2900 євро на місяць коштує оренда приміщення ресторану практично в центрі Рима, але при цьому з двором (навіть не двориком, а двором) і поруч з парком. До мене звернулися з проханням про допомогу у продажу власники єдиного українського ресторану у столиці Італії. Я запитав про деталі, і припух.
Таке приміщення у такому місці у Львові, правда, зовсім не з таким затишним двором, уже не здадуть менше, ніж за 4 тисячі доларів. З мого приятеля правлять 5 тисяч у Львові у місці трохи більш центральному, але значно менш зручному, в місці, де він уже працює років шість. І без жодного дворика. І кажуть: у нас тут черга з рестораторів з усієї України. При цьому я пробував допомагати з маркетингом сусідньому закладу, і розумію: місце там абсолютно невдале. Просто це стає зрозуміло лише коли почав там працювати. Людям, які не мають досвіду роботи у Львові або досвіду в ресторанному бізнесі, це неочевидно.
Так, цих людей зараз багато. З десяток маленьких закладів уже відкрили люди з міст, де неможливо чи було неможливо вести бізнес (Ірпінь, Маріуполь, Херсон), і ще невизначена кількість харків'ян, киян, одеситів, котрі сподіваються диверсифікувати ризики, включно з такими зубрами, як Тарас Середюк (мережа Мафія і ресторан Бао), Алекс Купер (мережі ресторанів у Києві та Одесі, зокрема Kyiv Food Market та Odesa Food Market), Дмитро Борисов (цього разу з Останньою Барикадою). Але ми вже бачили не один раз, що вхід потужного ресторатора з класною для Києва концепцією жодних гарантій у Львові не дає. Наскільки я знаю, особливих досліджень ринку ніхто з неофітів не проводив. Чи не доведеться у всіх цих місцях за півроку (і значно гіршої економічної ситуації) шукати нових орендарів?
А тим часом тут не виживають локальні зубри. Шампанерія і Кафе 1 – тільки найбільш відомі приклади. Заклади закриваються і закриваються. Непрогнозований потік людей з міста і в місто, збіднішання, качелі негативних настроїв, постійний тиск на тих, хто «дозволяє собі жити», брак персоналу, подорожчання продуктів... У Львові це все теж є. Ці черги з рестораторів до приміщень – явище тимчасове.
Але як це вкласти в голови людям, які часто самі ніколи не вели бізнес, а деякі ніколи по суті не працювали, отримавши приміщення у спадок/подарунок чи придбавши їх колись за гроші з шухлядок на своїх митницях, податкових, прокуратурах? Які не хочуть знати поняття «форс-мажор» і взагалі не хочуть нічого знати?
Так, це далеко не всі орендодавці. Але, судячи з розмов із рестораторами, величезна кількість. Зважаючи на цю проблему, у Львові навіть заговорили про створення локальної профспілки рестораторів. Півтора десятиліття тому у Львові була Гільдія рестораторів. Проіснувавши кілька років, вона все ж спромоглася дещо переламати дикий ринок вокзальних таксі, припинити практику нахабного переманювання персоналу, домовитися з владою за більш прозорі норми щодо літніх майданчиків. Можливо, цього разу, в якійсь іншій формі об'єднання, нам вдасться зламати дикий ринок оренди. Якщо ті, хто має більшу фінансову подушку, подумають на крок уперед і домовляться не займати приміщень, звідки вигнали колег без належного обгрунтування.
Якщо ви з нами, пишіть мені.