдесєтку, то йиму нічьо ни значіло — одним бігом біг ми на поратунок. Кріцовитий то був дідок. Згардеґав на пса, а мнов війнув, єк онучьков, з кіля на земню. Стєгаючі брови, приєзно обзерав мене, водєчі по мині голубими очіма, ци ни скалічіла де мене пирга.
Утихомирєв: «Ни бійси, синку. Добре, шо тє нехарь ни скалічіла. Утну з неї серсти, пидкурю тебе, тай чій ти нічьо ни будет. А єк бес си схоп’єв уночі, то видгашу тобі ватри. Примов’ю вид переполоху, тай то минет. Пропадет вид тебе переполох у плитє, каміне та у скали дираві, там, де люде ни доходє. Де дзвони ни додзвонюют. Де кури ни допівают». Я обчєпивси дідови поза шию руками й цулував йиго в губи пид колючєм вусом своїми слинавими вид плачю губами. «Єк дужі, дідочьку?» — криз плачь привитавси я. «Гаразд єк ти дужий, леґіню», — весело сказав дідо, беручі мене на коліна пестити, цулував прилипачько в лице. Йиго розкудовчіне, рідке, просиве волосе, шо рихтіло аж понад самі плечя з голови, скобитало мене по твари. Вічьно замислені сиві очі йиго мене половінев люби обсипали. Навіть и Педлешко видразу став моїм побратимом. Прилип д’мині так, шо аж на земню прилєгав, ластєчіси. Перепрошував мене за знивагу, лиськав єзиком мині то руки, то губи. И я був рад, шо маю охочього до играшок товаришя.
Вирвавси я вид діда тай вихром вітру, у підбрики, разом з Педлешком тєв до діда у хату. Двійчєстими дверми, криз пиддашє коло ватерника, убіг я у ґражду на задвірє перед хати. Дві великі хаті, з різаного протіся почерез широкі хороми, німо дивилиси на мене своїми скловими очіма з нивеличьких викон по на штири шибі. З двох боків хатий кліти, кліпали на мене почьорнілими из старости дверми. Хліви, шо наокола оповивали иззаду хати и обі кліти з боків, запахом овечього гною дихали. У старій вишній хаті баба Єлена змикала на дерев’єним гребени волос з овечьої вовни на запаски. Вуйко Лесьо на задній лавици коло постелі брусом острив сокиру. Вуйна Єлена за порєдком укладала помиті миски у полицу верг двер. Я привитавси з ними. За мнов убіх Педлешко у хату, а за ним увійшов дідо Иванчік.
Усі хатов жєлували мене, шо я вид Педлешка пережив такого страху. Навіть хотіли бити за це котюгу, але я ни дав. Фалив Педлешка, шо він добрий сторож ґаздівского дому. Баба за це чемно засмієласи д’мині. Витєгла люльку из зубий тай задумано заговорила: «Ану дівиси, ика біда мала, а так думаєт мудро. З цего хлопця будет колис чьоловік». Мене у діда мали у завелиці, бо в них ни було дітий. А бездітники люб’єт малих дітий, поків їм шош ни догорєт.
Єк лиш сійнуло сонечько рано з-поза Писаного Каменя, то видразу ударєло на дідово дворишє. Цулувало свойов єснов мовнев ци то в літі, ци взимі вікна дідових хатий. Веселило їх. У дідових хатах було майже водно тихо. Нигамирно. На тижни, у будні, мало хто приходив из чюжих людий. Хіба робітники закликані приходили на икус роботу.
Сусіди делеко. Приходило бирше чюжих людий до діда лиш у церковні свєтки та у неділі посидіти та поговорити шош з дідом Иванчіком, бо він був нависний и говиркий чьоловік. У тоти дни приходило до діда й богато бідничії брати на роботу скороми: масла, бриндзи та гуслінки. Тай запусто богато роздавав їм дідо скороми — за простибіг. Вин жєлував бідноту тай любив їм помогати, чім лиш міг. Хотів, аби все икос си западажло тай жило на цім світі. За тото и йиго люде дуже навиділи. Вельбили, тай просили Бога за йиго маржинку, здоров’є та й видпушшінє гріхів.